Пов’язані долею, переплетені судьбами

Printer Friendly, PDF & Email
Над Бабьим Яром памятника нет...
Евгений Евтушенко

Вже давно, ще 165 року до нашої ери почали євреї святкувати восьмиденне свято Хануки, яке цього року почалося з 5 грудня. Поздоровляю їх зі святом.

Вони вже непомітні поміж нами. Їх майже не залишилось у нашому місті. Спочатку двадцятого століття вони шукали кращої долі за океаном. Потім їх нищили під час громадянської війни. Під час Другої Світової війни фашисти заповнювали цими людьми приміські яри. І остаточну крапку поставила еміграція. Вони вже не повернуться, бо знайшли інші батьківщини, де не будуть ізгоями.

Вже ніколи не повернеться сумний і зворушливий світ Касріловок, Бейберіків, Єгупців. Вже ніколи не повернеться світ чудних мешканців — хлопчика Мотла, дивака Мендла, молочаря Тев’є. Не повернеться, бо пройшло 92 роки, як найкращий знавець цього маленького світу Шолом Алейхем закрив свої скорботні і веселі очі. Вже давно майже ніхто не читає мовою їдиш, і тому не зрозуміють, як дихають живим людським теплом, плачуть, сміються і жартують герої його оповідань.

Ім’я Шолом Алейхема стоїть поміж дорогих для людства імен Гоголя і Діккенса, Чехова і Мопассана, Івана Франка і Лесі Українки. Особливими зв’язками з’єднаний Шолом Алейхем зі своєю батьківщиною — з українською землею. Багатовікове співжиття двох народів рясніє сторінками жорстоких національних чвар. Несвідомий бунтарський протест українців спрямовували на євреїв. Між двома народами постійно мурували стіну. Цю стіну люди намагались руйнувати з обох боків. Молоді єврейські бунтарі, тікаючи від свавілля польських панів, приходили на Запорізьку Січ. Українські селяни, взявши сокири і вила, боронили сільські єврейські родини від зграй погромників і чорносотенників. Так було під час найлютішої хвилі погромів 1905 — 1906 років в Балашівці, Диміні, в Костянтинівці і в інших багатьох селах України. Відповіддю інтелігента на погромний рев російських і українських шовіністів була гнівна новела М.Коцюбинського «Він іде». Кращі люди обох народів завжди відчували дружнє сплетіння рук, та плідні зв’язки — і матеріальні і духовні, і мовні і художні. Вшановування пам’яті загиблих під час Голодомору і Голокосту ще більше поєднує обидва народи, сумна доля яких так схожа.

Найбарвистішій персонаж Шолом Алейхема Тев’є запитує: «Навіщо Бог створив євреїв і неєвреїв? А якщо вже створив і тих і інших, то чому вони мусять бути отакі роз’єднані, чому мусять ненавидіти одне одного?..» В свій час М.Крушельницькій, Михайло Ульянов, а тепер Богдан Ступка створили безсмертний образ бідного молочаря. Гумор письменника збагачений і тонким, трохи сумовитим дотепом єврейського фольклору, і гострим барвистим українським жартом. А хіба з-поміж українських пісень ми не натрапляємо на такі, що в їх мелодії виразно чути характерні єврейські наспіви. Зачарований поезією Тараса Шевченко, Шолом Алейхем співав «Реве та стогне Дніпр широкий» та «Думи мої, думи».

«Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа— одна: людиноненависництво. Настав час озвучити вимогу для світового засудження комуністичного терору, який вбивав нас і всі невинні народи на цьому просторі — росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй. Проти нас йшло зло. Його ймення — геноцид. Свідома, спланована і втілена спроба упокорення нації. Його організатор і виконавець — тоталітарний комуністичний режим. Звиродніла зграя не мала жалю до жодного народу, кожну поневолену націю залили криваві ріки. Ми повинні одягнути Україну у чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму…». (Президент України Ющенко В.А. «Урядовий кур’єр» № 222 від 27.11.2007 р.).

