Оголений біль «скраєчкусида» — Василя Овсієнка

«...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше».

Іван Лисяк-Рудницький (Канада) 1981р.
 
 
Соратник Тихого і Стуса Василь Овсієнко представляє свої книги в редакції газети «Провінція». Фото з архіву редакції.

Я вже писав про Василя Стуса в статті «Закатовані, але не зламані» («Провинция» №2 від 9.01.2008 р.) і згадував це ім’я ще неодноразово. Він народився з 7 на 8 січня 1938 року, і сьогодні видатному українському поету, критику, публіцисту, автору самвидаву, члену Української Гельсінкської групи Василю Семеновичу Стусу могло б виповнитись 72 роки. На жаль, обмеження газетної статті не дає можливости розповісти про його хресний шлях більш детально.
 

Василь Стус


Подивимося на Великого Сина України очима його тезки Василя Овсієнка рядками його книжки «Світло людей. Спогади про Василя Стуса»:

«Справді, Василь прийшов у цей світ на саме Різдво Христове року Божого 1938. Мама побоялася записати його сьомим січня, записала шостим. Якось в останній рік свого життя, вже на Уралі, в Кучино, у моїй присутності Василь питав глибоко віруючого теолога-самоучку діда Семена Покутника (Скалича):

– А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?

– Це додаткова ласка Божа, щастя, – сказав дідо. – Але кому багато дається, з того багато й спитається».

«Ще до шести років, – розповідала мама, – він пішов у школу. Якось приходить до мене вчителька Зоя Петрівна та й питає, чому це Василько ходить до школи босий, уже ж холодно.

– Як? То він до школи ходить? То я не пущу. Малий ще.

– Ні, – каже вчителька, – до школи ви його пускайте. Я його за приклад іншим ставлю, отим переросткам: Стусик, ану, ти вийди. Воно тягнеться до дошки навдибки і пише».

«...заарештували його під Новий православний рік, 12 січня 1972 року. Прорив виразки шлунку стався тоді, коли урочисто читали по радіо повідомлення про підписання Прикінцевого акта Гельсінкської наради – 2 серпня 1975. Оперували на день прав людини – 10 грудня 1975 року. І помер під пам’ятну дату: 5 вересня 1918 року був підписаний декрет Совнаркому про червоний терор – він тривав 73 роки. Тоді Василь ще не знав, що день 20-ліття його виступу в кінотеатрі «Україна» (4 вересня 1965 року) на захист заарештованих шістдесятників стане днем його смерти. І сталося це рівно через рік після смерти Юрія Литвина (4 вересня 1984). Отакі «знакомиті дати».

«Про вирок свій Василь говорив неохоче: він був порожній, а звинувачення дуті. Згадував якось про одного свідка, що засвідчив буквально таке: «Стус говорив українською мовою навіть тоді, коли в цьому не було потреби».

«Операція була тяжкою: залишили Василеві одну четвертину шлунка, бо виразка була якась блукаюча. Такі потойбічні вірші написати – треба було ТАМ побувати. Тепер часто цитують його вірша «Як добре те, що смерті не боюсь я...». Кажуть, що бояться всі, а хто не боїться – той нехай не бреше. Страх – то є природна реакція живого організму на небезпеку. Але мужність полягає в тому, як чоловік здатен переступати свій страх. Мабуть, Василь його переступив. Отже, тому й вирішено було посилити йому режим».

«Ця 17-А зона – теж суворого режиму, але режим у ній куди суворіший, ніж у зонах 3/5 та 19. Тут Валентин Мороз написав свій «Репортаж із заповідника імені Берії». Тут сиділи Даніель і Синявський. Тут починав свій термін В’ячеслав Чорновіл. Звідси недавно спровадили у Володимирську в’язницю латвійця Ґунара Роде, росіянина Євгена Пашніна, московського демократа Кроніда Лобарського, українця Дмитра Квецка, а за день до мого приїзду сюди – славного хлопця із Самбора Зоряна Попадюка. Мене 30 жовтня 1975 року поселили на його обжите й обставлене сучнею місце».

«Тепер нам тут із Василем бути разом... Зрозуміла річ, у подальшому спілкуванні не були ми рівними партнерами, але Василь, здається мені, завжди ставився до мене особливо прихильно. Зараз мені зрозуміло чому: це був кредит на мою молодість. Старші просто люблять молодших, і тому багато чого їм прощають, та ще й схильні підхвалювати, пригадуючи самих себе в такому віці».

«...творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії висунув німецький письменник Ґенріх Бьолль, лавріят Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (він того ж 1985 року помер). Бьолль знав ціну творчості Василя Стуса, адже його вірші виходили й німецькою мовою, і був певен, що Стус стане лавріятом Нобелівської премії. Але не так воно сталося».

«Кремлівська банда знала й те, що Нобелівська премія, згідно з її статутом, присуджується тільки живим, посмертно вона не присуджується. Вона не могла допустити, щоб нобелівський лавріят, та ще й українець (а це піднесло б «українську справу» на нечувану висоту), з’явився ще й за ґратами. Кремль вирішив розв’язатися з потенційним лавріятом у традиційний російський спосіб: «Нет человека – нет проблемы».

«Я певен, що адміністрація табору ВС-389/36 дістала завдання в будь-який спосіб знищити Василя Стуса до 24 жовтня – дня присудження Нобелівської премії».

«Він (Василь Стус) був оголеним нервом епохи, котра, дай Боже, уже минає. Він відчував її так тонко і гостро та пророкував майбутнє так точно, що ми ще не раз подивуємо його дарові. Саме це – здатність бачити майбутнє, пророкувати є ознакою генія, саме цим долучається він до Вічности».
 

