«Наші увійшли у Костянтинівку на конях, підводах, собаках, верблюді…»

У харківському видавництві «Права людини» у 2006 році тиражем 500 примірників була надрукована книга Олександри Суярко «Моя Україна — і біль, і надія». Це вийшло якось непомітно для костянтинівців, бо ці «спогади старої провінціалки» (словами авторки) були розповсюджені, перш за все, серед соратників по боротьбі за незалежність, демократію, друзів та членів родини Олександри Василівни.


Але треба розуміти, що головні події цієї надзвичайно цікавої праці проходять у Костянтинівці. Бо як раз тут мешкала родина Суярко, народилася Олександра та була свідком голодомору, репресій, років окупації, післявоєнного лиха. На думку тих, хто вже ознайомився зі спогадами, — такого про наше місто надруковано ще не було. На наш погляд, буде дуже вчасно напередодні Дня звільнення Костянтинівки від фашистів ознайомити читачів з уривками зі спогадів, які мають відношення як раз до тих самих днів. Бо це ще залишається для нас білими плямами історії.

Ми зв’язалися з Олександрою Василівною, яка зараз мешкає у Харкові, та отримали від неї дозвіл на публікацію. Вона пообіцяла надати примірники спогадів для міського краєзнавчого музею та бібліотеки.

Нас часто бомбили свої ж війська, і бомби зазвичай влучали не у військові німецькі об’єкти, а у будинки городян. Спали ми дуже чутко — тільки десь далеко чути гудіння літаків, ми вже мерщій стрибали з ліжка і з мамою ховалися під нього. Панцирна сітка, як ми вважали, могла би врятувати навіть у разі, якщо дах будинку впаде. А ось тітка Оля і Сергій не хотіли ховатися й іноді глузували з нас.

Під час бомбардування траплялися випадки, які ніяк не можна було пояснити. Одного разу мати, я, брат й іще маленький сусідський хлопчик йшли по вулиці. Раптом з’явився радянський літак ПО-2 «кукурудзяник» з червоними зірками на крилах. Було добре видно пілота у великих окулярах. Не встигли ми зрадіти «своєму», як літак пішов на нас в атаку, поливаючи землю з кулемета. На щастя нам усім вдалося добігти до паркана і впасти, щосили приникнувши до землі. Це нас і врятувало. А літак, зробивши «свою справу», набрав висоту та полетів на схід геть від Костянтинівки.

У 1943 році, коли радянські танкові частини глибоко врізалися у розташування німецьких військ, наші танкісти з’явилися на околиці Костянтинівки. Німецьке командування кинуло проти них великі додаткові сили і до Костянтинівки прибуло декілька нових німецьких частин. Щойно, після того, як офіцер, який ледь не вбив брата і кішку, поїхав і ми повернулися на свою житлову площу, як до нас знову поселилися німецькі солдати. Вони прийшли пізно ввечері і зайняли кімнату, загнавши нас чотирьох у кухню, де було тільки одне ліжко. Пам’ятаю, як німці взяли наше корито, м’ясорубку, притягли тушу теляти, оббілували її, і м’ясо перемололи на м’ясорубці. Склали його у корито, задобрили спеціями, посолили і почали їсти сирий фарш, запиваючи шнапсом. Для нас це було досить незвично! Наївшись і напившись, один із солдатів зайшов до нас у кухню і почав звеличувати свою націю, доводячи, що вони «юбер аллес» (вище за всіх). Мені це набридло і я, як могла (у школі я непогано вивчала німецьку мову), на його філософію відповіла своєю — ті нації, що поневолюють наші. з часом самі занепадають, або й гинуть.

Німець розлютився і почав кричати мені в обличчя: «Партизан! Партизан!», і навіть за пістолет хапався, мати й тітка страшенно перелякалися і почали мене лаяти. Це його трохи заспокоїло. А ми, як кошенята, притулившись одне до одного на ліжку, просиділи всю ніч. Вранці німці поїхали геть, залишивши після себе на столі шприци та якісь розбиті ампули. Мабуть, вони були наркоманами.

Але були й інші німці. Сергій познайомився з солдатом, який приходив до нас і вітався: «Рот фронт!» Казав, що в нього двоє дітей, і він не хоче війни: «Нікс кріг». Цей німець іноді приносив нам хліб, а колись навіть плитку шоколаду. Сергій відмовлявся брати гостинці, але солдат клав їх на стіл і йшов.

Олександра Суярко.

Уривок зі спогадів про звільнення нашого міста від німецьких загарбників у вересні 1943 року.

Продовження у наступному числі газети.

Comments

обожаю читать об истории нашего города! публикуйте  побольше таких рассказов