«Для кожного, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе»

Коли відвага клекотіла вшир,
Коли цвіли дороговказні зорі,
А по лісах визвольницька стопа
Гула, як дзвін, звитягою УПА.
Яр Славутич.

Джеймс Мейс вважав, що українське суспільство не зможе розвиватись далі без спокути, аж поки над ним тяжітиме страшна спадщина злочинного минулого. А спокути не буде, поки при владі ті, хто справжніх борців за незалежність України вважає зрадниками. І не буде спокути, поки до цієї російськомовної, російськодумаючої неукраїнської влади підповзатимуть, вимолюючи миску їдла за зрадництво, за виразом Б. Олійника, «браватно-жовті землячки».

Пан Євген написав відгук на мою статтю в «Провинции» № 33 від 15.08.2007 р. «Кто под красным знаменем РАНЕННЫЙ идёт». Великий обсяг і непослідовність Євгенового послання унеможливив оприлюднення в газеті. Але частково довести його думки до загалу можливо. Тому я продовжую. Не маю наміру змінювати жодної фрази чи слова і залишаю в недоторканості правопис.

Спростувавши голодомор, Євген переходить до теми УПА: «В 1943 году по приказу Гимлера (так у тексті) была создана Украинская повстанческая Армия (УПА). Занималась дивизия и вся УПА в основном борьбой с партизанами и зачисткой(!) населения. Только в Волынской области было уничтожено 265 тысяч человек, в основном поляков». Беручі за основу стереотипи з арсеналу компартійних ідеологів, та російської великодержавно-шовіністичної історіографії, Євген чомусь не згадує слова свого лідера Симоненка, щодо знищення упівцями євреїв.

Найжахливішим прикладом мімікрії під ворога була діяльність радянських чекістів, спрямована на позбавлення УПА підтримки західноукраїнського населення. У повоєнні роки в Молдові базувалися два полки МҐБ, які в одностроях УПА здійснювали рейди до Західної України. Вони палили села, винищували селян. Зазвичай залишали життя кільком дітям і старим людям, щоб ті розповіли, що село знищили бандерівці. Про діяльність цих частин збереглося листування М. Хрущова (який тоді очолював українських комуністів) з ЦК ВКП(б).

Далі Євген майже сторінку перелічує комуністичні легенди про УПА. Я вже спростовував цю брехню в статті «Захована історія» («Провинция» № 5 від 30.01.2008 р.): «Якби я нічого не знав про УПА, то поважав би їх лише за одне. Серед людей Повстанської армії не було жодної такої наївної людини, яка б вважала, що вони можуть перемогти п’ятимільйонну Червону армію з одного боку і такий само за чисельністю Вермахт з іншого. І, усвідомлюючи, що жодного шансу на перемогу не мають, все ж таки воювали. Вони розуміли, що залишитись живими також  немає жодного шансу. Воювали за ідею, за вільну незалежну Україну, як вони її уявляли. Вони володіли таким нечастим в наші часи даром — внутрішньою свободою. Схиляю свою голову перед їх подвигом».

В статті «Авгієві конюшні українського козацтва» Сергій Олійник (“Дзеркало тижня” № 5 (733) 14-20.02. 2009 р.) писав: «У найтяжчі часи своєї історії українці завжди гуртувалися навколо спільної ідеї та мети. Це генетична пам’ять народу пробудила до спротиву загарбникам своїх найкращих синів і доньок — вояків Української повстанської армії. Вони не канючили в окупаційної влади СССР і Німеччини закон про УПА, і їм не було коли крутитися перед дзеркалом, милуючись лампасами, цяцьками на грудях та зірочками на погонах. Вони взяли власну долю у власні руки і боронили свободу народу, не шкодуючи найдорожчого — волі й життя. Це, по суті, і були справжні козаки ХХ століття».

А хіба нормально, що тих справжніх героїв, котрі боролися й віддали життя за незалежність країни, значна частина наших громадян вважає зрадниками, а іменами тих, хто з кров’ю викорчовував саму ідею незалежності України, досі названі вулиці наших міст?

