ДВА УКРАЇНСЬКИХ ТОМОСИ — 1924 та 2018 р.р.

Printer Friendly, PDF & Email

В Києві сталася подія, яку деякі коментатори порівнюють з хрещенням Русі у 988 році. 15 грудня 2018 року в соборі Святої Софії пройшов помісний Об‘єднавчий собор українських православних церков. Тридцять тисяч віруючих з’їхались з усіх регіонів країни, вони не могли вміститися в Храмі, тому молитовно чекали завершення собору на вулиці. Учасники собору встановили статут та обрали предстоятеля Православної церкви України. Ним став Епіфаній (Думенко).

Коротко про предстоятеля ПЦУ: він є архиєпископом Переяслав-Хмельницький і Бориспільський УПЦ КП. Народився 3 лютого 1979 року в селі Вовкове, Іванівського району, Одеської області. Виріс і сформувався вже в незалежній Україні. У 1996 році закінчив Старожадівську середню школу у Чернівецькій області. Вже у школі відчув потяг до священницького служіння. Тому закінчив Київські Духовні Семінарію та Академію. Кандидат богословських наук. З 2006 по 2007 навчався в Афінському Національному Університеті на філософському факультеті.

Вільно володіє англійською та грецькими мовами, а от у Москві не те що не вчився, а навіть її не відвідував. З 2007 року викладач Київської Богословської Академії, завідувач кафедри філології. 21 грудня 2007 року архиєпископом Переяслав-Хмельницьким Димитрієм пострижений у чернецтво з іменем Епіфаній. 25 січня 2008 року призначений секретарем Патріарха Філарета. 27 липня 2010 року призначений ректором Київської православної богословської академії. Реформував викладання, повністю відмовившись від всіх радянських залишків. 23 січня 2012 р. Указом Патріарха Філарета возведений в сан архиєпископа. Рішенням Архиєрейського собору УПЦ КП від 28 червня 2013 року возведений у сан митрополита Переяслав-Хмельницького і Білоцерківського. 15 грудня 2018 року обраний Предстоятелем нової Церкви.

Новообраний Митрополит Київський і всієї України Епіфаній (Думенко) після собору звернувся на майдані до громадськості: «Ми змогли об'єднати три гілки українського православ'я в єдину помісну православну церкву. Ми змогли засвідчити, що ми можемо об'єднатися і створити в Україні в єдину помісну православну церкву. Ми змогли засвідчити, що ми можемо об'єднатися і створити в Україні єдину помісну церкву нашими спільними зусиллями… Я б хотів закликати всіх наших побратимів, архієреїв, всіх вірних в єдину Українську православну церкву. Двері нашої церкви відкриті для всіх».

Після проведення собору в Україні, глава об'єднаної церкви поїде до Стамбула 6 січня для отримання Томоса з рук Вселенського патріарха.

Слава Богу, Україна отримала молодого Предстоятеля, 39 років, добре освіченого, інтелігентного, виваженого, з успішним досвідом реформування хоча б деяких церковних проблем. Епіфаній має західну освіту, а не московську, чи радянську, і це важливо В Греції, коли він ще не був монахом, Епіфаній познайомився з Вселенським патріархом Варфоломієм. Варфоломій був вражений, що молода людина спілкується з ним грецькою. «Вам багато треба буде зробити в Україні», — пророче сказав під час їх першої зустрічі Вселенський патріарх Варфоломій. Молодого Предстоятеля Православної церкви України Епіфанія чекає напружена праця найближчими часами, ми будемо молитися за нього та за успіх всіх його начинань.

Фактично, Україна виборює вже другий томос у своїй історії. Наприкінці першої чверті ХХ століття з’явився непересічний документ канонічного права – «Патрiарший i Синодально-Канонiчний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії вiд 13 листопада 1924 року про визнання Православної Церкви в Польщі Церквою Автокефальною». Символічно, що до його появи прилучилися головно українці, які складали переважну більшість православного населення тогочасної Польщі. Свої права православні громадяни Польщі боронили проти зазіхань московської патріархії на керівництво польським православ’ям. Православних українців в Польщі було 3 млн, білорусів 1 млн, а православних росіян було лише 24 тисячі. Але майже всі керівні посади займали етнічні росіяни, переважали вони і серед монахів. Московський патріарх Тихон виступав проти автокефалії православної церкви в Польщі. Зв'язок з польським православним єпископатом Тихон тримав через радянських дипломатів. Радянська влада та російська церква захищали «руський мир» з 1922 року. Тема цікава, але на жаль недосліджена. Про Сталіна та ікони в 1941 році не знає хіба що крайній невіглас, а от чекісти в Почаєвській лаврі у 1922!

Для нас цей Томос є не просто документом церковного права, який офіційно визнав автокефальний устрій Православної Церкви в Польщі. Сьогодні Томос 1924 року надзвичайно важливий, бо може представити аргументацію, яка працює i в наш час. Цей Томос — вiдповiдь на вiдверту антихристиянську кампанiю брехні про власнi «канонічності» i «благодатi», яку провадять московськi церковники в Україні.
Давайте придивимося до тексту Томоса 1924 року, бо текст Томоса 2018 року ще не оприлюднений:

«З любов’ю розглянувши це прохання (про автокефальний устрій – авт.), приймаючи пiд увагу приписи святих Канонiв, якi установляють, що «устрiй церковних справ повинен вiдповiдати полiтичним і громадським формам» (канон 17, ІV Вселенського Собору, а також VІ Вселенського Собору 38), а також апофегму Фотiя якi звучать: «Прийняти, що права, якi торкаються церковних справ, а особливо справ парафiй, повиннi вiдповiдати полiтичним i адмiнiстративним перемiнам».

