РЕЦЕНЗІЯ: ЛАЗЕБНИК ВАЛЕНТИНА. "СТАЛЬ У СТЕПУ. ПОГЛЯД З УКРАЇНИ". ДНІПРО, 2017.

Printer Friendly, PDF & Email

Останні роки значно пожвавили історичні дослідження в Україні, що пов’язані з темою індустріалізації Степової України (Донецько–Криворігсько- Придніпровського басейну) у кінці ХІХ – початку ХХ століть. Значний вклад у розробку цієї теми належить завідуючий відділом наукових досліджень і експозицій історії України ХІV–XX ст. Дніпропетровського національного історичного музею Валентині Лазебник. Це вона була автором виставки – дослідження «Іноземні інвестиції в Україну. Кінець ХІХ – поч. ХХ століть. Частина перша. Бельгія», яка подорожувала по багатьом містам України, та побувала і у нас у Костянтинівці. Книга Лазебник «Сталь в степу. Погляд з України», яка вийшла з друку наприкінці 2017 року, є своєрідною «відповіддю» дослідженню бельгійського науковця Віма Пеетерса «Сталь у степу», 2010.

На початку свого дослідження Валентина Лазебник пише: «До недавнього часу ми вважали, що історія промисловості південно – східньої України вже достатньо вивчена і додати до неї, а тим більше вразити, вже нічим. Але ось навіть нам, професійним історикам, відкрилася багато в чому невідома сторінка історії краю, події якої зробили наш регіон відомим не тільки в імперії, але й в усій Європі».

Автор наголошує, що те, що зробив іноземний капітал, а Бельгія була на провідних місцях, на наших теренах в кінці ХІХ на початку ХХ сторіч, то є індустріалізація. Станом речей на 1901 рік, бельгійці займали перше місце у цьому процесі.

Фактично, нас запрошують до подальших роздумів, спроби порівняти між собою дві індустріалізації: російську, дореволюційну з радянською 1920-х – 1930-х. Одна не зачіпала ніяк стан речей у країні, збільшувала рівень життя населення, а капітали були імпортовані з-за кордону; радянська обібрала село, вивозила за кордон золото та художні цінності, довела до карткової системи місто та до голодомору українське село. Капіталістична створювала виробництва європейського рівня і можливостей для подальшого розвитку, радянська будувала маргінальну замкнуту на себе систему, вирвану зі світового господарчого процесу.

Це добре розуміли дореволюційні російські економісти. Ось два свідоцтва зі «Сталі у степу. Погляд з України». Перше належить Б.Ф. Брандту:

«Якби на допомогу не прийшли іноземці зі своїми капіталами і своєю заповзятістю, які не зупинялися навіть перед відомим ризиком …, то південь Росії, можливо, до сих пір спав би непробудним сном».

Друге належить В.С. Зиву: «Своїм розвитком металургійна промисловість півдня Росії цілком зобов’язана іноземним капіталам».

Радянська історіографія сталінських часів висвітлювала діяльність іноземного капіталу в старій Російській Імперії вкрай негативно. Теза «Краткого курса истории ВКП(б)» про «напівколоніальну залежность» царської Росії, яку «закабалили і піддавали систематичному грабунку іноземні капіталісти» на багато десятиліть визначила методологічні підходи історичних досліджень, як професійних істориків Радянського Союзу, так і краєзнавців. Цікаво, що критика іноземних інвестицій з боку дореволюційних правих націоналістичних кіл практично нічим не відрізняється від позиції сталінського «Краткого курса ВКП(б)». І якщо сучасна українська історична наука (О.В. Щербініна, І.В. Довжук та інші) рішуче відмовилася від застарілих підходів, то маса краєзнавчого загалу, вчителів історії ЗОШ ще перебувають у полоні застарілих понять та підходів.

