1917 та 2019: війна, революція і популізм. Частина I

Printer Friendly, PDF & Email

В історії Костянтинівки загадковим для мене довго був рік 1917. Лютнева революція, як раптове настання весни, як зоря свободи над всіма поневоленими російською державністю народами, російським також, і не в останню чергу. Цей період від лютого до жовтня 1917 я почав розуміти, коли прочитав достатньо велику кількість тогочасних документів про нашу Костянтинівку. Документи доступні. Лежать собі в архівах, нікому вони не були потрібні за совєтських часів. В наші часи архіви відкриті, але праця в них специфічна, довга і затратна. Можливо тому місцеві краєзнавці не сильно ці скарби розробляють. Мій співавтор Діма Чистов та автор цієї статті свого часу в архівах посиділи. Кілька років до скопійованих нами з Дімою Чистовим документів не доходили руки, а свідоцтва там, як на мене, сенсаційні.

До того ж вони багато чого пояснюють у сучасних політичних реаліях. Рік тому Віктор Андрусів, науковець та публіцист написав у своїй рецензії на книгу Михайла Зигаря «Імперія має померти»: «Паралелі з 1917 відчуваються повсюдно. Влада (пригадаємо Президента Порошенка – моя вставка), яка неуспішно намагається проводити реформи, втрачає довіру і її все частіше звинувачують в подібності з минулим режимом (нагадує уряд Керенського). Країна у війні, і навколо активно лунають тези про бариг, які заробляють на ній (як це співзвучно з тезами про те, що війну розв’язали капіталісти). Однак, що по справжньому шокує – це натовп, який і тоді, і зараз живе постійними слухами, зрадо-перемогами. Суспільні настрої міняються кардинально в лічені місяці. Від «полубога Керенського» до «предателя революции» пройшло всього 5 місяців. І тих же 5 місяців пройшов Ленін, від фактично кінця власної кар’єри невдалим виступом в травні, до голови Ради народних комісарів в жовтні».

А тепер час переходити до Костянтинівських документів 1917 року. Але тут треба дещо пояснити. Крах царського режиму був гучним, довгоочікуваним та бажаним суспільством. У антицарському заколоті приймали участь найближчі родичі монарха – Великі Князі, найвищий генералітет, банкіри, та, як сказали б у наші часи, – «олігархи».

Якщо казати по-правді, то царська сімейка була ще та. Абсолютно некомпетентний цар абсолютно не компетентно вів війну. Сам цар у 1915 проголосив, що він приймає на себе Верховне Командування армією, але «присутність» Миколи ІІ у Ставці нічого не значила. Він стріляв ворон та бавився з малолітнім спадкоємцем трону. При Миколі ІІ все йшло як йшло. Поки були більш-менш професійні управлінці на чолі уряду, то була ілюзія керованості країни. Але Вітте був відсторонений від державних справ, а Столипін загинув у 1913 році від руки подвійного агента поліції, який повинен був його охороняти.

Микола ІІ під час своєї відсутності в столиці контроль над Петроградом довірив дружині. Не знаю, яке б визначення ви дали цій родині, але Нобелівський лауреат академік Павлов у 1918 році сказав: «Що у нас на троні сидів вирожденець, що уряд був поганий - це ми всі знали». Олександра Федорівна, дружина царя, перевершила чоловіка у патологічності. Це від неї спадкоємець трону народився з гемофілією. Життя невиліковно хворої дитини важило для царської родини більше, ніж доля країни. Десятки мільйонів загиблих у ХХ сторіччі, як наслідок родини деградантів на російському троні.

24 голодних бунта в Петрограді. То як реагує «наглядаюча» за Петроградом цариця? Ніяк. Вона пише в листі до Миколи ІІ про голодний бунт і коментує: «Нічого загрозливого. Настануть морози і натовп розійдеться по домівках грітися». 23 рази натовп розходився. А на 24 голодні жінки пішли піднімати заводи та військові частини. І підняли.

Причина революції? Росією правила сімейка дегенератів. До речі, з 2000 року Микола ІІ, а також члени його родини визнаються московською церквою як святі. Логіка московської церкви: «Найвище начальство не може не бути святим».

Хай нас од них Томос береже.

Як і у всій країні, у Костянтинівці починаються довгоочікувані зміни. Вулиці починають мостити бруківкою, стартує муніципальна реформа та ставиться питання про надання промисловій агломерації статусу міста з назвою Сантуринівськ. Потужно наростає профспілковий робітничий рух, Костянтинівка перетворюється на профспілковий центр загальноросійського значення. Тут проходять Всеросійські та Південно-Російські профспілкові з`їзди, конференції, організовані Профспілкою робітників і службовців хімічної, скляної і фарфоро-фаянсової промисловості. На Всеросійській конференції липня 1917 року до Костянтинівки приїхали 34 делегації. Географія – Київ, Харків, Катеринослав, Слов‘янськ, Бахмут, Шостка, Попасне, Лисичанське. Конференція друга. Вже перші висновки підбивають.

Славлять першого Голову Профспілки Пляшкового заводу Григорія Євменовича Білоусова. Те, що він задумував створити 10 років тому, під час революції 1905 – 1907, але не зміг, створюють бутиляни, як тільки падає царизм. От і їде весь південь скляно-хімічної Росії до Костянтинівки, бо саме тут Південне Бюро Профспілки робітників і службовців хімічної, скляної і фарфоро-фаянсової промисловості.