Я схиляю свою голову перед страшною пам’яттю Бабиного Яру, де застрелена українська жінка останнім передсмертним рухом пригорнула до себе маленьку Рохеле. Я схиляю голову перед пам’яттю мільйонів людей, чиє життя закінчилось на пустирях передмість. Немає прощення комуністичній владі, яка не попередила євреїв про невідворотну смерть, котра чатує їх, якщо вони залишаться на окупованій землі. Немає прощення тій злодійській владі, яка домовившись з Гітлером, поклала початок Другій Світовій війні.

«…Девять евреев из десяти слыхом не слыхали о каких-то фашистских зверствах над евреями, до самой войны советские газеты лишь расхваливали да превозносили Гитлера — лучшего друга Советского Союза и ничего не сообщали о положении евреев в Германии и Польше.  После войны Хрущов вообще считал, что люди, расстрелянные в Бабьем Яре, памятника не заслуживают. Я не раз слышал такие разговоры киевских коммунистов: «Это в каком Бабьем Яре? Где жидов постреляли? А с чего это мы должны каким-то пархатым памятники ставить?» (А. Кузнецов «Бабий Яр» 1986 г. Posev USA, New York).

Виступаючи на забороненому владою мітингу у 1966 р., українець Іван Дзюба виголосив промову: «Бабий Яр — это трагедия человечества, но произошла она на украинской земле. И поэтому украинец не имеет права забывать о ней также, как и еврей, Бабий Яр — это наша общая трагедия, трагедия, прежде всего, еврейского и украинского народов».

Сучасні дослідники Р.Мирський та О.Найман вважають, що радянсько-німецькі пакти (спершу про ненапад, а потім — у жовтні 1939 року — про дружбу і кордон) є доказом державно-офіційного антисемітизму в СРСР. Адже тоді вже почався Голокост, хоч він і не дійшов своїх страхітливих вершин. А Москва не тільки фактично, а й юридично погодилася із цим, тобто фактично дала Гітлеру та НСДАП санкцію на знищення євреїв в ім’я «істинно арійської» та «істинно соціалістичної» ідеології. 31 жовтня 1939 року номінальний глава радянського уряду і права рука Сталіна Молотов, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, взяв під захист не лише практику нацизму — він солідаризувався і з його ідеологією. Ось його слова: «…злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму…».

З огидою прочитав недавнє розлоге інтерв’ю секретаря Донецької міськради Левченка кореспонденту УНІАН Антону Зікорі. Між іншим цей «обранець» вважає, що українська мова придатна лише для анекдотів. Левченко послуговується тоталітарними ідеологічними кліше і тому в нього таке жахливе міфологічне світосприйняття: «Русский язык — это Ломоносов, Менделеев, Пушкин, Достоевский». Залишимо поза нашою увагою усі імена, крім Достоєвського. Впевнений на сто відсотків, що Левченко Достоєвського не читав, а знає його зі шкільної програми совецької доби. Не читав Достоєвського і голова Харківської облдержадміністрації Арсен Аваков («Провинция» № 43 від 24.10.2007 р. «Императив культуры»), який намагається вчити людей духовності і культурі. На цей випадок українці мають помовку: «Чиє б нявчало, а твоє б мовчало». Достоєвський — це справді «явище світової культури». Настільки всеохопне, що його тексти з єврейського питання видавались друком як брошури для росіян, що служили в нацистській поліції під час Другої світової війни, а портрет Федора Михайловича висів в одному з кабінетів Гітлера.

Люди, які хизуються своєю «освітою», Достоєвського не читали. А варто було б познайомитись хоча б із його щоденниками. Але, якщо А.Аваков не пам’ятає точно скільки підприємств має у власності, чи сімнадцять чи сімдесят, то, звісно, він не пам’ятає того, що вчив у школі. Не знаю, чи читає він хоча б якісь книжки?

