Неможливо все життя провести у зав’язаному мішку

Printer Friendly, PDF & Email
Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
І тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.
Ліна Костенко

Три дати: 9 травня — День Перемоги, 22 червня — початок Великої Вітчизняної війни і 1 вересня — початок Другої Світової війни знову й знову нагадують мені про жахливі події, які прокотились, наче каток, судьбами країн і людей.

Жодна обласна і місцева газета не погодилась надрукували мою статтю “Переможці і переможені”, бо ж відомо, що на правду досі діє гриф — “цілком таємно, не для друку”. Така ж ситуація була і у 2002 році, коли всі, крім “Провинции” відмовились друкувати статтю “За якою адресою живуть українці?”

Звичайно, люди різні. Один не хоче знати, що його дружина зраджує, щоби не позбутись душевного спокою, а інший ладен звідати все, навіть нестримний біль і відчуття даремно прожитого життя, аби дізнатись правду.

Наведу слова російською мовою письменників братів Вайнерів:

«Ах, какое это счастье — неведение! Как должны быть счастливы люди с иммунитетом к неизлечимому недугу — обеспокоенности правдой! Боже, какой это высокий и страшный недуг, не признающий благополучных исходов!»

Утім, в “Провинции” надру­кували статтю про загибель 352 тисяч наших солдат у Берлінській операції. Якщо уважно прочитати мемуари військових, які приймали участь у взятті Берліну, а також розвідки істориків, то можна зробити висновок: потреби покласти таку кількість людей не було. Берлін був позбавлений постачання, не було продуктів, снарядів, патронів. Окремі німецькі війська, що намагались прорвати блокаду, були розгромлені. Берлін через тиждень би здався, і не було б стількох загиблих і майже мільйона калік. Сталін і Жуков не спитали у матерів і дружин загиблих, може почекати, коли облога Берліна зробить свою справу? Ні! Вони казали: “мамки ще народять!” Тепер головні герої і стратеги генерали, котрі не воювали, і саме вони розповідають про загибель мільйонів наших солдат, наче про буденну справу. Отже, про Берлін також ніхто не хоче почути правди, та й взагалі ні про що. Бо за словами газети “Московский комсомолец” від 27.10.1994 р. “История СССР (настоящая история) целиком состоит из тайн. Тайны эти в основном неприятные”. В Радянському Союзі навіть землетрусів не було. Проте, якщо, за анекдотом, Василь Іванович Чапаєв ніколи не бачив квадратного трьохчлена, то це зовсім не заперечує його існування.

От тепер ми чухаємо потилицю, не в змозі підрахувати мільйони забитих — чи то двадцять, чи сорок, чи всі шістдесят. Ось про що розмірковує Олександр Дроздов у “Дзеркалі тижня” №24 від 24.06.06 р.:

“У фільмі «Білоруський вокзал» герої, згадуючи битви, в яких вони разом воювали, зі сльозами на очах співають пісню: «А нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим». Ф.Ніцше писав ще в XIX столітті: «Громадська думка... нібито забороняє говорити про погані й небезпечні наслідки війни, а особливо щасливо закінченої війни... Ця помилка — страшенно згубна... адже вона може перетворити нашу перемогу на повну поразку...» («Так казав Заратустра»). Ця думка, як жодна інша, незвичайно влучно характеризує нашу Перемогу у Великій Вітчизняній війні. Володимир Висоцький написав багато пісень про війну, багато про неї думав, але, мабуть, так і не розібрався в її наслідках. Опинившись наприкінці 1970-х років у ФРН і відвідавши супермаркет, він вийшов звідти шокований і зі сльозами на очах сказав: «Так живуть переможені і так живемо ми — переможці». А наслідки війни такі, що ми не тільки не стали жити краще за переможених — ми втратили і державу, яка здобула перемогу над фашистською Німеччиною. Тоталітарна сталінська держава війну виграла в тоталітарного Третього рейху. Німецький народ звільнився від тоталітаризму і швидко не тільки відновив народне господарство, а й підняв економіку своєї країни на найвищий рівень. Радянський народ не тільки не звільнився від тоталітаризму, а й загрузнув у ньому. Тому з байдужістю сприйняли ми розпад великої держави. Ми не тільки війну програли, ми її досі не закінчили”.

