Божий дар не всім дається

Ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох.

Ліна Костенко.
 

Цю статтю я присвячую Міжнародному дню рідної мови, який відзначається 21 лютого. І хоча моя рідна мова російська, я поважаю ті 56,4% населення України, які спілкуються в родинах українською мовою (перепис 2001 р.). За цим же переписом у друкованих ЗМІ на україномовні припадає 31%, а російськомовні — 64%.

Російськомовна газета «Знамя индустрии» та інші часто присвячують цілу сторінку місцевим «поетам». Прочитавши, з гіркотою розумію, як бездарно витратив час. Вдивляюсь у фотографії авторів, і запитую: невже вони самі не розуміють, якою сірятиною псують папір. Невже вони ніколи не читали дійсно талановитих віршів. Спробували би вони порівняти свої графоманські вірші і прекрасну поезію, яка зачіпає людську душу. Саме для них колись поет Ігор Губерман написав:

Я шлю приятельской запиской
тебе совет мой, а не лесть:
с такой писательской пипиской
не стоит к Музе в койку лезть.


Розповім читачам про поета, якого мало знають, хоча зараз це ім’я присутнє у шкільних програмах. Із прозою Миколи Вінграновського я познайомився через його «Манюню» у 2001 році. І після цього розшукував і читав усе, що спромігся дістати, бо проза його виявилась навдивовижу поетична. А щодо віршів — в мене немає слів.

Микола Степанович Вінграновський (07.11.1936—27.05.2004) український письменник-шістдесятник, поет, режисер, сценарист, актор. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984), Лауреат літературної премії «Благовіст», Лауреат премії Фундації Антоновичів (США).

7 квітня 1961 р. «Літературна газета» вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, — і п’ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися в українській поезії її перлинами: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші.

Про нього писав Іван Дзюба в «Українському слові» у 1994 році:

«У нас досить поширене спрощене ставлення до мови за принципом: оцього слова я не знаю, а цього не розумію, а цього немає в словниках, а так у нас не кажуть. Так не можна підходити до мови взагалі, а до поетичної особливо. Кожен із нас володіє в найкращому разі лексиконом із кількох тисяч слів, а всього їх у мові народу — сотні тисяч, і жоден словник не спроможний охопити всього національного мовного багатства. Мови треба вчитися все життя і з довірою та вдячністю пізнавати нове, кожне незнане тобі слово чи незвичний зворот. Особливо коли читаєш поета, бо поет не раб мови, а її творець, він максимально використовує всі очевидні і приховані можливості національної мови, може вдаватися до словотворення, а може й просто поставити слово в такий контекст, що воно зазвучить по-новому, або ж за допомогою якогось префікса чи суфікса повернути новою гранню відоме слово, надати йому несподіваної барви.

От таким чарівником слова є і Микола Вінграновський. Українське слово постає в ньому шляхетним і вишуканим, летким і перевтіленим, гнучким і улягливим, всією своєю природою спочутливим до найтонших нюансів думки й чуття. І водночас при всій легкоплинності, натхненній грайності слова — воно в нього буває грізне, суворе, й лапідарне, і завжди ненапружено точне. Поетична фраза в нього вищою мірою «елегантна», пружна, й необтяжена, і водночас раз у раз афористична. Вражають уже не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її безмежна «слухняність» поетовому голосові, «покірність» кожному відтінкові думки й почуття, найніжнішому леготові душі».

Станіслав Бондаренко згадую день поховання цієї непересічної людини:

«В кінці травня 2004-го помер поет Микола Вінграновський. Через кілька годин того ж дня преставився у тюремній лазні кримінальний авторитет Борис Савлохов на прізвисько Солоха. Усі телеканали передали саме про другого, а про першого промовчали. Невже було настільки наплювати на таку велич?

