Новорічно-політична казочка

Жили-были дед и баба,
Ели кашу с молоком.
Дед рассердился на бабу…

Не далеко і не близько, давно і недавно жили собі двоє – чоловік і жінка. Були вони і не старі і не дуже молоді, а так собі, у найкращому для розумової діяльності віці. Покохали вони одне одного і вирішили побратися. Спочатку все у них йшлось до ладу, але не минуло й року, як почались непорозуміння. До сварки ще не доходило, але родинне щастя вже затьмарилось.

В цій сім’ї кожний мав власні родинні обов’язки, бо так вже заведено ще з давніх-давен в усьому світі, що чоловік добуває і охороняє, а дружина порпається на кухні і доглядає дітей. Таке неписане правило.

Мало-помалу чоловік почав заглядати до кухні. Він намагався керувати таким складним процесом, як приготування борщу. То він був незадоволений, що в борщу замало моркви, то докоряв, що забагато капусти. Доходило до такого, що почав перевіряти чи відповідного сорту м’яса покладено у страву. Виправдання дружини, що не вистачає грошей, не бралось до уваги.

Роздратована, вона почала йому дорікати, що він не виконав жодної обіцянки, які давав перед весіллям. Молода дружина нагадала йому, що він, її чоловік, товаришує з якимись людьми, котрих всюди зневажають.

Чоловік обурювався цими, як він вважав, несправедливими звинувачуваннями, вже не стримувався і докоряв їй навіть на людях:

«ЇЇ коса не справжня,
Вона Кремля агентка,
І руки її – крали,
І шмотки – з секонд-хенду!
Не вірте, люди, Юлі,
Вона вас знов обманить!
В кишені її – дуля,
В душі – «регіонали»!
Для неї ніби офіс
Мєдвєдєва берлога,
Не любить вона зовсім
Ні Бога, ні Балогу!
На косу ту нещиру
Москва наклала лапу,
Нависла над країною
Загроза косолапа!»


Доходило до сварки, коли дружина нагадала чоловікові, що він, мабуть, закохався в іншу. Вона, мовляв, навіть знає, що прізвище його коханки починається з найпоганючої літери «Б», а люди переказували, нібито бачили, як він з нею цілувався.

Чоловік нагадав їй, що вона сиділа у тюрмі, а та обставина, що її виправдали, нічого не варта.

За цими сварками родинне життя пішло наперекіс. Чоловікові, зайнятому невластивими для нього справами, не залишалось часу для спорудження вкрай необхідної міцної огорожі навколо дому. Відтоді сусіди заглядали у дірки і навіть навідувались вночі, щоб поцупити те, що погано лежить. Звісно, що плетений з хмизу тин не перешкода для злодіїв.

Засмучена дружина забувала, що вже кидала сіль у страву і додавала солі ще й вдруге. Діти не були вчасно нагодовані, малеча бігала без нагляду, обшарпана, брудна і шмарката.

Сперечалось подружжя з будь-якого приводу. Одні діти були праворукі, інші – ліворукі. Батько наполягав, щоб ліворукі перевчились, а мати вважала – нехай кожний пише так, як йому зручно. І з цього приводу знову виникала сварка.

Засмучені родичі перестали до них навідуватись, та й їх самих до себе не запрошували. Кому приємно вислухувати постійні нарікання?

Коли друзі від них майже відмовились, кожний з подружжя почав ставитись доброзичливо до своїх недавніх ворогів, пробачивши їм минулі образи. Чоловік навіть дарував їм подарунки до ювілеїв, без погодження з дружиною, що було для неї особливо образливо.

Яке б рішення не приймала дружина, або чоловік, інший це заперечував, і що найприкріше, свої незгоди виносив на люди. Суперечки досягали такої межі, що кров закипала у жилах. Від того, звісно, усі плани на майбутнє рушились.

Подружжя мабуть сперечалось навіть вночі, хто буде зверху, а хто знизу, хоча про це мені достовірно не відомо, бо власноруч свічки не тримав.