«Ми не мали б нинішніх фіаско на кожному кроці, якби в нас були серйозні люди, що мають віру і поняття честі. Якби ми хоча б мали таких простих людей, з яких свого часу будувалися загони УПА. Це були хлопці, які мали поняття честі, навіть не маючи освіти. Це був народ непродажний...» (Є. Сверстюк).

А тепер знову, як у своїй статті про мову, надам слово відомому поетові, лауреату премії імені Василя Стуса, кавалеру ордена князя Ярослава Мудрого та ордена Святого Володимира Мойсеєві Фішбейну.

Журналістка Бі-Бі-Сі Ольга Бетко розмовляла з українським поетом Мойсеєм Фішбейном.

Свого часу в інтерв’ю він сказав, що якби жив у той час і був молодою людиною, то пішов би в УПА, але чому?

Мойсей Фішбейн: “Якби я жив у той час і був навіть не молодою людиною, я б усе одно пішов до Української повстанської армії. УПА була єдиною армією, яка воювала за незалежність України. До якої армії ще я, український поет, міг піти!”

Бі-Бі-Сі: “Навіщо взагалі УПА воювала, адже шанси тоді на створення української незалежної держави були майже нульові?”

Мойсей Фішбейн: “В такому разі я вас запитаю: навіщо була Українська Гельсінська група? Навіщо були українські політв’язні, які знали, що їх все одно, і Василь Стус знав, й Іван Світличний знав, й інші знали, що їх позаарештовують і вони сидітимуть в буцегарні. Воювали ті, а ці – боролися за незалежну Україну.”

Бі-Бі-Сі: “Ви знаєте, що УПА інкримінують дуже серйозні речі – етнічне насильство, антипольські, антиєврейські дії. Чи це вас турбує?”

Мойсей Фішбейн: “Я вам скажу: те, що ви щойно сказали про антиєврейські акції УПА – то є провокації, які запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я був знайомий з євреями, які служили в УПА. Наприклад, я був знайомий з доктором Абрагамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Нойман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма (псевдо Скрипаль), був Роман Винницький, його псевдо було Сам. Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона написала спогади потім. Вона народилася в Болехові на Львівщині, вона була донька рабина, і вона товаришувала там, у Болехові, з донькою греко-католицького священика, яку звали Оля. 1939 року Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року вона була в УПА медсестрою і розвідницею. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Потім там була тюрма, катування і смертний вирок, і її визволили вояки УПА, Стеллу Кренцбах, єврейку.

Влітку 1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати і 1 жовтня 1946 року пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. Знаєте, де вона працювала в Ізраїлі? В міністерстві закордонних справ. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: «Тим, що я сьогодні живу і усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській повстанській армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів».

Так от, я сподіваюся, що Українська держава назве їх усіх поіменно. Їх, що не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями”.

Бі-Бі-Сі: “Таке враження, що це дуже складно виходить в Української держави. Поляки шанують свою Армію Крайову, яка воювала з нацистами, чому, на вашу думку, Україні так важко дається оцей історичний консенсус щодо ролі УПА. Можливо, тому, що такі епізоди, які ви зараз навели, невідомі?”

Мойсей Фішбейн: “Насамперед тому, що більша частина Польщі не була ніколи у складі Радянського Союзу. По-друге, Польща набагато далі від Росії, ніж Україна. Дезінформація іде сюди з Москви, люди є дезінформовані, а у нас, на жаль, наша інформаційна політика кульгає. Отак воно і є. А люди не винні, що вони не знають, що таке УПА. Я вам перелічив євреїв, але ж я маю одного з найближчих друзів, який 3 роки був вояком УПА, відомий професор, і не тільки в Канаді, де він мешкає, і не тільки у США і Україні, а навіть в Китаї. Це професор Петро Потічний, 3 роки був молоденьким вояком УПА. Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе».

Згідно з оприлюдненими документами, на Нюрнберзькому процесі не засуджували дій УПА. Реабілітація УПА фактично відбулася ще в СРСР з 1954 по 1956 роки, коли радянський уряд достроково звільнив із заслання тисячі українських повстанців, які боролися за незалежність України.