Відкрив товстенний том «Очерки истории профессиональных союзов Украинской ССР» 1983 року видання. Шукаю, що там написано про насичену подіями профспілкову історію Костянтинівки. По нашим з Дімою Чистовим матеріалам – все вирувало до березня – 22 квітня 1918 року. Саме тоді впала сепаратистська Донецько-Криворіжська республіка в Костянтинівці під натиском Слов‘янської групи (командир – Володимир Сікевич) Окремої Запорозької дивізії армії УНР. В радянській історичній та краєзнавчий пресі про профспілкову історію Костянтинівки – нічого.

У червні 1917 місцева організація РСДРП поділилася на більшовицьку частину та меншовицьку. Це і є поясненням. Меншовики почали будувати нове життя, а більшовики мріяли і працювали над захопленням влади. Саме тому дореволюційна та революційна історія Костянтинівки була висвітлена дуже однобоко.

Уявіть, ніби до влади приходить, наприклад, партія Тимошенко, вибачаюсь, це тільки приклад. І вся історія зводиться до постаті Юлі та до постатей активістів її партії. Тільки про це пишуть, знімають фільми. Інша історія, інші постаті замовчуються, викреслюються. Проходить кілька поколінь, і люди бачать тільки пам’ятники Тимошенко, вулиці, які носять її ім`я, діти вчать віршики виключно про «найкращого друга дітей» - Юлю. Ну і т.д., що далі - всі радянські люди знають. А костянтинівські краєзнавці знають лише одну тему «Юля і Костянтинівка». Хтось скаже: «Так її в Костянтинівці і не було ніколи». «І що? Побудуємо музей, поставимо кілька пам’ятників, напишемо історичні дослідження», і коли вимруть сучасники подій, то нові покоління всю історію Костянтинівки будуть знати по Юліній біографії.

А ще в Костянтинівці з‘являються примирливі камери (примирительные камеры). Ці камери у постцаристській Росії з‘являються в 1917 році. У серпні 1917 року Тимчасовий уряд затвердив «Положення про примирливі камери і третейські суди», які були створені для вирішення трудових спорів. «Примирливі камери формувалися на паритетних засадах з представників від робітників і підприємців. Якщо примирлива камера не могла вирішити спір, то справа передавалася в третейський суд, створюваний також на паритетних засадах». Положення про створення примирливих установ були включені в програмні документи політичних партій (конституційно-демократичної, прогресивно-економічної та ін.) в період революції 1905-1907; за створення таких внесудових установ виступали також меншовики і есери. На відміну від меншовиків, більшовики-ленінці завжди виступали проти любих спроб співпраці з буржуазією, проти політики «класового миру» на виробництві. Більшовики ставили завдання всякий соціальний конфлікт роздути з економічного до політичного протистояння.  

Перші спроби створення спеціалізованих органів з вирішення трудових суперечок були зроблені в країнах Західної Європи в ХІХ столітті. Зокрема, в Англії в 1840-х роках створюються примирливі камери, які поступово розвивалися і видозмінювалися. Поступово, і в інших країнах Західної Європи стали утворюватися спеціалізовані органи з вирішення трудових спорів. Так, в Бельгії для вирішення трудових спорів законом від 16 серпня 1887 р. були створені ради промисловості та праці. Примирливі установи, погоджувальні комісії багато разів видозмінювалися (в Англії в 1896, у Франції в 1892, в Німеччині в 1890), але вони доказали свою ефективність.

Головне, соціальний конфлікт «спускався на тормозах». Справа не доходила до відкритого конфлікту: робітники не страйкували, капіталісти не відповідали локаутами (масовими звільненнями робітників). В чомусь поступалися хазяї, в чомусь робітники. Сучасний капіталізм в Європі створений не за один рік. І багато в чому своєму сучасному рівню добробуту там завдячують виробленому довгими зусиллями вмінню сісти і обговорити проблему. Багаті там навчилися чути пролетарів. А пролетарі навчилися не купуватись на брехливі обіцянки популістів та демагогів. Політики там обіцяють те, що можна зробити у співпраці різних прошарків суспільства.

Українці звикли до нездійсненних обіцянок. Пам‘ятаєте, як ПроФФесор обіцяв «Почути кожного українця» саме тоді, коли він перестав чути навіть найближчих до нього бізнесменів з «Партії Регіонів». Янукович почав віджимати ласі для нього бізнеси навіть у «своїх». Але невігласи голосували за популістський слоган: «Почую кожного».

Президент Порошенко недавно, як приклад популізму, привів Венесуелу. Найбагатша країна Латинської Америки, яка має чудовий клімат та найбільші у світі запаси нафти, потрапила у руки комуністів. І там справдилася жахлива, апокаліптична картина: «Якщо комуністи прийдуть до влади у Сахарі, то там в дефіциті буле пісок». Чавес націоналізував нафту у американських компаній. У відповідь на це Америка ввела санкційний режим, і через 20 років видобуток нафти впав настільки, без американського обслуговування та без їх технологій, присадок і т.д., що нафти тепер не вистачає.

Президент Порошенко: "Зараз в нас величезна небезпека популізму. Ті, хто хоче зрозуміти, що значить декларувати фіксовану ціну нижче ринку на певний продукт для людей — це те, що Чавес і Мадуро робили в Каракасі, Венесуела. І зараз народ Венесуели каже "ні" популізму, "ні" безвідповідальним політикам", - наголосив він, коментуючи вибух національної революції в Венесуелі.

І. Бредіхін

Далі буде