Відомо, що непристойно обговорювати таке велике свято інакше ніж це дозволяє офіційна пропаганда. Звісно, непристойно також обговорювати про те, як наші високі урядовці їдуть святкувати День Перемоги 9 травня до Москви — столиці, яку колись наші діди не віддали Гітлеру. А ця столиця здала всю Україну Гітлеру на три роки, а потім визволила ціною мільйонів життів наших же дідів. Ось за це ми їй поклонимося і дітям своїм похвалимося, і це буде те, що в нас вважають пристойним.

Я завжди намагаюсь сказати правду. Цього разу я мабуть схибив. Неправда, що радянські війська 17 вересня 1939 року вступили у Польщу. Неправда, що до цього часу спільного кордону СРСР і Німеччина не мали. Неправда, що 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз “внезапно”. Неправда, що Радянського Союзу вже немає. Неправда, що переможені обійшли переможців у всьому. Неправда, що “Мерседес-Бенц” краща машина від “Запорожця”. Неправда, що й “Ауди” краща від “Запорожця”. Неправда, що “БМВ”, “Майбах”, “Опель”, “Порш”, “Фольксваген”, “Смарт” теж кращі від “Запорожця”. Неправда, що німецькі пенсіонери подорожують по світах, а наші риються у смітниках. І неправда, що ми усі могли б обійтись без свята Перемоги, бо цієї війни могло не бути.

Звернемось до свідка — комуніста, якого не можна запідозрити, що він хоч на йоту відходить від комуністичної ідеології. Ця книга була написана у 1964 році. Ось роздуми одного з героїв Костянтина Симонова у романі «Живые и мёртвые»: «У меня лопается голова, когда бывает время думать над тем, как все это могло случиться. Значит, что-то было не так ещё до войны, и не я один об этом думаю, а думают почти все. И те, которые иногда говорят, и те, которые никогда не говорят об этом. Наверное, я не всё понимаю, даже безусловно. Но я все равно понимаю, что мы до войны чего-то не понимали. А если так, значит, кто-то был виноват ещё до войны?.. Ведь не просто из-за нескольких генералов всё это вышло. Кто-то ещё раньше был виноват во всём этом, и я бы хотел знать кто. Если не сейчас, то хотя бы после войны. Если бы можно поговорить с товарищем Сталиным и спросить его: как всё это вышло перед началом войны? Я боюсь себе на это ответить. Потому что, если отвечу так, как мне иногда кажется, боюсь сдвинуть в своей душе что-то такое, без чего мне трудно жить. Да, мне иногда кажется, что не только другие, а и он сам виноват в этом…»

Звичайно, не знати, що чоловік бабій спокійніше, всім і жінці і чоловікові. Коли не знаєш, то й не знаєш. Живеш собі спокійнісінько. Або слухаєш і віриш брехні. Наведу слова одного з героїв тих же братів Вайнерів: «Ричард III — путем убийств, вопреки горбу и уродству, вопреки здравому смыслу, яркому солнцу и справедливости, всякой правде, — ворвался на престол. И кругом все пытаются тоже быть горбатыми. Это становится стилем, все ходят горбатыми, и каждый старается себе сделать горб побольше. Это становится верой... Я не хочу жить горбатым, я ненавижу стиль горбатых, я не стану исповедывать веру горбатых. Пусть мир знает больше — знание сокрушит однажды царство горбатых».

ЯРОСЛАВ. [email protected]

Comments

если можно в двух словах,
о чем статья?
что хотел сказать автор, ну кроме того что он не горбатый?