Раб, який став паном

Printer Friendly, PDF & Email
Московська історія пришита до історії Русі білими нитками.
Карл Маркс. 1856 р.

Газета «Киевский вестник» у № 74 від 12.08.08 р. надрукувала «Заявление президиума ЦК Компартии Украины», в якому підняла ґвалт щодо листа Мінкультури перевірити в бібліотеках літературу, що пропагує комуністично-шовіністичну ідеологію.

В цій Заяві комуністи особливо переймаються судьбою праць Карла Маркса, ім’я якого поставили першим у своєму переліку. Читати «праці» марксистів немає сенсу, бо життя довело, що впровадження їх теорій призвело до багатомільйонних жертв. Тільки деякі країни ще не відмовились від побудови комунізму, продовжуючи виморювати голодом своїх громадян.

Утім, була одна робота Карла Маркса, яка була надрукована вперше російською мовою лише в 1989 (!) році в журналі «Вопросы истории». Причиною заборони друку в СРСР були украй несхвальні відгуки про Росію, та її правителів.

Отже, прочитайте скорочену історичну розвідку Маркса, про яку «забули» комуністи, хоча й безперервно повторювали: «потому что эти идеи бессмертны». Ця праця досить велика, тому надаю читачеві лише невеличкі вирізки, без жодних коментарів. Замість мене коментар надається недавньою Заявою комуністів: «Спроби наших ідеологічних противників оголосити марксизм застарілим незмінно терплять крах. Адже марксизм-ленінізм — це не набір закостенілих догм, а науковий метод пізнання дійсності». Вважаю, що справді ця праця не застаріла.

Отже, Карл Маркс. «Викриття дипломатичної історії XVIII століття». (1856-1857 р.)

«Нам вказують… на Святослава, котрий урочисто заявляв: «Греки забезпечують мене золотом, дорогими тканинами, рисом, фруктами і вином, Угорщина дає скотину і коней, з Росії я отримую мед, віск, хутра і рабів».

Політика перших Рюриковичів радикально відрізняється від політики сучасної Росії. То була не більше і не менше як політика германських варварів, які заполонили Європу. Імперія Рюриковичів передує створенню Польщі, Литви, прибалтійських поселень, Туреччини та самої Московії.

Відтак норманська Росія цілком зійшла зі сцени, а ті слабкі спогади, в яких вона усе ж пережила саму себе, розвіялись зі страшною появою Чинґісхана. Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. А сучасна Росія є нічим іншим, як перевтіленою Московією.

Татарська навала тривала з 1237 до 1462 р., понад два століття. Вона не лише пригнічувала, а й ображала та висушувала душу народу, який став його жертвою. Татаро-монголи встановили режим систематичного терору; спустошення та масова різанина стали його невід’ємною складовою. У зв’язку з тим, що кількість татар у порівнянні з величезними розмірами їхніх завоювань була незначною, вони прагнули, оточивши себе ореолом жаху, збільшити власні сили та скоротити шляхом масових убивств кількість населення, яке могло би підняти повстання у їхньому тилу.

Татарська навала тривала цілих сто років, перед тим, як Московія вийшла з невідомості. Аби підтримати міжусобиці руських князів та забезпечити їхню рабську покірність, монголи відновили значення титулу великого князя. Боротьба між руськими князями за цей титул була, як пише сучасний автор, «підлою боротьбою, боротьбою рабів, головною зброєю яких був наклеп і які завжди були готові видавати один одного своїм жорстоким повелителям; вони сперечалися через підупалий престол і могли здобути його тільки як грабіжники й батьковбивці, з руками, повними золота та заплямованими кров’ю; вони наважувалися вступити на престол, тільки плазуючи, та могли втримати його, тільки стоячи на колінах, тремтячи перед загрозою кривої шаблі хана, який завжди був готовий скинути до ніг ці рабські корони та голови, що їх носили».

Саме в цій ганебній боротьбі московська лінія князів зрештою взяла гору. У 1328 р. Юрій, старший брат Івана Калити, підібрав біля ніг хана Узбека великокнязівську корону, яку забрали у тверської лінії за допомогою наклепів та вбивств. Іван І Калита та Іван III, названий Великим, уособлюють Московію, що піднялася завдяки татарській навалі, та Московію, що стала незалежною державою завдяки зникненню татарського володарювання. Результат усієї політики Московії з самої її появи на історичній арені втілений в історії цих двох постатей.

Політика Івана Калити полягала в наступному: граючи роль огидного знаряддя хана та запозичуючи, таким чином, його владу, він обертав її проти своїх суперників - князів та проти власних підданців. Задля досягнення цієї мети йому було потрібно завоювати довіру татар, цинічно догоджаючи, здійснюючи часті поїздки у Золоту Орду, принижено сватаючись до монгольських князівен, прикидаючись цілковито відданим інтересам хана, будь-якими засобами виконуючи його накази, підло обмовляючи власних родичів, сполучаючи в собі роль татарського ката, облесника та старшого раба. Він не давав спокою ханові, постійно викриваючи таємні змови. Як тільки тверська лінія починала виявляти деяке стремління до національної незалежности, він поспішав в Орду, щоб повідомити про це. Як тільки він зустрічав спротив, звертався за допомогою до татар для його придушення. Та недостатньо було тільки грати таку роль, щоб мати в ній успіх, потрібне було золото. Лише постійний підкуп хана та його вельмож створював надійну основу для його системи брехні та узурпації.

Ось так він став засновником московитської держави, і характерно, що народ назвав його Калитою, себто грошовитим мішком, бо саме грошима, а не мечем він проклав собі шлях. Усю його систему можна виразити у кількох словах: макіавеллізм раба, що прагне узурпувати владу. Свою власну слабкість - своє рабство - він перетворив на головне джерело сили.

