Вперед до назаду!

«Грядущее на все изменит взгляд,
И странностям, на выдумки похожим,
Оглядываясь издали назад,
Когда-нибудь поверить мы не сможем».
Борис Пастернак.

Щоб зрозуміти людей, потрібно забути, хто ти сам і якомога впевненіше вмоститись на їхньому місці. Отже, зараз я не Ярослав, а таке собі, щось середнє між чоловічком, років за п’ятдесят, і щетакнічо жіночкою бальзаківського віку.

Ця істота, в якій я зараз перебуваю, народилась після війни, або, як кажуть, післявоєнного зразка. Воно вчилось у радянській школі, набувало професії в ПТУ, потім, можливо, закінчило заочно якийсь інститут, вступило в партію. Партія була лише одна, тому вибору не існувало. Після цього воно, опинившись в обоймі номенклатури, стало таким собі невеличким начальничком. Проваливши справу в одному місці, влаштовувалось на іншу посаду, бо випасти з обойми номенклатури було не легше ніж в неї потрапити. Навіть, якщо парторганізація визнає тебе питущим і бабієм. Трішечки посварять, але залишать виправлятись. Жодної справи вправно робити не виходило. Та й звідки було взятись вмінню, якщо освіта заушна (з курсу на курс за вуха тягнули). А самоосвітою займатись не було ані бажання ані часу. Підросли дітки. Їм потрібно було нагріти тепленьке місце, таке, щоб працювати менше, а отримувати більше.

Володимир Солоухін колись про це писав: «Пока человек карабкается, он теряет себя как личность. Одно дело, что выхолащивается из него дух, другое дело, что он обрастает удобствами, благами, привычками, с которыми уже трудно расставаться. Да и годы уходят. Он уже не боец к этому времени. Детишки, внуки, жирок, дача, паек».

Отже проаналізуємо, що втратила ця істота, в яку, якщо ви не забули, перетворився Ярослав, щоб її зрозуміти. Він вважає, що втратив країну, яку, нібито, хтось розвалив. А навіщо вона йому? Незрозуміло. Може для того, щоб було щось захищати? Так залишилась Україна. Вона менша і захищати її легше. Так ні, її захищати йому бридко. Бо чужа. Це страшно — жити в країні, яку не поважаєш. Важко жити, і споглядаючи теперішню владу, яка неосвічена, байдужа, пожадлива і з незбагненною легкістю розмінює служіння народові на служіння раптово розбагатілому хамству. Зрозуміло, що люди від такої влади стомилися. Вони людям огидні. Громадяни втратили рештки поваги до них, бо вони розтринькали їх  довіру. Тому й держава здається чужою. Якщо навіть з ровесників незалежної України половина не розуміє, що це за країна така і де її пріоритети, то які ще потрібні нам вороги?

Які ж ще втрати? Особливо болісно сприймається інформаційний збиток. Втрачена газета «Правда», в якій було все крім правди, «Известия», яка точно копіювала цю «правду» і місцева газета, яка вправно встигала за поворотами курсу партії.

Людина мучиться і роздвоюється. Взагалі амбівалентність — це нормальна риса кожного. Якщо йти за канонами класичного психоаналізу, наша внутрішня, глибинна суть є суперечливою. У глибині нашої любові лежить ненависть, а в глибині ненависті — любов.

Звісно, цим людям не подобається сьогоднішнє викриття того, що раніше приховувалось. Виходить, що вони задарма жили? Кожен вважав себе щасливою людиною, користуючись тими невеличкими радощами, які отримував протягом усього життя. То путівку дали безкоштовну на курорт, то жінка «дістала» якусь зарубіжну обновку. А то й бляху якусь підвісили за великі досягнення. Утім, особливу насолоду вони отримували від споглядання кольорових каталогів іноземних товарів. Боже, чого тільки не було в цих каталогах. Чоловіки ковтали слинку, тільки від вигляду пузатих пляшок з невідомими назвами. Молоді жіночки мліли від різнокольорових суконь, оздоблених черевиків, привабливої білизни, уявляючи себе у цьому вбранні. Хіба вони не були у цей час щасливі? Звісно, були.

