...Слёз горьких лужа... Даже две!

Не хотел я пить, но пятница,
И к тому ж зашел сосед.
Он поэт, а значит пьяница,
Рифмы есть, а денег нет...

Тимур Шаов.

Читаю газету «Знамя индустрии» від 4 червня 2009 року. Одразу тішуся поетичною сторінкою. Все, як завжди. Але раптом стрельнуло в око світлиною Олександра Ткача з Новосьоловки, під якою вірш «Не плачь душа».

На цьому все і мало би закінчитися, але в іншому числі газети «Знамя индустрии» № 53 від 2 липня 2009 року той самий віршик і з тим же портретом знову вигулькнув. Знову прочитав. Та не одразу зрозумів задум автора, не докумекав про що... Нібито про сумне йдеться... Розмірковую. Якщо Земля з великої літери крутиться, - це від Бога, а якщо земля з маленької – тільки від оковитої. Прикликав на поміч усю родину. Читаємо:

И лед и пламень, и зной и стужа,
Душа, как камень, слез горьких – лужа.
А совместимы ли покой с движеньем?
А допустимы ли во тьме виденья?
Мир бесконечен вокруг воистину!
И в нем тот вечен, кто знает истину.
Душа не зная, в потемках сердится,
Не плачь, родная, земля ведь вертится!


Всі поети пишуть про море сліз, але Олександр Ткач виявився занадто сором’язливим і не став перебільшувати. Не море, а тільки калюжа. По одній в кожній газеті. Читаю і не можу сміху втримати. Такої втіхи я вже давно не мав. Це ж яким потрібно бути талановитим, щоби під сумною личиною приховати такий веселий, жартівливий зміст. Не всякий так змудрує! Тільки великий талант.

Прочитавши повторну публікацію, спочатку почала сміятись старша донька. До неї завжди швидше за всіх доходить. Перечитуємо. Тепер сміються усі. Тільки старенька бабуся, кинула докір:

— Хіба можна насміхатись над людиною. Це ж гріх. В нашому селі теж мешкав такий. Завжди сидів навпочіпки. Утім, ніхто не насміхався над убогим. Жаліли його. Хто окраєць хліба відріже, а хто і сто грамів піднесе. Спокійний був, нікого не зачіпав. Боже створіння не винувате, що вродилось без клепки у голові.

— Бабусенько, рідненька! Та ми ж не над людиною сміємось. То віршик такий в газеті надрукували. Та й може це не він його склав. Не сам таке вигадав. Може привиділось щось. А може в редакції вийшла плутанина, і замість якогось жіночого портрета втулили його фото. Таке в газетній справі трапляється. А до жінок-поетес у редактора інше, більш поблажливе ставлення, бо як свідчить чудова французька приказка: «навіть найкрасивіша жіночка не може дати більше, ніж у неї є». Відомо, що чоловіча логіка правильна, а жіноча – цікава. Але ж двічі редакція помилитись не могла. Тому, версію щодо підміни жіночого портрета чоловічим відкинули без обговорення.

Після третього прочитання і найменшенька вже усміхається на всі два зуби. Дитину хлібом не годуй, дай тільки привід для сміху. І навіть найстарший дідок, що вже насилу ноги волочить, теж долучився до загальних веселощів.

Довго веселились. І лише коли вже зовсім поночіло, вирішили усією родиною не залишати цю справу на Господню волю. Замислили докласти власних зусиль про вивищення, досі невідомого у світі поета. Метикували, яким чином віддячити людині за величезне задоволення, яке отримала ціла родина від споживання інтелектуального продукту такої високої якості. Звичайно найкраща дяка – грошима. А їх катма! Отже, за відсутності коштів, згадали про іншу можливість — «рифмы есть, а денег нет…» «Справді, якщо написати на цей, без перебільшення, талановитий твір, пародію, то такий рідкісний талант не залишиться непоміченим. Тобто, задумали бути колективним спонсором талановитого майстра слова, якого так несправедливо досі замовчували. Адже, в усі часи, коли на вірші відгукувались пародією, це надавало поетові авторитету і популярності, і, звичайно, додавало слави.

Спільними зусиллями таки створили пародію і назвали її:

«Душа в потемках»

Проснулся утром, то было летом,
И ощутил вдруг себя поэтом.
Внутри поэт я, а что снаружи?
Внутри сухой я, снаружи хуже…

Сейчас же август, откуда стужа?
Мороз мне летом совсем не нужен.
Постель - хоть выжми, дрожу, простужен,
А подо мною чего-то лужа...

