Філософська муза молодого костянтинівського поета

Printer Friendly, PDF & Email

В Костянтинівці у 2017 році вийшла книга Зозулі Дмитра Володимировича «Buffonata». Це перша поетична збірка молодого костянтинівського поета. Пару років тому він закінчив 13 ЗОШ, а тепер навчається в Києві, студіює саме поетичну майстерність, літературну творчість. Сама назва книги пояснює творчий задум митця. Буфонада – то є прийом театрального, циркового, естрадного мистецтва, який підкреслює комічне, паяцове перебільшення; окарикатурення персонажів, їх вчинків.

Дмитро пише: «Поетичний твір – це маска емоції, почуття, думки. Кожен вільний сам вирішувати, що за нею заховано. Але навіть якщо перед нами невинно чистий аркуш паперу – це не означає, що на ньому нічого немає. В порожніх очницях маски ми бачимо відображення власних переживань. А тому, намагаючись докопатися до істини, самі того не помічаючи, беремо участь у буфонаді».

З цього і почнемо розмову.

Відступ про мову №1.

В Москві в університеті я вчився в іноземному середовищі. Якось поспілкувався з афганкою (таджичкою), інтелігентною дівчиною з Кабулу. Вся її родина вже жила в Німеччині, саме туди вона збиралася їхати після закінчення УДН ім. Патріса Лумумби. На моє питання: «Якими мовами володієш?» Почала перераховувати: «Класична арабська, щоб розуміти святу для мусульман книгу «Коран», середньовічна персидська, мова класичної для Середнього Сходу поезії, санскрит, без нього індійську культуру, фільми також сприймати неможливо, англійська, як завершення класичної освіти». Кілька мов з англійською, як полуничкою на торті, то є для елітарної освіти на Середньому Сході – стандарт.

Відступ про мову №2.

Одна моя знайома дівчина в Костянтинівці отримала типову місцеву освіту. Англійська мова в неї «не пішла», а вчити українську дівчинка «не мала бажання». Після школи дівчинка отримує добру дизайнерську освіту в Донецьку та Харкові, де з українською було приблизно так, як в Костянтинівці. Після російської агресії молода дизайнерка стала ненадовго, спасибі ВСУ, біглянкою, чи вимушеною переселенкою і почала робити кар’єру у… Львові. Неволодіння «розмовною українською» дуже швидко кар’єру і закінчило. Але тут щасливий фінал: дівчинка виходить заміж за німця, живе в Швейцарії, виховує маленьку дитину, вчить німецьку та англійську мови. Костянтинівські батьки також вчать англійську – з чоловіком та його ріднею треба спілкуватись, а у Європу щасливі, майже англомовні, батьки їздять тепер регулярно.
Про інші смутні випадки, коли родини з дітьми від’їздили до Росії, спасаючісь від українського мовного терору, а їх селили по російських автономіях, а там діти замість української вимушені були вчити якутську чи удмуртську, я промовчу.   

Якщо є «Buffonata», то повинен бути і французький Bouffon, англійський Fool, а по нашому – Дурень. У загалом російськомовній книзі Зозулі є вірш, який саме так і називається -  «Дурак»:

Весна захлестывает ловко в путы,
И душит, давит, солнцем врет,
А рядом ходит доктор Дапертутто
И отражения из луж крадет.

Однажды заглянул я акуратно
В подпорченную грязью гладь,
А Депертутто прыгнул, что-то гаркнул,
И душу мою ловко – хвать!

Он убегал, как серна, я гепардом
Его по лужам догонял.
Он будто проигрался в карты, нарды
И торопился у менял.

На души выменять гроши, а после
Кому-то там отдать свой долг.
Я беглеца поймал у церкви, возле
Которой дед пил валидол.

«Ох, стар я стал… А ты бегун заправский,
Видать, и в спринте побеждал?
Меня ж одышка мучит, кашель адский,
Стенокардия…. Барбовал

И валидол, как видишь, пью запоем…
И зубы сиплються – кошмар!
И ночью вою страшно, козодоем…
Ох, милый, как же стал я стар!»

Мне как-то жалко стало Депертутто,
И, отдышавшись, я спросил:
Зачем же взялся воровать, как буд-то
Не знаеш, что не хватит сил?

(…) Депертутто у розмові з автором пояснює свою поведінку:  

А я… Дурак! Проспорил как-то Богу…
О, глупый, глупый был тот спор!
Проспорил много… Ха! Не счесть, как много!
А спор тот был – нелепый вздор…

Теперь же отдавать ему обязан
Я душами свой кровный долг.
Я этим долгом крепко скован, связан,
Не верь попам, что добрый Бог!

Вот и краду, ворую потихоньку,
Те души, плохо что лежат:
И большинство не замечает толком
Пропажи, им бы лишь деньжат!

Тебе верну… ты больно ее любишь,
Раз догонять меня решил.
Наверняка ее ты не загубишь,
И адских избежишь горнил».

«Постой, старик! – воскликнул я внезапно,
И сам не зная, почему. –
Не нужно мне моей души обратно –
То помощь горю твоему!»

«Ты  добрый парень, очень мне неловко,
Что так тебя обворовал…
Меня ведь совесть попрекает колко…
Вот дарственную ты бы написал…»
«Согласен!» - крикнул я, и жилка
На левой лопнула руке.
Старик перо мне подал пылко,
Бумагу на кривой доске

Писать чтоб было проще… Что же,
Бумагу ту я подписал.
И Дапертутто мигом позже
Захохотал, да и пропал.

