Смертельне поранення, без надії на одужання

Мы многое еще не сознаем,
Питомцы ленинской победы,
И песни новые
По‑старому поем,
Как нас учили бабушки и деды.
Сергей Есенин

В «Провинцию» надійшов лист, об’єм і сумбурність якого не унеможливлює оприлюднення в газеті. Натомість редакція передала його мені з метою, щоб думки автора стали відомі читачеві.

Не буду оприлюднювати прізвище автора. Достатньо імені. Так от, пан Євген написав відгук на мою статтю в «Провинции». Треба віддати належне працездатності цієї людини. Щоб надрукувати на сірому папері звичайною друкарською машинкою 10 сторінок тексту, майже без інтервалу і впритул до краю сторінок, потрібно справді бути пораненим без жодної надії на одужання.

Він вважає, що спростовує історичні факти, викладені в моїй статті. Звичайно, людина не винна, що не зрозуміла її назви. Тут, скоріше за все, провина лежить на редакції «Провинции». В моєму варіанті вона мала назву: «Кто под красным знаменем РАНЕНЫЙ идет». Редакція не звернула уваги, і найголовніше слово у назві не виділила. Я мав на увазі поранення в голову, адже не випадково співається в цій пісні: «голова обвязана…» І я зовсім не мав на увазі Щорса, історію якого Євген виписує з комуністичною ретельністю. Як доказ його «героїзму» використовує назви міст, вулиць і пам’ятників. Чи не новина. Хіба мало досі зберігається таких назв і пам’ятників «во славу» катам народу України.

Євген чомусь вважає, нібито я «обижен, что местные власти допускают на проспекте Ломоносова красные флаги и флажки». Де він взагалі вичитав у мене, що я хоча б один раз був «обижен»? Це слово українською звучить, як скривджений, або ображений. Скоріше ображеними моїми статтями стають чиновники з місцевої влади.

Далі він намагається вирахувати мій вік: «Повидимому (так у тексті) он человек не пожилой, сам в жизни многого не видел кроме переворота 1990‑1991 годах т. к. пишет: изучал нашу историю пользуясь историческими изысканиями доктора философии, многолетнего узника ГУЛАГА Е. О. Сверстюка».

По-перше, ті науковці-історики, які вивчають історію древнього Єгипту, не всі обов’язково жили в той час і тому місці. Найнадійнішим джерелом історичних фактів є архіви і археологічні дослідження.

По-друге, називати «переворотом» історичні події, коли українці та інші підневільні народи після століть недержавності нарешті одержали волю, може лише манкурт, який не пам’ятає свого коріння, або відвертий ворог України. Не думаю, що мій дописувач належить до цих категорій. Інша справа, як скористались свободою усі республіки СРСР, включаючи Україну.

По-третє, вивчати історію можна лише за джерелами, які викликають довіру. Історія ВКП (б) чи КПРС багато разів переписувалась, на догоду черговому керманичу. Ця «історія» багаторазово вилучалась з бібліотек, а в книжках, що мали посилання на ту «історію», виривали сторінки. Якби Євген так описав історичні факти у будь-який час при радянській владі, то сидів би, та так довго, що і самому б набридло. Повторюю, у будь-який час, бо свої факти він висмикнув з різних редакцій цієї мінливої історії КПРС. СРСР був країною суворої компартійної дисципліни, де за найменше ухилення від лінії партії карали. А ця лінія була настільки хвилястою, що за нею не встигали навіть викладачі. Недарма, тоді насміхались студенти, що історія, яку вони вивчали, така непередбачувана. В різні часи вожді комунізму визнавали «викривлення лінії партії», «деякі помилки», «відхід від ленінського вчення» та інше і, звичайно, «змінювали» минуле. Наприклад, останнім часом комуністи і теоретично і практично проголосили скасування складової марксизму-ленінізму — наукового атеїзму.

Отже, Євгенові поталанило, що він пише свої спростування у вільній і демократичній Україні, якою вона стала після «переворота». Якщо б застосувати до пана Євгена неписані закони компартійної радянської влади в Україні, достатньо було б його образливого для патріотів України, викладення історії бою під Крутами, щоб загримів він навіть далі на схід від того місця де народився.

Євген пише, що він народився «в 1928 году в Заволжье и, практически большая часть истории мне знакома не по басням узника Гулага, а проходила на моих глазах». Утім, починає він опис історичних фактів з 1876 року. Виявляється, не обов’язково бути присутнім під час певних подій. Буває. Такі випадки описані і в медицині і в криміналістиці, коли людина пам’ятає те, чого не було, або те, свідком чого не була. Або не пам’ятає того, що відбувалось насправді.

Потім Євген довго викладає історію червоного прапора: «Не случайно красный цвет стал символом свободы, так красный цвет — цвет крови — цвет жизни!» Так, погоджуюсь, протягом усього панування комуністів крові пролито було стільки, що прапору іншого кольору і не могло бути.

Надалі він зазначає де, коли і у кого був прапор кольору крові. Утім, чомусь забув Гітлера з його червоним прапором. Звісно, що згадувати такого кривавого прихильника соціалізму не личить комуністу. Це сприймалось схвально лише в короткий період з 1939 до літа 1941 року.