На початках свого правління (1462 - 1505) Іван III був ще данником татар, удільні князі ще оскаржували його владу, Новгород, голова руських республік, панував над північною Росією.

Вражена Європа, яка на початках правління Івана заледве знала про існування Московії, затиснутої поміж татарами та литовцями, була ошелешена несподіваною появою на її східних кордонах величезної імперії, і сам султан Баязид, перед яким Європа тремтіла, вперше почув зарозуміле слово московита. Як Іванові вдалося звершити таку велику справу? Чи був він героєм? Російські історики змальовують його відвертим боягузом.

Коли Іван заволодів престолом, Золота Орда уже давно була ослаблена: зсередини - жорстокими міжусобицями, ззовні - відділенням від неї ногайських татар, вторгненням Тимура-Тамерлана, появою козацтва та ворожими діями кримських татар. Московія, навпаки, неухильно дотримуючись політики, накресленої Іваном Калитою, стала неохопною громадою, затиснутою татарськими ланцюгами, але водночас міцно скріпленою ними. Хани, ніби під дією якихось чарів, продовжували бути засобом розширення та зміцнення Московії. Вони спеціально посилювали могутність православної церкви, яка в руках московських великих князів виявилась небезпечною зброєю проти них самих.

Аби повстати проти Орди, московиту не потрібно було винаходити нічого нового, а тільки наслідувати самих татар. Але Іван не повставав. Він сумирно визнавав себе рабом Золотої Орди. Через підкуплену татарську жінку він схилив хана до того, щоб той наказав відкликати з Московії монгольських намісників. Такими непомітними та прихованими діями він хитрістю виманив у хана одну за одною такі поступки, котрі були згубними для ханської влади. Таким чином, могутність була ним не завойована, а вкрадена.

Він все ще продовжував упадати перед ханськими послами та називати себе їхнім данником, але ухилявся від сплати данини під вигаданими приводами, застосовуючи усі можливі виверти раба-втікача, який не наважується постати перед лицем свого господаря, а прагне тільки вислизнути поза межі досяжности. Нарешті, монголи прокинулися від сплячки та настав час битви. Іван, тремтячи від самої думки про збройну сутичку, намагався шукати порятунку у власному боягузтві та нівелювати гнів ворога, забираючи від нього об’єкт, якому той міг помститися. Його порятувало тільки втручання кримських татар, його союзників. Проти другої навали Орди він, задля годиться, зібрав переважальні над супротивником сили, що однієї чутки про їхню кількість було достатньо, щоб відбити напад.

Діючи вкрай обережно, він не наважився приєднати Казань до Московії, а передав її правителям із роду Менґли-Гірея, свого кримського союзника, щоб вони зберігали її для Московії. За допомогою здобичі, яку забрав у переможених татар, він обдурив татар-переможців. Та якщо цей дурисвіт був занадто розважливим та розумним, аби перед свідками свого приниження набрати вигляду завойовника, то він чітко розумів, яке приголомшливе враження має викликати падіння татарської імперії на відстані, яким ореолом слави він буде наділений і як це полегшить йому урочистий вступ у коло європейських держав. Тому перед іноземними державами він прийняв театральну позу завойовника, і йому справді вдавалося за маскою гордої образи та дратівливої бундючности приховувати настирливість монгольського раба, який ще не забув, як цілував стремено у найнікчемнішого з ханських посланців. Він наслідував, тільки у дещо стриманішому тоні, голос своїх колишніх господарів, що змушував його душу тремтіти.

Варто відзначити ту підступність, яку Московія, так як сучасна Росія, постійно використовувала для руйнування республіки. Почалось із Новгорода та його колоній, потім надійшла черга козацької республіки, завершилось усе Польщею. Щоб зрозуміти, як Росія роздрібнила Польщу, треба вивчити нищення Новгорода, яке тривало з 1478-го до 1528-го року.

Православна віра була одним із найсильніших знарядь боротьби в його діях. Та кого обрав Іван для того, щоб заявити претензії на Візантійську спадщину, щоб приховати за мантією порфірородного тавро монгольського рабства, щоб установити спадкоємність між престолом московитського хвальчиська та славною імперією святого Володимира (київського князя Володимира Святославовича), щоб у власній особі дати православній церкві нового світського очільника Римського Папу. При папському дворі жила остання візантійська принцеса. Іван видурив її у Папи, давши клятву зректися віри - обіцянку, від якої наказав примасу його звільнити.

Між політикою Івана III та політикою сучасної Росії існує подібність. Іван Калита, раб монголів, досягнув величі, маючи в руках силу найбільшого свого ворога - татар, яку він використав проти дрібніших своїх ворогів - князів. Він міг використати силу татар лише під вигаданими приводами. Змушений приховувати від своїх господарів силу, яку справді накопичив, він водночас повинен був затуманювати своїх братів-рабів владою, якої не мав. Щоб вирішити цю проблему, він повинен був перетворити на систему всі рабські виверти та застосовувати цю систему з наполегливою терпеливістю раба.

Зробимо підсумок. Московія була вихована та зросла в жахливій та гидкій школі монгольського рабства. Вона посилилася тільки завдяки тому, що стала virtuoso [віртуозною (італ.)] в мистецтві раба. Навіть після свого звільнення Московія продовжувала грати роль раба, який став паном. Згодом Петро Великий поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чінгісхан заповів здійснити свій план завоювання світу».

Скорочував К.Маркса
ЯРОСЛАВ. Yaroslav38@meta.ua

Вначале читать было интересно, а сейчас вызывает рвотные позывы историк новоявленый.

Браво, Ярослав. У шовинистов несварение.

мифы про российскую империю создавали значительно позже... но технологии власти не менялись... Даже теперь все те же уши торчат из любого дела.