Василь Гайворонський: по крихтах збираємо пам’ять

Дочка, онук та правнук письменника, Костянтинiвка-2006 р.



“Серед безмежного степу, на скосогорі розлогої балки стояло заросле густими садками село. Над деревами — над вишнями й кленами, над тополями й осокорами, що здаля вважалися густим гаєм, височіла синя баня церкви. Її хрест золотий, опромінений сонцем, горів невгасимим полум’ям. За селом, на шпилі вимахували крильми вітряки, мов довгими руками закликали до себе степових мандрівників спочити в затінку дерев і напитися криничної води”.



Цей початок повісті Василя Андрійовича Гайворонського “Заячий пастух” нагадує, яким був колись наш край. І весь твір митця (взяти хоча б спогад про пана Номікосова), як і багато його інших робіт , насичений мотивами минулої Костянтинівки та Костянтинівського району.  



“Провінція” знову повертається до цієї видатної постаті української культури, тому що у цьому році виконалося б сто років від дня народження талановитого українського митця .



І ось, як подарунок до цієї дати, на наше запитання:“Невже ж в нашому місті більше немає ніяких згадок, слідів перебування Гайворонського?”, - раптом у редакцію зайшов ні хто інший, як рідний онук письменника, Андрій Мирославович Гайворонський. Він живе у Сумах і вже давно займається пошуком інформації щодо свого славетного дідуся. Його батько розповідав, що у Василя була велика родина. Чотири сестри – Галина, Віра, Олександра, Марія та три брати – Віктор, Володимир, Іван.



Найбільш значного стану у радянському суспільстві Василь досягнув, коли працював у Артемівську у редакції журналу та літературної організації “Забой”. Він товаришував з видатними літераторами того часу і, перш за все, з Григорієм Баглюком (розстріляним у 1938 році у таборі на Воркуті). Гайворонський навіть приймав у батьківській хаті (вона була десь нижче сучасного Центрального ринку) Володимира Маяковського. Василь під час роботи у Артемівську мав свій особистий кабінет, а дружина працювала бібліотекарем редакційної бібліотеки.  У його дружини Марії Йосипівни, вже в 1928-му році народилася донька Валерія та в 1931-му - син Мирослав (на жаль, обидва вже померли). Останній розповідав сину Андрію, що у колі друзів Гайворонський інколи негативно висловлювався щодо сталінського режиму. Та ось, за висловлювання: “У нас немає влади рад, а є ради під владою”, у 1933-му році Василя Андрійовича посадили за грати у артемівську тюрму. Зі слів Мирослава, якось трапилося, що батько з родиною утік на Каспій. Жили там у бараках, їли рибу, дині та гарбузи.



Та вже до Великої Вітчизняної війни вони все ж таки повернулися до Костянтинівки. Почали будувати, а потім i переїхали до власної хати на вулиці Віролюбівській (зараз Носулі). Разом з дружиною працювали робітниками на скляному заводі.  Коли почалася війна і фашисти вже були близько, Гайворонського мобілізують у армію. Дружина з дітьми залишилася на окупованій території. І тут знов несподіванка у долі письменника: у грудні 1941-го року він, як казав Мирослав, прийшов додому босий. При німцях виживав, працюючи у редакції міської газети “Відбудова”. У вересні 1942-го року народилася ще одна донька – Антоніна.



Те, що у письменника є дочка, було для редакції “Провінції” повною несподіванкою! “Та де ж вона?” – запитали ми Андрія. “Тут і проживає, у батьківському будинку на вулиці Носулі”, - відповів Андрій Гайворонський.



Ми негайно відвідали доньку письменника. Антоніна Василівна, на жаль, про батька знає дуже замало. Але історію матері краще неї не знає ніхто.



  Марія Йосипівна народилася у 1907-му році у Костянтинівці в родині значного дореволюційного пиво виготовлювача, Йосипа Олександровича Пекарського. Його пивоварня розташовувалася на території майбутнього “Автоскла”. У тридцятих Йосипа репресували, і він помер у таборах Гулагу.       

 

З розповіді дочки та онука письменника з’ясувалося, що з Костянтинівки Гайворонський несподівано зник при фашистах у 1943-му році. Син Мирослав згадував, що по місту хтось розповсюджував листівки націоналістичного спрямування. І німці почали розшукувати автора цих листівок, щоб затримати. Тому дружина разом з дітьми були впевнені, що Василь Андрійович був схоплений фашистами. І до початку п’ятидесятих років писали у анкетах, що їх чоловік та батько пропав без вісті.            

   

І лише у 1952-му році, коли вийшла енциклопедія українства у Торонто, де згадувався Гайворонський як літератор та представник діаспори, у родини почалися проблеми. Мати викликали до КДБ, Мирослава виключили з училища військово-повітряних сил.  



Але Марія все чекала на свого Василя усе життя, вже не виходила заміж і померла у 1986-му році, так і не дочекавшись.



По свідоцтву Вадима Олефіринко, відомого донецького дослідника літературного життя нашого краю, останні роки Гайворонського у Флориді  були нелегкі. Він багато працював, але сімейного щастя також не мав, і потім загинув при трагічних обставинах.



На наш погляд, сторіччя нашого талановитого земляка у Костянтинівці заслуговує проведення заходу його пам’яті. Редакція готова надати всі матеріали та інформацію працівникам освіти та культури, щоб це зробити. 



Але головне для тих, хто поважає рідну мову та культуру: треба зробити на малій вітчизні письменника видання його творів. Ви тільки доторкніться до творчості Василя Гайворонського і почнете гордитися тим, що живите на землі, яка надала таких чарівників українського слова.   



В. Березін