Робота Валентини Лазебник вводить у науковий обіг масу нового матеріалу. Вона значною мірою спирається на фонди Дніпропетровського Національного історичного музею, тут треба кілька слів присвятити Дмитру Пірклу. Познайомився з ним у Києві, тому можу спиратися на свої враження. Дизайнер одягу, він кілька років тому переїхав з Дніпра до столиці. Відвідуючи Європу, захопився скрипофілією, став колекціонером. Скрипофілія (з давньогрецької: скрипо – документ +філія – люблю) – це допоміжна історична дисципліна, а також хобі – вивчення (колекціонування) цінних паперів, які вийшли з обігу, як-то: акції, облігації, позики, сертифікати, бони та інші. Не знаю, як там у Європі, але в Україні Дмитро Піркл без сумнівів є засновник такого рідкісного виду колекціонування – скриптофілії.
Я також маю у своїй колекції одну (лише одну) акцію бельгійського дореволюційного костянтинівського АТ, але до зустрічі з Пірклом про скрипофілію геть нічого не чув. Тому і запитав якось у Дмитра: «А що можна з акції дізнатися?» Виявилося, що багато чого. Є акції привілейовані, з автографами капітанів бізнесу найвищого рангу, відмітки показують динаміку руху капіталу АТ, проведення зборів акціонерів, вирізані купони є маркером виплати дивідендів, точно датують події і таке інше. Наявність автографу відомої у бізнесі особи підвищує вартість документу, іноді суттєво. Свою колекцію акцій, у кількості 118 документів Дмитро подарував музею у Дніпрі. Саме його колекція стала, багато в чому, документальною основою дослідження В.Лазебник. За часів радянської влади акції дореволюційних товариств зберігалися у московських спецхранах за сімома печатями. Люди, які починали цікавитися доступом до цієї табуірованої теми, одразу попадали у поле зору КГБ. І лише в останні роки ця тема прочинає досліджуватися.

Навіть акції АТ, які не отримали дозволу на діяльність в Росії, а його давав цар Микола ІІ, є надзвичайно цінними документами для історичного аналізу промислового розвитку країни і становлення в Росії монополістичного капіталізму. Так, Генеральне Товариство для гірничої і металургійної промисловості в Росії, що отримало назву «Омніум», було засновано французьким банком «Генеральне Товариство» у 1897 році у Брюселі. Лазебник пише: «Одним з найбільших викрутасів, що практикувалися французькою буржуазією в її боротьбі з фіском і взагалі з обтяженнями, якими було оточено заснування промислового товариства у Франції, була реєстрація АТ у Бельгії. Обтяження ці були не такі вже значні, але на фоні повної їх відсутності у Бельгії, вони сприймалися як дещо суттєве». В товариство входили провідні російські банки, французські та бельгійські підприємці та фінансові ділки. «Омніум» цілковито контролювався банком «Генеральне Товариство», віце – президентом Ради якого був барон Гелі д‘Уассель. До складу Правління АТ увійшли чотири члени адміністрації банку «Генеральне Товариство» і два представники Російського Донецького товариства кам’яновугільної і заводської промисловості, яке теж контролювалося банком «Генеральне Товариство». Від російських учасників бізнес – групи у правління входив Н.А. Нечаєв (російський Торгово – промисловий банк).

Стартовий капітал дорівнював 25 мільйонів франків. Ці кошти йшли на придбання російських промислових цінностей і розміщення їх у Бельгії і Франції. На 1903/1904 роки актив Товариства збільшився до 35, 945 млн. франків. Під час кризи Товариство дешево придбало цінні папери кам‘яновугільних, залізнорудних, металургійних і хімічних АТ. Перелік їх вражає. «Омніум» не тільки викуповував акції бельгійських АТ, що були на грані розорення, але і продавав на брюсельській біржі ці цінні папери. В.Лазебник пише: «Створення «Омніуму» було першою спробою синдикування гірничої промисловості, перепоною в діяльності якого стала економічна криза, під час якої утворилися нові синдикати – «Продвугілля» і «Продамет». Нові синдикати створювали нові люди, з інших фінансово – промислових груп. Нові синдикати получили дозвіл від царя на діяльність на території Російської Імперії та поділили ринок між собою. А «Омніуму» залишалась активність лише на Брюсельській біржі та місце в історії.