Внутрішньо-порожні люди, навіть звільнені від пут соціальності, не мають свободи – їм нічого утверджувати, світ їхніх міркувань і бажань примітивний. Як відомо, соціум завжди в динаміці. Кожний обирає, що йому до вподоби. Якась частина прогресує. Інша частина, як Євген, та йому подібні, деградує. І такі люди не виняток.

ЯРОСЛАВ
Yaroslav38 @ meta.ua

 

Вчора, 5 січня 2013 року воякові Української Повстанської Армії Мирославові Симчичу виповнилося 90 років. Мої вітання справжньому Герою України! Здоров’я Вам і храни Вас Господь, пане сотнику.

Я так думаю, что к вам следует обращаться, делая ударение на второй слог в вашем имени (ЯрОслав)?! На манер расиситско- польского или чехо- албано- славянского произношения. Но это просто лишь шутка! Не сердитесь на меня, пожалуйста. Скажите, будьте добры, а почему нельзя солдата- красноармейца помянуть, или оценить труд шахтёра- комбайнёра?! Вы так говорите, Ярослав, будто бы Украину только члены УПА любили, а больше никто! Неужели вы при всём своём жизненном опыте станете отрицать, что коммунист (которых я, таки, не люблю) мог любить украинскую землю не за то, что она выдаёт урожай для КПСС, а за то, что вскармливает его детей, как дала пищу и энергию для него самого и его предков?! Нет никаких сомнений, что воин, сражавшийся за свою землю - патриот, так почему же вы считаете истинными патриотами только лишь воинов УПА?! По- вашему, все красноармейцы за Сталина сражались? 

Постоянная ссылка (Permalink)

Ответ на от Василий Теркин

 

В своїх статтях про війну я з великою повагою ставлюся до загиблих воїнів. Але кожний з них НЕ ВІДДАВ своє життя, а у нього це життя ВІДІБРАЛИ ті хто планував, а потів розпочав цю війну. Я впевнений, що серед них є досить багато людей, вартих поваги. Про них написано стільки, що вже важко відрізнити правду від міфів. А я міфи розвінчую і дуже обережно ставлюся до інформації.

І не приписуйте мені свої домисли. Я ніколи не писав, що солдати Червоної армії не достойні пам’яті нащадків. І я ніколи не писав, що усі червоноармійці воювали за Сталіна. Одного коментатора, який свої думки приписував мені, я назвав «містером Трепло». Двоїх таких містерів на одному сайті буде забагато.

Про М. Симчича я згадував у статті: «Небезпечно кидатись камінням тому, хто сам живе скляному будинку»: «…неабияке роздратування у сусідів викликало вшановування в Івано-Франківську ветерана УПА Мирослава Симчича, сотня якого завдала поразки каральним частинам дивізії НКВС, тієї самої, яка депортувала кримсько-татарський народ і горян Кавказу».

http://konstantinovka.com.ua/node/10986

Їм це вдалося тому, що з військової історії відомо - лише одна сотня ВІЛЬНИХ людей, готових віддати життя за СВОБОДУ, вартує більше п’яти кадрових дивізій, набраних з підневільних рабів.

А сучасні українці віддали свободу за обіцянки і копійчану подачку. Мабуть з великої любові до своєї землі, до України. Втім, усім відома різниця між любов’ю і любов’ю за гроші. Наслідки любові за гроші бувають дуже сумними.

Майже 33 роки провів у в’язниці Мирослав Симчич і не зрадив свою землю.

Назвіть людину, яка своєю звитяжністю зрівняється з Симчичем і я низко вклонюся їй.

Ярослав, просто режет глаз ваша идеология, но это лишь потому, что я молод и пытаюсь находить ответы, а среди имеющихся ответчиков вас могу выделить за чёткие ответы и правильный ход мысли. Мне бы очень хотелось, чтобы в школах дети изучали правдивую историю Украины, со всеми её героями и антигероями, но боюсь, что и моей жизни не хватит на ожидание этих свершений. Простите, если категорично "стормозил".