Олівці від солдата

Printer Friendly, PDF & Email

Було це в нашому супермаркеті, куди я пішов разом зі своєю матусею щось придбати. Зайшовши, ми одразу помітили багато військових. Бачити їх у своєму місті вже звикли, але досі боязко дивитися їм в очі, бо там можна побачити багато чого: тугу за рідними, втому, затамований біль й водночас незвичну радість від прожитого дня.

Ми зупинилися біля відділу з канцтоварами, щоби ще раз перевірити, чи раптом нічого не забули для зустрічі нового шкільного року. А він у мене вже другий! Поряд із нами стали два солдати. Обидва мали брудний одяг, один був з великою бородою, другий з глибокими зморшками навколо очей та разом з тим мали добрі, світлі очі. Один запитав: «Можна подарувати хлопчику олівці?» Мама відповіла: «Так!», — ще не розуміючи, про якого хлопчика йдеться. Тоді солдат покликав мене із собою до каси: «Ходім зі мною, я куплю й тобі віддам». Я засоромився й відповів, що в мене є, може, комусь вони були би потрібніші. Й одразу втік до мами. Ми з нею довго блукали магазином, соромлячись підійти до каси, бо там на нас чекали солдати з олівцями. Коли врешті-решт ми почали просуватися до виходу, солдати наздогнали нас.

Один став переді мною на коліно й простягнув олівці. «Бери й більше ніколи не бійся!»— сказав він голосно, на весь супермаркет. Я подякував, і ми розійшлися. Озирнувшись, я зрозумів, що собі вони нічого не придбали. Сіли до свого авто й поїхали. Мабуть, знову на передову— захищати Батьківщину!

Ми більше з ними ніколи не бачилися. Дуже сподіваюся, що кожен із них живий і здоровий, і вже вдома, разом із родиною. А велику коробку кольорових олівців я відніс до свого 2-Б класу, там ми їх бережемо на згадку про великих і мужніх героїв!

Марк Тищук, школяр.