«Я не люблю, когда мне лезут в душу, тем более, — когда в неё плюют»

Printer Friendly, PDF & Email

Ці слова належать найпопулярнішому в СРСР співакові. 25 січня цього року найвідомішому бунтівному співакові Висоцькому Володимиру Семеновичу (25.01.1938 — 25.07.1980) виповнилось би 70 років. Він був обдарованою людиною. Поет, прозаїк, актор, режисер, співак, автор сотень пісень на власні вірші. Володимир Висоцький написав близько 700 пісень і віршів, зіграв біля тридцяти ролей у фільмах, грав у театрі, об’їздив з концертами всю країну і світ. В роки суворої цензури Висоцький співав про повсякденне радянське життя і про Велику вітчизняну війну — усе це і принесло йому широку популярність.

Проте, система «викручування рук» працювала безпомилково. Колись Висоцького запитали, чому він такий засмучений. Поет відповів: «А чого особливо веселитися?!» И дійсно, веселитися було не від чого: його травили, забороняли, принижували, поширювали всілякі слухи і плітки. Особливо активно розповсюджував плітки КДБ: кілька разів він був похований, кілька разів він «їхав за бугор» і не повертався, кілька разів «відсидів».

Доведений до розпачу, В.Ви­соцький пише лист кандидату в члени Політбюро, Секретарю ЦК КПРС, міністру культури СРСР Демичеву. Лист був зафіксований загальним відділом ЦК КПРС за № 63382 від 17 квітня 1973 року. Звісно, йому так і не надали можливості офіційно співати на концертах. Його вірші не публікували.

Всупереч цьому, як автор і виконавець пісень власних творів під, гітару В.Висоцький завоював народну любов. У 70-і роки XX століття громадяни СРСР купували магнітофони спеціально для того, щоб слухати пісні Володимира Висоцького. Його пісні знало практично все населення СРСР, а імена героїв цих пісень стали загальновідомими. І це незважаючи на те, що ані його пісні, ані саме його ім’я в офіційних засобах масової інформації СРСР практично не згадувалися.

Висоцький помер під час літніх Олімпійських ігор, що проходили в Москві. Місто було закрито для в’їзду радянських громадян. Вони хотіли його тихо й швидко поховати. Закрите місто, Олімпіада, а вийшла досить для них неприємна картина. Повідомлень про смерть Володимира Висоцького в радянських засобах масової інформації не друкувалося, проте в театрі «На Таганке», де він працював, зібралася величезна юрба, що перебувала там протягом декількох днів. У день похорону були також заповнені людьми дахи будинків навколо Таганської площі. Здавалося, що на похорон Висоцького зібралась уся Москва, хоча офіційного повідомлення про смерть не було. Для громадян СРСР засобами масової інформації були закордонні радіостанції, наприклад, «Голос Америки», що тоді оперативно випустив в ефір пісні Висоцького.

У 1986 році Висоцькому було посмертно присвоєне звання заслуженого артиста РСФСР, а в 1987 за створення образа Жеглова в телевізійному художньому фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» і авторське виконання пісень — присуджена Державна премія СРСР.

Комуністи в одній із своїх отруйних газет, на мій подив, згадали про барда. Утім, жодного слова не сказали, яка влада заважала йому, переслідувала його, й перешкоджала дійсно народному співцеві донести свої думки до людей.

Звісно, Володимир Висоцький не був дисидентом. Він в своїх піснях розповідав про таке, що радянська влада хотіла приховати. Утім, людина живе доти, поки її пам’ятають. Отже з ювілеєм Вас, Володимире Семеновичу! Люди завжди пам’ятатимуть ваші пісні.

Згадував про Висоцького
ЯРОСЛАВ. Yaroslav38@meta.ua

Был ли человек, достойный называться Человеком в советском союзе, где было столько честных, правильных, совистных и порядочных людей? Кем он был для них, для нас и для детей наших кеь будет? Много сказали о нем хорошего, кного вылили грязи, но когда мы с друзьями сидели в подвале, в типографии, 25-ого, мы пили и орали песни, вместе с ним, вот только сменился магнитофон и бабанник на комп, колонки, появились сканеры, ноуты, а человека нет, нет больше того, кто скажет правду стране, хотя он уже все сказал, осталось только услышать и понять. Извините, если обременил.