Звичайно, вдумливі люди самі себе запитували, чому це ми, велика країна, яку усі бояться, котра виробляє більше за інших чавуну, сталі і вугілля, якось недбало ставиться до безпосередніх потреб людей. Чому за будь-чим потрібно вистояти чергу? Чому їхні жіночки можуть хизуватись перед своїми та чужими чоловіками в мереживних трусиках, а наші, вдягнуті в рейтузи з начосом, стидаються самі на себе в дзеркало поглянути. Чому вони мають, а ми не маємо. Звісно, ці питання прийшли після відкриття невеличкої шпаринки у залізній завісі, в яку могла прошмигнути хіба-що номенклатура, або невеличка частина інших з «правильним» мисленням. Раніше і про це не знали. Кохалися у своїй власній багнюці, і вважали, що теплішого місця нема ніде у цілому світі.

Про усе це, звичайно, мовчали, але у своєму невеличкому колі, захлинаючись, розповідали про чудеса клятого і «загниваючого» капіталізму. Олег Покальчук недавно нагадав: «Ви пам’ятаєте, як жадібно радянські громадяни слухали передачі «Радіо Свобода» й інших бі-бі-сі? Як передавали одне одному розклад передач, секрети посилення антен, час мовчання «глушилок»? Ніяка радянська пропаганда, ніяке КДБ нічого не могло з цим вдіяти. Нудне залякування тільки об’єднувало людей. У них виникав потужний мотив протистояння радянській пропаганді — пошук себе як самостійної особистості, котрий вів до ідеологічної, а то й фізичної втечі від колгоспно-табірної зрівнялівки». Наслухавшись «ворожих» голосів, розповідали анекдоти про Брежнєва, напивались до нестямки і вранці знову йшли на цю остогидну роботу, після якої не забували замкнути у залізні сейфи друкарські машинки (раптом хтось скористається для друку антирадянських листівок).

Вони ніяк не могли зрозуміти, що бажання жити у достатку і небажання тяжко працювати не поєднуються одне з іншим. Постійно вишукували можливість ухилитись від рішень, якщо вони чимось керували, або взагалі валяли дурня, якщо були підлеглими, аби начальник відчепився. Вони були щасливі? Безумовно так! Особливо, якщо вдавалось щось вкрасти. Буряку і солому в колгоспі, пачку паперу в конторі, якесь залізяччя на виробництві. Це був не надто страшний гріх перед державою. Головне, щоб з цією державою громадяни не воювали ідеологічно. Л. Філатов, це влучно підмітив:

«Кому не любо жить в дерьме —
Пусть коротает век в тюрьме!..
Искореним бунтарство!..
Кто объявляет бой дерьму —
Тот посягает на саму
Основу государства!..»


Їм подобалась так звана «стабільність», за якої не було безробітних. У Німеччині за Гітлера теж була стабільність, і роботи всім вистачало. Але сучасні німці чомусь солідарні в тому, що нацистський режим був злочинним.

Для того, щоб у ті часи стати нещасливим, потрібно було не беззастережно вірити тому, що в газетах, а включити власний розум. Звичайно, якщо він був. І людина одразу ставала нещасною, як, наприклад, Василь Стус:

«На однакові квадрати поділили білий світ
Рівне право всім страждати і один терпіти гніт.
Зле і кату, зле і жертві, а щасливого нема.
Всім судилося померти за замками сімома.
Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна хлань,
Демократія покори і свобода німуваннь.
А кругом життя веселе, скільки сонця і тепла!
Ти мене даремно, леле, в світ неправди привела».


Чому ж вони, чоловічки, років за п’ятдесят, і щетакнічо жіночки бальзаківського віку нещасні тепер? На ринках і в крамницях немає хіба що пташиного молока. Будь-яку блискучу гаєчку, або диво-городину, що тільки-но зірвали десь у Африці, можеш купувати, аби були гроші. Реклама надривається, пропонуючи від домашніх кінотеатрів до найменшого кухонного приладдя. Вони щасливі від того? Ні! Нещасні! Тому що, по-перше, грошей обмаль. А по-друге, як казав Райкін – «Противно! Мы его не любим, а он тоже купил».

Отже, розберемось. Що краще, коли грошей малувато і нічого немає, або коли усе є, а грошей не вистачає? Складне запитання. Що ж краще — велика країна, якою ми, пишались, бо хулити заборонялось, чи не дуже велика, яку весь час сваримо і нам це дозволяють, точніше, не звертають уваги?

