В.Вятрович о підсумках декомунізації та українізації нашого краю: «Ще не вечір!»

Printer Friendly, PDF & Email

На круглий стіл «Українізація Донбасу – від теорії до практики» у Покровськ мене, Ігоря Бредихіна та Євгена Шаповалова, запросила відома журналістка «Українського» та «Громадського радіо» Наталя Соколенко. Але спочатку треба сказати – як вразив нас Покровськ.

Те, що тут потужний проукраїнський, патріотично налаштований (найкраща зала АТО) краєзнавчий музей, що тут відкрили пам’ятник Леонтовичу, проводять вкрай цікавіші Євро- та Щедрик-Фести, будують пам’ятник Тарасу Шевченко, нам вже було відомо. Але оформлення Центральної бібліотеки, де проводився захід, вразило неймовірно. Це просто пантеон українства: великий модерновий портрет на вході, по всіх коридорах висять картини з історії запорізького козацтва. До цього треба додати виставку по українському Донбасу, що привезли організатори заходу (сподіваємося, вона буде у нас теж) та жива національна музика, яку виконував колектив місцевої музшколи.

Між собою ми вирішили, що все це завдяки «каяттю мера Руслана Требушкина». Він, як і більшість нашої місцевої влади, підтримав чи лояльно віднісся до «руської весни». Але, на відміну від костянтинівських «кормчих», всією своєю діяльністю показав, що був не прав.

У своєму виступі учасник круглого столу директор Інституту національної пам’яті В.Вятрович відмітив, що на Донеччині у багатьох населених пунктах не тільки убрали комуністичні назви, не тільки знайшли їм гарні заміни назвами з місцевої української історії, але й присвоїли імена героїв сучасної війни з Росією. Навіть, з’явилися населені пункти з назвами на честь наших загиблих бійців, які тут народилися – у Бахмутському районі селище Ступакове на вшанування лейтенанта Збройних сил України Івана Ступака, селище Ужівка Новоазовського району, назване на честь капітана спецпризначення Степана Криворученко з позивним Уж.

Нагадаю, що комуно-ригівська влада в нашому місті «на смерть» тримається за все антиукраїнське – навіть не підіймає питання по увіковічуванню пам'яті костянтинівців, що загинули у цій війні. Хоча на похованні нашого героя – Сергія Ісаєва меру було озвучене це прохання. Вони «прокотили» подані нами назви вулиць В.Стуса, Г.Сковороди (обидва пов’язані з нашим краєм). Але особливо гірко, що вони не дали мати Костянтинівці вулицю Героїв України, по якій би їхали на передок наші військові.

Відзначимо також те, що у своєму виступі Ігор Бредихін розповів про бельгійську Костянтинівку, а також подарував примірник нашої «Провінції» та наголосив, що це перший випуск, який вийшов з «шапкою» українською мовою, чим викликав оплески задоволення присутніх.

А ось що було запропоновано нами (на заході були представники Донецької ОДА, сподіваємося – дійде):

1. Зібрати всі «декомунізовані» пам’ятники Донеччини та встановити їх за Артемом на Святих Горах. Щоб це була своєрідна «Алея ідолів». Ми згадали про пам’ятник Леніну у нашому місті, який зберігається у «Коммунтрансі».

2. Підтримати ініціативу культурологічної та освітянської спільноти Костянтинівки по проведенню у нас Фестивалю «Українські казки Донеччини». Щоб популяризувати авторів чудових казок, які тут мешкали: Василь Гайворонський, Дніпрова Чайка, Степан Васильченко, Емма Андієвська, Ірен Раздобудько; «повернути» на батьківщину відомих світових казкарів В.Гаршина, В.Даля, Є.Шварца.

3. Підтримати ініціативу українських кінематографістів по організації та проведенню у Бахмуті Фестивалю військового кіно. Де популяризувати наших земляків – В.Бикова, М.Булгакову, Л.Шепітько, Н.Мордюкову, О.Хвилю та інших.

Коли ми прощалися з Володимиром Вятровичем, говорили йому – яка тут «невспахана цілина» роботи по декомунізації та українізації в мізках мешканців, та наскільки важлива в цьому роль держави та їх Інституту, - на що Володимир Михайлович нас запевнив: «Згоден з Вами, але ЩЕ НЕ ВЕЧІР!».

В.Березін.