Не згине він ніколи і ніде!

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві нерясній?
Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
І до сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?
Коли б я міг забуть убоге рідне поле,
За шмат ції землі мені б усе дали…
До того ж і стерня ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.
Та мушу я іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.
Бо нива це – моя!
Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде…
Василь Симоненко (1935 –1963).


Люди, користуючись незалежністю України, не знають багатьох, хто боровся за неї і наближував цей час. Одним із них був український поет, правозахисник, громадський діяч, багаторічний політичний в’язень комуністичної системи Сокульський Іван Григорович (13.07.1940 - 22.06.1992). 20.05.1991 він був жорстоко побитий під час пікетування з вимогами незалежності України в Дніпропетровську, що прискорило його смерть. Проминуло вже шістнадцять років, коли у день літнього сонцестояння відійшов від нас останній романтик, хто одним із перших підніс свій голос на захист української духовності і культури. Пом’янемо його змучену стражденну душу в цей день.


Народився І.Сокульський у селі Червоноярському Синельниківського р-ну Дніпропетровської області. У 1962-64 навчався на філологічному факультеті Львівського університету, пізніше - у Дніпропетровському університеті. Діяльний учасник Львівського та співзасновник Дніпропетровського клубів творчої молоді. У 1966 році «за написання націоналістичних віршів» виключений з комсомолу і відрахований з університету. Працював пожежником, бібліотекарем, кореспондентом газети «Енергетик», матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав.

У 1968 році виступив одним з авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам’яток культури, цькування роману О.Гончара «Собор». Навесні 1969 року «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації. В червні 1969 року Івана Сокульського було заарештовано, а 27.01.1970 року Дніпропетровський облсуд за ст. 62, ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») засудив його до 4,5 років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії, з кінця 1971 року - у Володимирській в’язниці, згодом - у таборах Пермської області.

Був звільнений 14.12.1973 року. Мешкав у Дніпропетровську, займався опозиційною діяльністю, впорядковував самвидавну поетичну збірку. У жовтні 1979 року вступив у правозахисну організацію - Українську гельсінську групу. У квітні 1980 року був знову заарештований, рішенням суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений у січні 1981 року до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання. Покарання відбував у Чистопольській в’язниці (тепер Татарстан, Росія). 3.04.1985 р. черговий раз заарештований і засуджений Чистопольським міськсудом до трьох років таборів за «хуліганство». У жовтні 1985 року переведений до дільниці особливо суворого режиму Кучинського концтабору ВС-389/36-1 Пермської обл. Найчастіше з усіх політв’язнів «за порушення режиму» утримувався у штрафному ізоляторі (ШІЗО). У 1987 року переведений до одиночної камери.

Іван перебував в авангарді борців за волю України, серед тих, хто прийняв найжахливіший, найлютіший удар більшовицького апокаліптичного звіра з безодні і поклав своє життя на олтар жертовності. Таких людей називають совістю нації. 73 доби безперервного карцеру він витримав уже в часи «перебудови» — в Пермському таборі. Це стало рекордом навіть серед українських політв’язнів, яких карали особливо жорстоко. Звільнений з ув’язнення лише у серпні 1988 року.

Після повернення в Дніпропетровськ працював в Українській гельсінській спілці, був одним із засновників обласних організацій Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Народного руху України, «Меморіалу». Очолював обласну організацію Української республіканської партії. 3 1989 року редагував і видавав журнал «Пороги». Активно підтримував відродження Української автокефальної православної церкви.

Починалась його поетична діяльність ще у 1960-х роках. Тоді він публікував вірші в альманасі «Вітрила», журналі «Прапор» та переклади з білоруської у журналі «Вітчизна». У 1971 року видавництво «Молодь» планувало видати збірку поезій Івана Сокульського, але її зняли з виробництва у зв’язку з арештом автора. Пізніше його твори публікувалися лише за кордоном. В Україні перша збірка поезій «Владар каменю» вийшла друком лише після смерті поета - у 1993 в Києві. У липні 1995 Івана Сокульського прийняли в Спілку письменників України (посмертно).

«У люмпенізованому суспільстві, де слово «інтелігент» вважалось лайкою, він був інтелігентом у всьому і до кінця. Його поетичний стиль, емоційно перенасичений, збагатив сучасну українську поезію. У світі, де бракує лицарства і й благородства, значно поповнював дефіцит і того й іншого. Невиправданий бунтівник, він випив не одну чашу болотяного гніву обивательської цикути» — так про нього згадував Юрій Вівташ.

Іван Сокульський вірив, що настане свято незалежності, і ще у 1965 році, спостерігаючи за передноворічним святковим настроєм киян на Хрещатику, написав вірша «Колядки на Новий рік у Києві»:

Святкує нація, яку віки топтали,
паплюжили чужинці та свої.
І люди, що навколішки не впали,
у серці товпляться моїм!
А ви, лакузи всіх століть,
втопіться в злості піні! —
Бо пращурами серце тріпотить,
бо гордий тим, що українець!
Ви чуєте, як клекотить Хрещатик?!
Не згину я ніколи і ніде! —
ім’я ж бо маю, маю Матір,
довічну мову для дітей.
Твої, Вкраїно, бачу далі
(твоєї долі — там — огні!)...
Святкує нація, яку віки топтали...
Святкує нація — в мені...

ЯРОСЛАВ.
Yaroslav38@meta.ua