Правдиві історичні очерки про «очерки...»

Printer Friendly, PDF & Email
Те, що непорядні виробники споживчих товарів добряче псують нерви та підривають здоров’я громадян, загальновідомо. А чи можливо отруїти мізки запліснявілою дезінформацією радянської доби мешканців нашого міста? Був би замовник, а виконавці ще не перевелися.


Костянтинівка, вул.Красна, 30-і роки.

Написання історії під замовлення широко практикувалося як в минулому, так і сьогодні. Особливо показовим прикладом є, так би мовити, офіційні книги й твори з історії радянських часів.

Якось «стара» Європа запропонувала своїм державам скласти єдиний для всіх підручник з історії. Не вийшло. Більшість відмовилась. Ось і Т.Г. Шевченко писав: «В своїй хаті - своя правда...»

Старанно сфальшований ще за радянських часів, з поновленими коментарями під сучасність варіант минулого, видано книгою «Константиновка. Очерки об истории города». Автори - Б.Н. Донцов та В.П. Бондар. Без сумніву, книга ввійде в анали вітчизняної історіографії як взірець перехідного періоду регіонального рівня.

Нажаль, авторів рукопису вже немає серед нас і вся відповідальність за викладений матеріал лягає на совість видавців.

Вирахувати замовника не складно. Досить уважніше подивитись на різні доводи, наведені в книжці, і зрозуміти, хто є ворогами для автора, й таким чином зрозуміти його ментальність.

Не дивно, що книга надрукована 2005 року, запущена в обіг тільки через три роки (в 2008-му), в рік, коли Україна ввійшла в світову організацію торгівлі й активно пропагує доцільність входження як до європейського ринку, так і в НАТО. Ось, зрозуміло кому, не цінуючи минулого нашого міста, захотілося в черговий раз промити мізки костянтинівцям та віднайти заклятих ворогів суспільства.

На які почуття до європейських підприємців розраховували замовники цього опуса? Годі процитувати бодай з сторінки 15 цієї книги: «Годами накопившееся возмущение зверской эксплуатацией и бесчеловечным обращением бельгийцев с рабочими...». На сторінці 6: «Для высокопоставленных (бельгийцев) - отдельные коттеджи, огражденные высокими заборами, за которыми расхаживали заморские павлины и злобные псы, оберегавшие обитателей коттеджей от «дурного глаза». І так далі і тому подібне. Після такого чтива не тільки в свідомісь сучасників, а й в підсвідомість надовго закарбується і збережеться негативне почуття до вкрай поганих дядьок з закордону.

Спостережливий читач зазначеної книги на сторінках 73, 75-77 знайде й другого заклятого ворога суспільства - це, без сумніву, український націоналіст, вчитель української мови та літератури, українські освітні товариства, розбитні дівиці, що невміло говорять українською і активно співпрацюють з фашистами. Цікаво, а кого автори вважають українцями? Тих, хто були громадянами Української РСР, чи тих, хто говорив українською? І чи є статистика, хто більше співпрацював з німцями — українці чи росіяни, а може узбеки чи якути? І яка то була співпраця? Фадєєв в «Молодой гвардии» писав про те, як Люба Шевцова танцювала на концерті для німців з метою приспати їх пильність. Може така співпраця? А може треба було авторам розповісти про співпрацю Радянського Союзу з Німеччиною до війни?  Тоді німецькі літуни вчилися в Союзі, а вже за рік в складі люфтваффе бомбардували Київ. А ще Радянський Союз допомагав Німеччині зерном та іншими товарами і підвищував могутність німецької економіки та вермахту. Може про таку співпрацю треба було розказати читачам?

У книзі, в противагу націоналісту, вперше з’являється таке поняття, як комуніст, тільки за часи другої світової війни.

Якщо вірити авторам, то до другої світової війни в нашому місті не було ні більшовиків, ні комуністів (а тим більше керівної ролі ленінської партії). А раз їх немає, то й немає кого притягти до майбутнього суду за злочини перед людством. А якщо повірити авторам книги про відсутність впливу «ума і совісті» на робітничий рух періоду громадянської війни, і, врахувавши повідомлення, що робітники боролися за владу рад, то легко можна припуститися помилки, що наші попередники керувалися ідеями Кропоткіна і були анархістами. Це ж анархізм передбачає владу рад без впливу партій.