Поле, дідів спадок, виснажене соняшником, заросло бур’янами, в яких завелись вовки, лякаючи сусідів. Спритники, які безприв’язно паслися на міській землі по всій країні і нагулювали жирок, накинули завидющим оком і на цей скарб.

Діти взагалі перестали зважати на приписи моралі, яким вчили їх батьки і витворяли, що кому заманеться. Молодші, почуваючись незатишно у власному домі, покинули вчитись, бешкетували, палили цигарки, грали у карти, вживали наркотики. Старші проводили час у нічних клубах, пиячили, розтринькуючи батькові гроші, а то й вдавались до злочинних дій. Їхньою релігією став, так званий, «пофігізм». Вони тишком-нишком спродували батьківське майно. Навіть єдиний човен, який, можна сказати, годував родину рибою, і той продали за безцінь. З того часу дітки не часто ласували рибкою, бо заморська продавалась за ціною, яку страшно й вимовити.

За постійними сварками забули про наближення зими і не напасли вчасно палива. Прийшлось вимушено вирубувати дерева поблизу обійстя. Тепер там гуляв вітер, сніг не затримувався, навесні вода стояла попід хатою, а про неможливість сховатись у затінку в літню спеку вже ніхто й не думав.

Коли на душі неспокій, то, звісно, ніхто не переймався довкіллям. Сміття скидалось у річку. Вода в ній перетворилась на смердючу болотяну суміш, і тільки дуже старі люди ще згадували прозору, як сльоза, річечку їхнього дитинства.

Особлива прикрість полягала в тому, що обидва – і чоловік і дружина - не байдужі до майбутнього своїх дітей, любили їх і були беззастережно віддані власній родині.

І от, однієї сніжної ночі прийшов до людей новий рік. Звичайно, це умовна дата і умовний час і все ж таки вони завжди сповнені якоюсь містичною принадою. Усі його чекають, вважаючи межею, переступивши яку почнеться нове життя. Усі очікують покращення. І ці очікування справдились, хоча причиною змін стала страшна випадковість. Сталось нещастя – загинула одна дитина. І батьки схаменулись. Вони ще не цілувались, але РАЗОМ стояли біля труни загиблої дитини, і усі побачили в їх очах непідробне страждання.

Все змінилось. Вони раптом зрозуміли, - як би хтось не заховався у власну буду, він не може позбутись своєї причетності до своєї родини, а звідси і до країни, в якій живе і працює, ростить дітей і доглядає старих батьків. Кожний зрозумів, яка велика відповідальність на нього покладена.

Вони раптом зрозуміли, що найголовніше - виховати в своїх дітях патріотизм, щоб вони якщо не любили, то хоча б поважали свою країну. І якщо не за те, що це їх Батьківщина, а хоча б за те, що вона не змушує, як у минулому, голодувати, що прийшлось пережити їхнім дідам у 1921, 1933, і 1947 роках.

Вони раптом зрозуміли, що ані батько ані мати окремо не збудує щасливе майбутнє своїх дітей. Вони зрозуміли, що настав час закріпити вічний мир у родині, і у новорічну ніч виставити на стіл найсмачніше, що вродила рідна українська земля. І насолодитись цим:

«Як ароматно пахне ковбаса!
І помідори в банці зашарілись.
Прозора і холодна як роса
Горілочка у пляшці причаїлась.
Як сало ніжно зваблює тільцем,
А хліб підставив загорілу спину.
Якщо ти млієш, дивлячись на це,
То ти, напевно, любиш Україну».


Використав вірші невідомих авторів

ЯРОСЛАВ. Yaroslav38@meta.ua

...щоб вони якщо не любили, то хоча б поважали свою країну. І якщо не за те, що це їх Батьківщина, а хоча б за те, що вона не змушує, як у минулому, голодувати, що прийшлось пережити їхнім дідам у 1921, 1933, і 1947 роках.

Комментарий для детей,ещё не ставших ворами и наркоманами:

Уважайте тех, кто сильнее вас. И если не за то, что это ваши родители, то хотя бы за то, что они вас до сих пор не убили... :(