Для нашого читача важливими є сторінки, де розповідається про костянтинівські заводи. Валентина Лазебник пише: «У 1896 р. засновано Акціонерне товариство Залізопрокатних заводів в Костянтинівці, що відкрило дії в імперії наприкінці 1897 р. для улаштування і експлуатації в Сантуринівці (поблизу ст.. Костянтинівка) Бахмутського повіту заводу з виробництва чавуну, заліза, сталі. Засновником Товариства був антверпенський підприємець Ж.Сізеле. Початковий капітал становив 4 млн. франків. Костянтинівський завод вступив до ладу у 1896 р. (тут треба поправити автора з 1897 року) і починаючи з 1897 щорічно отримував промисловий прибуток, навіть у роки кризи. У 1897 – 1898 рр. він становив 149,6 тис. франків, у 1903 – 1904 рр. – вже 1 556 731 франк. АТ спромоглося пережити кризові роки без втрат, увійшло до синдикату «Продамет». Темпи розвитку заводу вражають. Тут у 1904 році запрацював третій мартен. Товариство мало два власних залізних рудника у криворізькому басейні – «Криворізький №1» і «Криворізький №2». На залізопрокатних заводах з доменними та мартенівськими печами працювало 1500 робітників, які виготовляли залізо, рейкове кріплення, ресори та інше литво. Річне виробництво становило 5,5 млн. рублів.

Про костянтинівське скло В.Лазебник пише: «Окрім виробництва сталі і машин, ще однією характерною рисою бельгійських інвестицій було виробництво скла й будівельна промисловість. Скляна промисловість у Бельгії мала національний характер. Центром її було місто Шарлеруа, де працювало 50 скляних і дзеркальних заводів, які щорічно виготовляли 4000 метрів дзеркал, 80 000 метрів скла віконного, 20 000 пляшок і 320 000 різноманітних господарчих предметів. Дзеркальний завод відливав скло розміром 5 на 7 метрів – і то був єдиний у світі завод, що міг це зробити». До складу правління АТ «Донецькі скляні заводи у Сантуринівці» входили: Голова Правління Е. Піре Гобле, Луї Ламбер, І. Сізеле, Е. Депре (директор кришталевого заводу у Бельгії та музею у Сан – Ламбері). На початку 1897 року запрацював скляний завод. «Завод мав два басейни для варіння скла на 20000 пудів скляної маси. Завод працював цілодобово у три зміни, виготовляючи на рік 2 млн. літрів скла. Виготовляв товсте бельгійське скло і тонке віконне російське, а також біле, матове, візерунчасте і кольорове віконне скло різних розмірів. Тут працювало 725 робітників. У 1897 побудували пляшковий завод, на якому працювали 1200 робітників. Завод мав 4 великі ванни і виробляв пляшки зеленого, темно-зеленого, жовтого і напівбілого кольорів. Річне виробництво становило 40 млн. пляшок для різноманітних напоїв: горілки, вина, пива, шампанського, а також банки для варення, аптечний посуд, скло для фотографічних пластинок».

Хімічний завод мав п’ять свинцових камер для виробництва кислот, сім печей для фабрикації сульфату. Виробляв глауберову і азотну сіль, сіркову і соляну кіслоти, хлорне вапно, залізний купорос і таке інше.
Те, що має пряме відношення до Костянтинівки, це організація нового життєвого простору. Міська інфраструктура, створена бельгійцями навколо перших заводів залишилася у незмінному вигляді дотепер. Бельгійці сприяли створенню медичної, навчальної та культурно – просвітницької мережі у нашому місті. У нас вони будували храми і костьол, лікарні та бібліотеки. Створили духовий оркестр на скляному заводі та футбольну команду.

Особливо вдалою була робота над книгою дизайнера Юрія Малієнко. Фактично він створив художній альбом на тему історичного дослідження. Це той випадок, коли художник стає повноправним співавтором дослідника.

Ще одна важлива книга, яка поглиблює наше знання про історію Степової України та рідного міста.

І. Бредіхін