Михайло Хейфец


«Перше ніж викласти подальшу історію, я маю розповісти про Михайла Хейфеца, російськомовного єврейського письменника з Ленінґрада. Будучи людиною енциклопедичних знань і феноменальної пам’яти, він їх і використовував найкращим чином: ще коли добував останні місяці ув’язнення, в Парижі вийшла його книжка «Место и время», де чимало добрих слів сказано і про нас, українців: уривок про себе я почув по радіо «Свобода» десь у 1978 році. У 1983 «Сучасність» видала його книжку «Украинские силуэты», яка починається великим нарисом про Василя Стуса, а закінчується невеличким – про мене. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але написати про це не було кому. Спасибі євреєві Михайлові Хейфецу: нічого ліпшого про Стуса, як його нарис, досі не написано. (У нас ця книжка теж видана: увійшла до альманаха «Поле відчаю і надії». Упорядкування Романа Корогодського. Київ, 1994. Також: М Хейфец. Избранное. В трех томах. Нарис про В.Стуса «В українській поезії тепер більшого нема...» в т. 3, с. 137 – 225)».

«Підйом, провірка, баланда, розвод на роботу, шиття рукавиць, баланда, робота, перевірка, баланда. Була радість спілкування з людьми і, очевидно ж, таємнича втіха творчости, хоч вірші ті – оголений біль. Ще в 17-й зоні, в Озерному, у Василя зробили обшук і забрали зошит із віршами. У лікарні йому оголосили, що зошит конфісковано і знищено як такий, що не становить вартости. У зоні залишився у Хейфеца чорновик. Що робити? Треба рятувати, що є. Поділити і вивчити напам’ять – пропонує Хейфец мені і Романові Семенюку. На себе він теж бере частку. Але то нелегко. Вірші ті тяжкі, як каменюччя. Не встиг я переписати декількох, як мене ото 9 липня повезли до Києва. І от в один із перших днів моїх у 19-й зоні, у вересні, Хейфец приносить мені зошит віршів, переписаних його курячим почерком, і просить переписати вірші начисто. А потім ще диктує мені десятків зо два віршів з пам’яті. Це – не володіючи нашою мовою».

«Ходив ото собі пан Михайло попідтинню, запхавши руки в рукава, бушлат на ньому, як на городньому лякалі, шапка, як на кілку, човгає шкарбунами, навіть рукавиці в нього з-попід швейної машинки виповзали, як роздушені жаби... Але до Хейфеца в мене симпатії особливі. Чи не першим він привітав мене добрим словом у 17-му, куди мене привезли на самотність, жваво цікавився українськими справами, пробував читати по-нашому і просив мене говорити з ним українською мовою. Думаю, не тільки, щоб вивчати її, а й щоб дати мені можливість виговоритися по-своєму. Дуже зблизила нас акція на захист Стуса».

«Я прийшов з етапу дуже ослабленим, та, на щастя, осінь 1976 року була на диво грибною. У робочій зоні всюди росли опеньки, під колодами та дошками – печериці. Я наловчився збирати гриби як ніхто. Зазвичай на ті гриби ми запрошували Стуса, Будулака, Кончаківського.

Там, за чаєм, вироблялася наша оцінка подій та причин, що привели нас, чергове покоління, яке дістало назву «шістдесятництво», в совєтські концтабори. Оскільки я був у нашому колі чи не наймолодший, то, зрозуміла річ, сідав коло столу завжди скраєчку, за що Василь прозвав мене «скраєчкусид».
 

Василь Овсієнко


Овсієнко Василь Васильович, нар. 8.04.1949 р., с. Леніне (Ставки) Радомишльського р-ну Житомирської обл., 1972 р., закінчив філологічний факультет Київського держуніверситету ім. Т.Шевченка, учителював у с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну на Київщині.

За виготовлення та розповсюдження в студентські роки літератури самвидаву 5.03.1973 р. ув’язнений на 4 роки в таборах Мордовії. Член Української Гельсінкської групи з листопада 1978 року.

8.02.1979 р. ув’язнений на 3 роки за сфабрикованим звинуваченням в опорі міліції, 9.06.1981р. – за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації та пропаганди» на 10 років та 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Карався в таборах Пермської обл. Звільнений 21.08.1988 р.

Учасник експедиції на Урал, яка перевезла восени 1989 р. в Україну тлінні рештки Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого. У 1999-2005 рр. учасник, відтак організатор щорічних експедицій української громадськості на Дні пам’яті в урочище Сандармох та на Соловецькі острови.

Громадський діяч, публіцист, автор численних публікацій з історії правозахисного руху. Лауреат премії ім. Василя Стуса 2000 р., лауреат премії ім. Івана Огієнка 2006 р. (за книжку «Світло людей»), 2006 р. Овсієнку присуджена Міжнародна літературна премія Фундації родини Воскобійників.

Реабілітований. У 2005 р. нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, 8.11.2006 р. – орденом «За мужність» І ступеня; 7.04.2009 р. «за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження» нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. Живе в Києві.

Дай Боже Василеві Васильовичу здоров’я і довгих років життя.

Читав і, на жаль, скорочував спогади Василя Овсієнка
ЯРОСЛАВ
Yaroslav70 [at] meta.ua

Кремль вирішив розв’язатися з потенційним лавріятом у традиційний російський спосіб: «Нет человека – нет проблемы». А не кажется ли вам, что  этот  "спосiб"  был  присущ  всему человечеству во все времена? Що , знов  москалi клятi виннi? Впрочем,не удивительно!