Сырой поэт стране не нужен…
Я этой лужей слегка сконфужен…
Неужто столько наплакал слёз?
Или уписался в такой мороз?

Душа пропала, остался камень,
Горит с похмелья - не лед, а пламень.
Была б не камнем, она б страдала
И на вопросы бы отвечала.


Но мгла сгустилась, не стало света,
Одни вопросы... и нет ответа...
А как в потемках найти дорогу?
Без света сразу сломаешь ногу.

Во тьме виденья перемещаются,
Покой с движеньем бездельем маются,
Но встать с кровати не получается -
Вокруг все вертится и пол качается.

Мир бесконечный от страха мечется.
Похмелье, знаю, рассолом лечится.
Душа больная уже не сердится,
Чего ей плакать, Земля-то вертится.


ЯРОСЛАВ
Yaroslav70 [at] meta.ua

 

Я ви-идел собаку
 У неё были уши
 И большие глаза
 И цепочка на шее  
 И обрубленный хвост.

Из зада торчало
Что-то очень похожее
На безысходность
И не лаяла даже
А тихо смеялась

И я засмеялся
А потом вдруг
Заплакал и собака завыла
Смертельно и страшно
А потом я свернулся

Калачиком рядом
А собака подохла
И даже из зада
Перестала торчать
 

У неё безысходность.

 

 

Как тебе это, Ярослав? Смешно, а меня каждый раз заставляет плакать!
 

Зайчик, когда ты читал мне первые два куплета, то было смешно.

 

А ярослав, к моему величайшему удовольствию, в который раз выставил себя на посмешище.  Хоть бы раз зашел и ответил на комментарии. И обЪяснил нам всем, с чего все его семейка ржала.  

Отвечаю: аватар на тему черного юмора ничуть не дебильней, чем ник "сотона". Еще Гитлером бы себя назвали.

Насчет мнения: его я и выразил в своих постах, читайте внимательней. 

пы сы : кстати, отвечать людям оскорблениями на выражение мнения - это стиль Ярослава. Смею предположить, что вы," сотона",  если не сам Ярослав, то его бабушка точно.

Когда я вырасту большой
Я уеду в Америку
И,наверное,забуду свои первые очки
Я буду считать очки
Которые выиграл сидючи.
Какой я всё таки был смешной
Писал стихи
Вместо того,чтоб читать учебники
И ждал чего-то
Наверное болото,
Которое было из вареников
С ягодами из блохи.
Я давно не читаю лирику
Я давно не пишу стихи
Совсем стал болезненный,
Но спорт всё-же полезно
Не то,что собирать мусор.

Психи общаются с психами... :) 

Да уж, да уж. Ярослав - автор очень информативной статьи. Мнение своих бабушек-дудушек навязывает общественности.  

Да посмеяться в этом "стихотворении" есть с чего! Вспомните "Покровские ворота"  про то как "...мир вертится!". Но смеяться тоже нужно уметь! В статье Ярослава не юмор и смех, а сплошная грязь и оскорбления!

И не стыдно вам?!! Накинулись сворой на бедного журналиста.

Боже створіння не винувате, що вродилось без клепки у голові.(с), а судя по тексту статьи, там ещё и наследственное что-то :(

Писатель - совесть эпохи. К журналистам это тоже можно отнести. Какую идею Ярослав пытался донести в массы своей статьей? Что он самодовольный хам? Я смотрю, этот человек зазнался дальше некуда,  хотя решительно не замечаю никаких предпосылок к завышенному самомнению. Но уверен, что Ярослав считает себя литературным талантом. Ладно, дадим рецензию первым двум его предложениям.

На цьому все і мало би закінчитися, але в іншому числі газети «Знамя индустрии» № 53 від 2 липня 2009 року той самий віршик і з тим же портретом знову вигулькнув. Знову прочитав.

Конец предложения "віршик вигулькнув". Второе предложение "Знову прочитав". По смыслу получается, что оба этих действия зробив віршик. Вот вам ошибка в управлении, достойная новичков. А еще дважды повторяется слово "знову". Повторы и однокоренные слова - это те грабли, на которые наступают дилетанты.

Кстати, стихи мне тоже не понравились, но ярослав, как литератор,  вовсе не авторитет, чтобы позволять себе такую резкую критику.

Вже третій раз надрукувала газета «Знамя индустрии» один і той же «вірш» Ткача. Цей критик моїх статей, якому невідомий Павло Загребельний, оприлюднює один і той вірш настільки часто, що одразу згадуються талановиті рядки І. Губермана:

«К бумаге страстью занедужив,

Писатель был мужик ледащий;

Стонала тема: глубже, глубже;

А он был в силах только чаще».