Жорстока до людей влада СРСР не залишилась осторонь і продовжила після війни політику фашизму. Звернемося до газети «Факты» № 196 21.10.99 р:

«13 января 1948 года председатель Еврейского антифашистского комитета, выдающийся советский актер и режиссер, руководитель Еврейского театра в Москве Соломон Михоэлс был убит. Арестованный через несколько лет после убийства министр госбезопасности Абакумов сообщил в своих показаниях, что в начале 1948 года он получил срочное задание от Сталина «быстро организовать ликвидацию Михоэлса». А когда Сталину доложили о предстоящей командировке артиста в Минск, он сразу же дал указание провести это именно в Минске, «под видом несчастного случая, т. е. чтобы Михоэлс и его спутник погибли, попав под машину». Об этом пишет и дочь Сталина Светлана Аллилуева в своих воспоминаниях «Только один год». Она отмечает также обострившуюся к этому времени паранойю отца и его антисемитизм. В ночь на 13 января 1948 года в Минске Михоэлс был насмерть сбит «Студебеккером», въехавшим на тротуар, по которому шел артист. По приказу вождя в 1948 году были закрыты все еврейские театры, газеты, школы и началось погромное уничтожение лучших представителей еврейской культуры. По приказу Сталина начались массовые аресты, все активные члены ЕАК оказались на Лубянке. Все обвиняемые, за исключением академика Лины Соломоновны Штерн, были приговорены к расстрелу, хотя все они искренне считали себя советскими патриотами и знали, что никакой вины у них перед советской властью нет. Судьба обвиняемых была решена задолго до окончания процесса. Политбюро ЦК КПСС еще в апреле 1952 года утвердило им расстрельный приговор, поправ все элементарные принципы даже советского судопроизводства. Реабилитация Михоэлса и всех, проходивших по делу ЕАК, была подготовлена еще весной 1953 года, но летом того же года арестовали Берию, в декабре его расстреляли, и реабилитация оказалась отложенной «на потом». Она состоялась лишь в конце 1955 года. Но и после реабилитации решение об этом оставалось секретным, и о нем открыто стали появляться публикации лишь спустя еще почти четыре десятилетия!»

Голокост і Голодомор — це злочини проти людства одних і тих же злочинців. Це наслідки впровадження фашистсько-комуністичної ідеології. «Голод был вызван искусственно, по приказу Сталина. У сопротивлявшихся коллективизации крестьян были реквизированы все запасы. Вымирали многие сёла до последнего человека. На железнодорожных станциях, по городам лежали тысячи опухших и умирающих крестьян, бежавших из сёл в поисках хлеба. Исходя из цифр переписей, показаний свидетелей и других данных, исследователи находят, что число погибших превышало 7 миллионов человек. Сталин в беседе с Черчиллем обронил фразу, что ему тогда понадобилось ликвидировать сопротивление 10 миллионов противников: «Десять миллионов, — сказал он, подняв руки. — Это было страшно, Это длилось четыре года». (Уинстон Черчиль. Вторая мировая война. Лондон 1951 г. том 4, книга 2, стр. 447.).

Протягом тривалого часу одним із підґрунть ідеології антисемітизму було розп’яття Христа. Провина за цю страту була покладена не на конкретних винуватців та римських окупантів Палестини, а на всю єврейську націю. Мало хто знає, що понад 40 років тому Ватикан зняв з євреїв звинувачення у розп’ятті Христа. Але російська православна церква і досі використовує розп’яття, як привід для антисемітської пропаганди.

Антисеміти скаженіють з того, що протягом багатьох століть євреї не асимілювалися, а зберегли себе як націю. Із покоління в покоління євреї зберігають і передають найдревнішу у світі культуру і святкують Хануку. Зі святом вас, люди!

ЯРОСЛАВ. [email protected]