И лишь тогда, один оставшись,
Вдруг понял я, что натворил.
Что хитрый, злобный Ангел Павший
Меня успешно надурил!

Як на мене, то це чудова розповідь про те, як Художник продає (віддає) свою безсмертну душу Чорту. Сюжет розповсюджений в прозових творах, але, щоб його обробити у поезії, такого не пам’ятаю.

Себе Дмитро Зозуля маніфестує, як буфона, дурня, шута, а ось що пише культовий сучасний філософ Фуко: «С часів давнього середньовіччя шут – це людина, мова якого не може поширюватися, як мова інших людей: ось вона ніщо і недієздатна…, а ось, навпаки, не у порівнянні з любою іншою, набуває дивну владу, властивість потайної істини, передбачення та при властивій їй наївності властивість бачити те, що мудрість інших мудреців роздивитись не в змозі». Так що віршування молодого автора опирається на інтелектуальні здобутки сучасної філософії та літератури, ті ж самі Борхес, Набоков.

Але чому автор пише російською? Я розумію, що: «З Донбасу можна поїхати, але Донбас з тебе нікуди не виїде». Щоб бути успішним, українську та англійську треба знати. Це зрозумів і Дмитро Зозуля. Він в Києві опинився в ситуації, коли суспільні настрої стають все більш антиросійськими, і шанси на літературну кар’єру для російськомовного поета в столиці України робляться примарними. У збірці є вірші написані українською, але найсильніші речі все-таки російськомовні.

Рецепти до нас винайшли великі. Нобелівський лауреат з Росії Йосип Бродський став великим російським російськомовним поетом. Але приблизно в ті ж молоді роки, що Дмитро має на сьогодні, Бродський засів за англійську мову, і згодом так її засвоїв, що повністю відмовився від москальського нарєчія і став нобелем вже як класик американської англомовної літератури. Бродський був совєтським тунеядцем, піддавався арештам та висилкам, у нього в СРСР не було і десятої долі тих можливостей, що маємо ми, але він з «русскаво мира» вийшов не вагаючись.

До речі, як і класик російської літератури Володимир Набоков. Пішов з «русскаво мира» та став англомовним світовим класиком. А міг би пити горілку та розмазувати соплю по пиці, пояснюючи, як світ не любить російськомовних.    

Все менше стає можливостей для талановитої людини добиватись визнання без знання української мови. Що робити? Вчити увкраїнську та англійську.

Росія прийшла до нас з війною, яка заливає кров’ю Україну. Хтось має хоч якісь сумніви, що ненависть та несприйняття всього російського будуть лише ширитися в українському суспільстві.

Костянтинівські школи випускають талановитих дітей. Як можуть, ускладнюють їм соціалізацію російськомовністю. Але, наші діти якось виживають та пробиваються.

Калі-юга, пояснює Дмитро Зозуля. Калі-Юга - в індуїзмі є останньою епохою (юґою), після якої старий світ оновлюється. Надія в нас є.

Дмитро пише у мінорі. В нього поезія, яку б радянські критики назвали б упадницькою. Він багато місця присвячує канібалам. В нього виразна тема самогубства. Криза молодого віку, вона природня та нормальна. У хлопця є потенціал. Йому треба йти вперед. Куди? Я не критик, але треба робити ставку на мовний прорив. Я б запропонував перекладати на українську когось з великих. Результат буде неодмінно. А Костянтинівка матиме сильного поета. Іншого грунту, ніж український, в нас нема.

Наостанок ще кілька непоганих віршів Зозулі, написаних ще у 2014 році в Костянтинівці. Цю поезію цікаво розбирати. Черга робити це – за читачем.  

El Toro

Дышу воздухом спертой свободы,
А со мной еще сотня носов,
Чтобы завтра веселые снобы
Кровожадный насытили взор.

Может быть, и не завтра, но все же,
Не сбежать от их цепких лап,
Ведь с рождения чувствует кожа
Эту надпись короткую - «РАБ».

Лишь раз в день, под хлестание плети
И собачий бессвязный лай,
Вижу мельком — раскинулись степи -
То раздолья счастливый край.

Я их вкус на кормежке глотаю,
А со мной еще сотня ртов.
Первозданную злобу рождая,
Он зовет. И я слышу тот зов.

Разбежаться... Ударить о стену...
Со всей силы, забыв обо всем...
Кровью-болью набить себе цену,
Чтобы вновь стать степи королем!

Лишь мечтаю да тяжко жалею,
Что не только стена кроет вход -
Что навязчиво тянет за шею
Цепь хозяина. Глупый скот...

Временами даю себе волю
Взгляд на небо поднять ярмовой
А оттуда, пророчащий долю,
Вниз взирает Телец золотой.

Наперед зная то, что случиться
Он небрежно встряхнет головой:
«На арену душа пусть стремиться!
Человеком взращен на убой!»

Гладиатор кровавый на небо
Вознесен был когда-то давно,
За ухваченную победу
Из руки неизвестно кого.

И взмахнет, несомненно, мулетой
Для меня матадор молодой...
Что мулета останется серой -
Всем плевать. Я взращен на убой.

Незавершенный

В небе ясном не вижу ничего кроме туч,
Хоть до боли глаза напрягаю.
Кроме запаха страха, что силен и могуч,
Уловить что-нибудь и не чаю.

Грома грохот мне пение птиц заглушил,
Хоть громки переливы их трелей.
Гнев костлявой рукою за горло схватил,
Распустился огонь орхидеей.

Не обманут красивою сказкой меня,
Хотя речь их сладка и игрива,
Те, кто душу свободную в путах пленя,
Разжигают войну без огнива.

І. Бредихін