Нагадаю два абзаци зі своєї статті, що так не сподобалась Євгену: «Звичайно, будь-який колір, в тому числі і червоний, розмальовує і збагачує наше сприйняття світу. І хоча червоний колір присутній у багатьох прапорах світу, все ж таки саме комуністами він спаплюжений так само, як це зробили нацисти із древнім символом свастики. Паплюжили й інші кольори. Під час Помаранчевої революції на майдані невідомий автор склав такий вірш:

Ну и выборы нам засандалили Кивалов совместно с Кучмой…
Такие цвета испоганили — белый и голубой!»


Як виправдання, що революція не була експортована в Україну, Євген називає українські прізвища, наприклад, Дибенка. Звичайно, в Україні тоді було досить власних яничарів. Як і тепер.

Утім, ще ніхто не спростував факти, викладені в книзі Віктора Суворова, «Последняя республика», зокрема в главі: «Как нарком Дыбенко громил немцев под Нарвой». Бо тоді б довелось спіймати на брехні самого Леніна в його роботі «Тяжелый, но необходимый урок». Невеличку частину цієї глави я використав в своїй статті: «Головна жертва — правда» («Провинция» № 7 від 18.02.04 р.).

«В составе первых правительств… находим фамилии А. Коллонтай…», — повідомляє Євген. В. Суворов писав і про неї: «Революционную барышню неудержимо тянуло на флот, в опустевшие адмиральские каюты, в матросские кубрики. Саша Коллонтай призывала к мировой революции и к свободной любви. Ее страстный призыв не остался без ответа, ее появления на кораблях моряки всегда ждали с нетерпением. Ее появления всегда были праздником для матросов».

В своїх «революційних» роботах блудна дочка генерала Довмонтовича Коллонтай теоретично обгрунтувала, як зруйнувати сім’ю і створити суспільство вільної любові. Таких жінок, які співчували бідним, але й не забували про себе, було вдосталь в ленінській гвардії. В своїй книжці «Последняя ступень», написаної в 1976 році, комуніст Володимир Солоухін згадував про таку жінку: «Это только население сидело на голодном пайке… А они пировали. Лариса Рейснер, сука, жила в особняке, держала слуг, устраивала званые вечера и купалась в шампанском».

Правда, я не знаю, хто такий А. ЛунОчарський, якого згадує Євген, адже ж не може звичайна людина знати про всіх.

І останнє. Євген повідомляє: «В ГУЛАГе не было не только миллионов расстрелянных, но миллионов вообще. Так в 1930 году в ГУЛАГе находилось 179000 человек, а через год стало 212000 человек». Ніби сам перелічував.

Звернемось до свідчень історика І.Бунича. Він наводить архівну довідку, з якої я візьму лише підсумок: «Сталин приказал представить ему справку о наличии заключенных. Берия долго с этим делом тянул, ссылаясь на то, что Ежов столько насажал — не разобраться. Пришлось Лаврентия спросить, не хочет ли он сам прогуляться в ГУЛАГ и посчитать там заключенных лет десять. Свой человек, шутки понимает. На следующий день принес справку: «На 01.11.1940 г. — 8 (восемь) миллионов человек».

Після спустошливої війни і смерті Сталіна ця цифра істотно зменшилась. Наведу один абзац з книжки С. Куртуа, та інших співавторів, яка написана на підставі архівних документів: «Черная книга коммунизма: преступления, террор, репрессии»:

«Берия направил 24 марта 1953 года в Президиум Центрального комитета пространное письмо, где он объясняет, что из 2526402 заключенных ГУЛАГа лишь 221435 человек на самом деле являются «особо опасными государственными преступниками», содержащимися, главным образом, в «лагерях особого назначения». В подавляющем же большинстве, замечает Берия, заключенные не представляют для государства серьезной опасности (какое удивительное и знаменательное признание!)».

Ці документи існують у відкритих архівах. Читайте, Євгене, і не вішайте локшину на вуха довірливим людям. Адже не випадково, комуністи сімдесят років приховували правду. Бо вона була занадто незручна. Це приховування відбувається і в наші дні.

Журналіст Іван Капсамун свідчить: «В часописі «День» за 13.12.2008 р., оприлюднена інформація голови Державного комітету України Олександра Удода про те, що в Україні 99,58 % архівних документів доступні для вивчення. Що ж маємо насправді? Частина архівних документів вивезена до Росії, частина — знищена. Інформація про те, хто санкціонував цей злочин, хто був виконавцем, які архіви знищені, які вивезені, засекречена. Відкриті архіви обкомів компартії, з яких вилучена частина документів, зокрема, так звана «Особая папка».

Ця стаття — відповідь лише на півтори сторінки з десяти тієї несусвітної маячні, яку повторює, слідом за комун-ідеологами, здається, розумна людина. Потрібно нарешті збагнути і второпати, що за «передовим загоном революційних мас», яким вважають себе комуністи, уже не маси, і далеко не революційні. Той, хто живе очікуванням вічної бурі, небезпечний для себе і оточення.

А моє світосприйняття перебуває в системі загальноприйнятих світових цінностей, хоча вони в Україні досі не прижилися. Я можу лише висловити співчуття цьому чоловікові, який живе минулими міражами. Хочу йому побажати здоров’я і використати цей, нажаль, невеличкий час, який у нього залишився, якщо не на користь країни, де він живе, то хоча б на користь власній родині.

Я продовжу аналізувати лист цього дописувача в своїх наступних статтях.

ЯРОСЛАВ. Yаroslаv38@metа.ua

Comments

п. Ярославе, як завжди, прійміть найшіріші слова подяки за цю чудову статтю! 

Есть  в стиле текстов Ярослава что-то созвучное с текстами Володимира Яворівського.