До Спілки попрощатися з поетом прийшло чимало відомих людей, які вловили нагоду засвідчити приналежність до культури. А от інших двох, як вважалося, основних кандидатів у президенти України ніхто так і не бачив. Була Ліна Костенко, яка роками вже не заходила до Спілки, як тільки вийшла з її лав. Навіть у чоловіків блищали сльози. Загалом же весь інший, майже тримільйонний Київ п’янів, шаленів, співав, валився на першу теплу траву, святкуючи День міста, залишаючи рекордні тонни сміття. На центральних площах співали-скавчали «салісти» і цілі гурти-хорти - про «два кусочека колбаски» і про те, що «ще не вмерла Україна, єсли ми гуляєм так». Це останнє ритмічно вимугикував популярний хлопець-дівка на прізвисько Смердючка, ламаючись у якомусь танці-скотанці. Секонд-хенд перемагав скрізь.

За труною Стуса під час перепоховання йшло у морозний день 70 тисяч людей, за Вінграновським просто сімдесят - порівняння дуже невтішне для живих».

А тепер вірші Миколи Вінграновського:

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі...
Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла.
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе... дорога тверда.

1965

БАБУНИН ДОЩ

Бабунин дощ, на клямці цяпота,
І стежка в яблуках вже стежко-яблуката,
З котяри — іскри! З м’яти — чамрота!
Пускає бульби на порозі хата…
Іде хтось темним садом-заховайсь!
Іде, й стає знадвору за стіною,
І мокро дихає над мокрою губою;
Як звуть його?
Чи взагалі він звавсь?
Хто він такий в залатанім кожусі,
В кожусі, а хапає дрижаки?..
Попискують пташата в його вусі,
І в бороді дрімають їжаки.
Одне — сов’яче око, друге — вовче,
Рука — крило, друга рука — весло,
Упівобличчя день, а пів-обличчя з ночі,
На голові посріблене сідло,
Де ж кінь його? У торбі кінь, я знаю.
Порожню торбу він би не носив…
Стоїть, і передихує, й чекає,
Мабуть, насправді вибився із сил,
Бо хто ж то знає, скільки йому років
І скільки він живе тисячоліть?..
Прийшов під нашу хату ненароком,
Прийшов перечекати і стоїть:
Зайти чи ні до нас, до бульбохати?..
З ноги на ногу ось переступив,
Щось наче хтів було мені сказати,
Та садом знов почапав у степи...


ЯРОСЛАВ. Yaroslav38@meta.ua



КОВАРНАЯ ЧАСТИЦА «НЕ»


В газету «Провинция» и на электронный адрес приходят письма на моё имя. Некоторые (не все) стараются отрицать любые доводы, приводимые мной. Поэтому самой распространённой ошибкой в этих письмах — употребление частицы НЕ. Хочется помочь моим оппонентам. Даже образованные люди иногда останавливаются во время письма и задумываются: а как здесь пишется НЕ — вместе или раздельно? Задача пишущего — догадаться, употребляется ли слово без НЕ. Отделите слово от частицы и посмотрите, что получится — полноценное слово или смешной языковый уродец.

Частица НЕ может оказаться «вне игры». Тогда действуют другие правила. Частица НЕ пишется отдельно, если в тексте есть или подразумевается противопоставление. Например: «Не дерево, а с листочками, не рубашка, а сшита». Противопоставление может быть неявным, подразумевающимся. Например: «Голод не тетка», «Бедность не порок». Остальные правила различны для разных частей речи. С глаголами и деепричастиями НЕ пишется раздельно. Например: «Не жалею не зову не плачу» (С. Есенин).

Конечно, для моих адресантов было бы неудобно, если бы частица НЕ вообще исчезла, как в стихотворении С. Бондаренко. Как бы они тогда отрицали очевидные истины?

Побывал я однажды в стране,
Где исчезла частица НЕ.
Посмотрел я вокруг с доумением:
Что за лепое положение!
Но кругом было тихо-тихо,
И во всём была разбериха,
И на взрачной клумбе у будки
Голубые цвели забудки.
И погода стояла настная,
И гуляла собака счастная
И, виляя хвостом уклюже,
Пробегала пролазные лужи.
Мне навстречу без всякого страха
Шёл умытый причёсанный ряха,
А за ряхой по травке свежей
Шли суразный дотёпа и вежа.
А из школы, взявшись за ручки,
Чинным шагом вышли доучки.
И навстречу всем утром рано
Улыбалась Царевна Смеяна.
Очень жаль, что только во сне
Есть слова без частицы НЕ.


ЯРОСЛАВ. Yaroslav38@meta.ua