«Наші увійшли у Костянтинівку на конях, підводах, собаках, верблюді…»

Закінчення. Початок у №№ 35-37.

Костянтинівку зайняли радянські війська. Ми всі дуже раділи і вибігали на вулицю, щоб побачити ту силу, яка вигнала німців з міста. Але замість потужної бронетехніки — танків, машин, гармат, я побачила зовсім іншу картину: на конях, на підводах і навіть на собаках і верблюді їхали наші бійці. Це пересувалася санчастина. Ми запросили до себе військових, двох радянських офіцерів — жінку і чоловіка, і пригостили їх кролями, яких так і не встигли з’їсти німці. Вони були дуже втомлені та голодні, тому їли мовчки. Подякувавши, офіцери пішли наздоганяти свою частину.

Повз наш будинок пробігло декілька сусідів з мішками. Ми довідалися, що у коморах “Заготзерна” можна розжитися зерном. Я взяла мішок і, схопивши за руку сусідського хлопчика, який часто приходив до нас гратися, пішла подивитися, що там діється. Назустріч люди тягли важкі мішки з зерном і ми пішли скоріше. Несподівано, високо у небі почулося гудіння. Піднявши голову, я побачила два німецькі літаки. Вони перейшли у піке і мені добре було видно, як із них, мов цукерки, вилітають бомби. Хтось вигукнув: “Лягай!” Я впала, накривши собою малого. Тільки-но підняла голову, щоб роздивитися навкруги, коли почула владний чоловічий окрик: “Голову!” Я притиснула голову до землі і в ту ж мить пролунали страшенні вибухи — один, другий, третій... Почулися крики поранених. А літаки, зробивши ще одне коло, знову скинули свій смертоносний вантаж. Коли вони нарешті відлетіли, я піднялася і побачила глибокі воронки, що утворилися від вибухів бомб. То там, то тут лежали поранені і вбиті люди. Схопивши за руку хлопчика, я побігла додому, мене підганяв страх. По дорозі ми ледь не впали у глибоку, аж до води, воронку, яка утворилася від вибуху бомби.

Наш будинок залишився цілим. А у хату сусідів, що жили напроти, влучила одна з бомб, яка вбила не лише хазяїв, а й їхніх знайомих, які заховалися в льох. Маленький сусідський хлопчина так налякався, що ніяк не хотів розлучатися зі мною і не йшов до своєї мами.
 

З перших днів звільнення від німців мати і тітка Оля пішли до місцевих шкіл налагоджувати освітянську роботу. Мене теж влаштували секретаркою. Я не любила цю роботу, бо вона була нецікавою. Єдине, що запам’яталося з періоду моєї двомісячної роботи, так це те, що на мій білет грошово-речової лотереї, який я придбала у школі, через два роки випав виграш — чотири метри чудового англійського бостону темно-синього кольору, з якого мені пошили пальто та жакет. Я мріяла про вищу освіту і тому після остаточного звільнення Донеччини від окупантів поїхала до Сталіно влаштуватися у вуз.

Олександра Суярко.

Уривок зі спогадів про звільнення нашого міста від німецьких загарбників у вересні 1943 року.

На жаль газетний формат дозволив нам надати уривки з книги:
1. По визволенню Костянтинівки від фашистів.
2. По голодомору.
Цей уривок було б гарно дати к роковинам початку війни.
Дякую за згадку.