Трудівник «доби пару»

Ось ще один німий свідок минулого нашого міста. Це паровозний гідрант, точніше, його нижня частина (меньша), а верхня трубчаста частина, у вигляді великої літери Г, відсутня. Гідрант знаходиться на території Костянтинівської залізничної станції і був, як і водонапірна башта, про яку йшла мова в одному з номерів «Провінції», невід’ємною частиною постачання води до паровозів. З гідранта рідина безпосередньо перетікала до ємкостей потяга. Здебільш гідранти були викрашені по стандарту: нижня частина — у чорний колір, верхня, тобто так званий «гусак» — червоний. Також червоними були деякі елементи деталей.

 
Залізничий гідрант біля Сантуринівської водонапірної башти.
 
 
Маніврова «кукушка» залізничного цеху заводу ім.Фрунзе.

Вже саме слово «паровоз» розуміє пересування за допомогою пара, а вода, відповідно, є головним компонентом його утворення. Паровози споживали багато води для утворення необхідної кількості пара, тому кожен з них мав тендер — спеціальний вагон, де зберігалися, разом із паливом, і запаси води. На станціях за потребою потяги поповнювали ці запаси.

Цьому гідранту поталанило дожити, хоча і понівеченому, до наших часів, а більшість його братів поступово ліквідовувались за не потребою у радянські часи, починаючи з кінця 50‑х років. Більша частина тих, що якимсь чином залишались (в більшості випадків тут треба подякувати радянському «разгильдяйству и безалаберности»), були порізані на металобрухт вже у роки незалежності. Один з уцілілих красенів‑гідрантів можна побачити на залізничній станції міста Слав’янська.

І хоча вже багато років не лунають паровозні гудки, але в нашому місті ще залишається трудівник «доби пара». Мабуть він, стоячи всіма покинутий і забутий, проводжаючи поглядом сучасні потяги з сумом згадує, як він пліч о пліч працював з дихаючими паром шумними паровозами.

Краєзнавець Андрій Новосельский.