Авторами книги, як вже було зазначено, є Б.Н. Донцов та В.П. Бондар. Багато хто в місті знає про їх комуністичні переконання та комуністичне виховання. Невже вони написали книгу у більш ніж 130 сторінок про історію Костянтинівки і забули розповісти про «вирішальну роль компартії й місцевих комуністів у побудові комунізму» у нашому місті? Чи може це забули ті, хто готував їх матеріали до друку?

Наразі замовників цього шедевра не можливо зловити на фальшуванні, бо вони, передбачливо, підступно сховали свої покручі під літературним жанром очерка (укр. нарис). Що ж про подібні «праці» говорить «Словарь литературоведческих терминов» М. «Просвещение» 1974 г. І там знаходимо: «Среди литературных произведений на историческую тематику немало произведений, которые, хотя и ставят задачу изобразить жизнь какой-либо исторической эпохи, в действительности не поднимаются до историзма, искажают и модернизируют историю, а, следовательно, не имеют историко-познавательной ценности». «Иногда литературные произведения исторической тематики, даже далекие от исторической точности, но созвучные современной эпохе, выражающие корпоративные  интересы, рисующие яркие картины борьбы, обладают силой огромного идейного, эмоционального воздействия».

Я, як законослухняний громадянин, не можу заперечувати авторське право на вислід ще незабороненої партії, або її представника, але як споживач і громадянин міста, зобов’язаний попередити про негативні наслідки такого «дешевого, недоброякісного товару», особливо для молоді.

Одним з улюблених прийомів авторів книги є пропускання «незручних» фактів, подій, які особливо стосуються національного відродження в нашомі місті та на Донеччині, яке не переривалося протягом всього історичного періоду. І все українське завжди намагалися й намагаются пов’язати з будь-яким негативом. Складається враження, що автори теж навмисно й уперто приховують все українське національне, що заборонялося, знищувалося і за часів царської Росії, так і за всі роки комуністичного режиму. І справа тут полягає в тому, що місцеві музеї та архівні заклади або не зберегли, або взагалі не займалися збереженням матеріалів про українське відродження. Невеликі залишки матеріалів залишилися в обласному донецькому архіві, і то, тільки тому, що це - колишній компартійний архів.

Україна відзначає вже 17-ту річницю незалежності і політикам, а особливо історикам треба відкрити правду на основі архівних матеріалів.

Копітка робота в цьому напрямку потребує часу та зусиль. Та все ж має бути надія на успіх в майбутньому.
Ось деякі факти з хроніки, складеної авторами на основі фондів Донецького обласного архіву:

1917 р., березень. Костянтинівка.

Легалізація роботи національних українських, єврейских (Іващенко – активіст укр. С.Р.) політичних партій,  «Просвіти».

Ф.16.1.11  л. 13,14.

17-18 березня. Костянтинівка.

Вибори до міської Думи. До керівництва міської Думи ввійшли об’єднана СДРП, українські партії С.Р. і  С.Д.

Ф.16.1.11 л.14-17.

Липень.

Бахмутський повіт. Мітинги протесту проти відділення Катеринославської губернії Тимчасовим урядом з складу автономної  України. Товариство «Просвіта», українські партії організують мітинги робітників, гірників, селян, складають резолюції та надсилають протести проти виключення Катеринославщини з складу автономної України.  Визнають і вітають Центральну Раду й український уряд, збирають пожертви в Національний Фонд України.

Ф.16.1.69  л.19,37,48,63, 64,67,89,90,91.

Грудень. Костянтинівка.

Дострокові вибори до міської Ради, до якої ввійшли й українські партії.

Ф.16.1.11 л. 5, 28.

Квітень. Костянтинівка.

В місті вперше застосовується українська державна символіка – прапор, герб, печатка з тризубом, українські гривні. Комендант міста осаул Значковий.

Ф.16.1.61 л.72, 83.

Костянтинівський район.

Проведено першу мобілізацію в Українське військо призовників 1899 р. народження.

ф.16.1.11  л.7.

Костянтинівка.

Плідну працю у налагодженні життя провадить «Освіта» (керівник Корнієнко), Українська партія  С.Р. (керівники Шейко, Беса, Литвиненко, Самаров).

ф.16.1.47  л. 34.

За браком місця не можливо навести в цій публікації всі факти з архіву, але й вказані красномовно свідчать про неперервність національного українського розвитку в нашому місті та на Донеччині, та що місцеве населення брало активну участь в побудові незалежної української держави.

Корнієнко М.П., співавтори Петренко В.П. і Лютий Г.П.,
мешканці міста Костантинівка.