Вони, нещасні, тому, що їх дратує така обставина, що кожний може висловлювати власну думку, яка відмінна від їхнього світосприйняття. Замість викладення аргументів, які б заперечили іншу думку, вони кидаються у бійку, щоб кулаками довести свою правоту. Або сперечаються на кшталт – сам дурень. Їм вже на тисячах документів довели хто є хто, а вони досі кладуть квіти до монументів дияволу. Вони досі не зрозуміли, що винищення багатих чомусь не принесло користь бідним.

Село досі тужить за радянськими колгоспами, зберігає вулиці й погруддя Леніна і панічно боїться приватної власності на землю. А коли дядько не хоче мати своєї землі, а пияцтво і крадіжки стало звичайним явищем, то хіба це справжнє село, а не фантасмагорично-химерна подоба?

А відповідь мабуть така. Ви, хлопці і дівчата, були молодими. І вам подобалась держава, яка, нібито, піклувалась про своїх громадян. Та так настирливо, що нормальним людям це піклування ставало поперед горла. І такі люди були. Вони були внутрішньо вільні, тому й не зовсім щасливі.

Брати Вайнери у своєму романі «Петля и камень в зеленой траве» розповідали, як у брежнєвські часи одна сім’я, що багато років мучилась в комуналці, відмовилась від запропонованої можливості безоплатно отримати окрему квартиру:

«Мне это, Алешенька, трудно объяснить. Понимаете, нас приучили к мысли, что у нас ничего нет своего... Нам все дали: работу, жилье, даже еду в магазине не продают, а «дают». У нас сложилось мироощущение нищих, мы все попрошайки. Ничто в этой жизни не вызывает у нас достойного чувства — это мое! Мне, Соне, нашим девочкам будет трудно — но мы будем строить свой дом. Девочки будут жить в своем доме. Мне кажется это важным... Поверьте мне, Алешенька, это очень важно! Наш век — это эпоха потерянного достоинства, ведь у попрошаек не может быть достоинства! Нищий не может требовать: он может только просить...»

ЯРОСЛАВ. Yaroslav38@meta.ua

Думается мне, что соотношение счастливых\несчастных "несвободных"  граждан в брежневские времена было примерно 98/2. Вот теперь эти "двое" из сотни от лица биомассы пишут слезоточивые статьи: "Ах какие мы все с вами были несчастные... сейчас мы вам расскажем почему... ведь вы даже понятия не имеете как плохо вы раньше жили и где нужно было расстраиваться... а если вы не расстраивались и все у вас было хорошо - значит либо боялись признаться, либо идиоты... идиоты, не слушавшие "Голос Америки", не понимавшие что там лучше.

А вот мой отец, ему за 50, всю жизнь посылал партию в ж**у, работал и был счастлив... Но вам, видимо, человеческое счастье, обособленное от политической ситуации на данный момент, чуждо.

Мое мнение такое - если не нравится место в котором обитаешь - либо делаешь его лучше и остаешься, либо валишь. У вас тут другой вариант - жалеть себя и окружающих за то что остался и ничего не сделал.

Ярослав уже начал говорить о себе в третьем лице :) интересненько... А вот это похоже из автобиографии Ярослава :) : "Проваливши справу в одному місці, влаштовувалось на іншу посаду, бо випасти з обойми номенклатури було не легше ніж в неї потрапити. Навіть, якщо парторганізація визнає тебе питущим і бабієм. Трішечки посварять, але залишать виправлятись. Жодної справи вправно робити не виходило. Та й звідки було взятись вмінню, якщо освіта заушна (з курсу на курс за вуха тягнули). А самоосвітою займатись не було ані бажання ані часу..." А потім Ярослав почало писати про Украіну.... "А відповідь мабуть така. Ви, хлопці і дівчата, були молодими. І вам подобалась держава, яка, нібито, піклувалась про своїх громадян. Та так настирливо, що нормальним людям це піклування ставало поперед горла. І такі люди були. Вони були внутрішньо вільні, тому й не зовсім щасливі." Обратите внимание: те, к кому Ярослав обращается, не относятся к нормальным людям... Уважаемый Ярослав, даже если опустить темы и идеи Ваших статей и рассматривать только качество написания, все равно можно сделать вывод, что как-то падает уровень...;) Или у Вас план по статьям? Или за знаки платят? Приходится выдавать полуфабрикат?