Західна Білорусія, Волинь, Литва та Польща, які до 1914 року входили до Російської Імперії, у 1924 входять у польську державу. Це і є канонічно бездоганною основою для створення автокефальної помісної польської православної церкви. Саме такі підстави має і Україна у 2018 році. Саме так створювалися болгарська, румунська православні церкви. Ситуація на Україні не унікальна, унікальний хіба що запеклий москальський спротив.

Друга причина читати Томос 1924 р. ще більш цікава. Перш за все через те, що у тексті згаданого вище Томоса Вселенського патріарха були написані ще такі знаменні слова:

«Відділення від Нашого Престолу Київської митрополії (це сталося 1686 року. — авт.) та православних митрополій Литви й Польщі, залежних від Київської, а також прилучення їх до Святої Московської церкви відбулося не згідно з канонічними правилами».

Таким чином, через 250 років після цих подій Константинополь визнав у 1924 році неканонічність того «генделю», який колись заключив із Москвою Костянтинопольський патріарх Діонісій ІV. У 1686 році він опинився під пресом Туреччини та Московії, Москва погрожувала туркам війною, якщо ті не допоможуть у підкоренні Київської Митрополії Москві. Справа не тільки в залежності Фанару від матеріальних «поминок» (подарунків) з Москви, але «корупційну складову» московської зовнішньої політики можна роздивитись майже завжди.

Читаємо Томос далі:

«…а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу».

Слiд бiльш ґрунтовно зупинитися на питаннi неправочинности приєднання Київської Митрополiї до московської Церкви, оскільки це положення практично є визначальним для всього Томосу 1924 року, i в сьогоднішніх умовах є надзвичайно важливим для повноправного набуття автокефального статусу Української Церкви. Законність приєднання Київської Митрополії спростовується не тiльки наявнiстю порушення «канонiчних правил» (фактичний продаж митрополiї за «три сорока соболiв i двiстi червоних» на вимогу турецького уряду), але i тим фактом, що «не дотримано всього того, що було установлено стосовно повної церковної автономiї Київського митрополита». Чого ж не дотримано?

Вселенський Патрiарх Діонісiй ІV хоча i зрiкся Київської Митрополiї пiд шаленим тиском, але поставив певнi умови. Головнi з них такi:

  1. Митрополит Києва обирається згiдно з встановленими в Українi звичаями, а не призначається Московським Патрiархом.
  2. Київськi митрополити повиннi в святих диптихах згадувати на першому мiсцi Вселенського Константинопольського Патрiарха, а на другому мiсцi Московського Патрiарха.
  3. Київськi митрополити не мусять обов’язково висвячуватися в Москвi.
  4. Київським митрополитам залишається надалi право надання ставропiгiї i друкування богослужбових книг.
  5. Київськi митрополити надалi мають право титулуватися митрополитами «всiєї Русі».
  6. Київськi митрополити мають право носити хрест на митрi i бiлий клобук, а перед ними має бути несений хрест.
  7. У справах, що не стосуються вiри, митрополичий суд є найвищою iнстанцiєю без права оскарження.
  8. За Київською Митрополiєю залишаються поза тим всi права автономiї, якi вона мала, будучи автономним екзархатом Вселенського Константинопольського Патрiархату.

Акт прилучення Київської Митрополiї до московської Церкви на практиці втратив правочинність з того моменту, коли було порушено хоча б одну з умов, на яких вiдбулося таке приєднання. А оскільки жодне з наведених вище положень не дотримано, то навіть формально цей акт приєднання втратив чинність ще до появи Томосу i вiн лише констатував реалії.

До того ж «хитрий грек» Діонісій ІV не виконав складні процедурні вимоги до передачі Київської Метрополії, а тому і не залишив ніяких процедурних документальних свідчень того неподобства 1686 року, яке нібито «узаконювало» московський «полон» української церкви. Відсутність у 1686 році «процедури» передачі Київської Метрополії Москві, загалом знімає питання легітимності акту передачі. Єдиний акт легітимності для московської церкви – це «корупційний акт» передачі на Фанарі соболів та червонців. Небагато для уявної судової процедури.

І останнє по дуже важливому для нас Томосу 1924 року, який одірвав православних українців Польщі від московської церкви у 1925 році. Спротив «русскава мира» був запеклий, з переходом до терору «скрєпоносних» на всю голову.

Спочатку вони використовували свій випробуваний арсенал — утворення паралельних структур, внесення розколiв, шельмування, оббрiхування (для цього було утворено «Союз православних приходiв у Польщi», різноманітні братства, тиражувалися протести, звернення, заяви, «воззванiя» i т.ін. i т.ін.). Московська Патрiархiя була вимушена забиратися з територiї Польської держави.

I тодi Московська Патрiархiя вдалася до нечуваного навiть у першi вiки християнства кроку… 8 лютого 1923 року, о 17-й годинi, митрополита-українця Юрiя, очільника автокефального руху було по-звiрячому вбито росiйським архимандритом Смарагдом (Латишенковим). Таке нечуване вбивство приголомшило увесь православний свiт, зрозумiло, окрiм православ’я росiйського! Церковний терорист в монастирі вчився стріляти, а потім пішов вбивати українців. Його так і взяли, набої вже закінчилися, а він ще наводив і клацав револьвером, цілячись у прихильників автокефалії. «Мишебратья!»

Тому для Української Церкви Матiр’ю-Церквою є лише Церква Константинопольська, i вона єдино має право погодитися на автокефальне буття нашої Церкви. Ось думка науковця -релігієзнавця Людмили Филипович:

«Ми повертаємося в лоно своєї материнської Церкви. І саме в Томосі буде прописано, що це означає. Зокрема, це чудова можливість мати зв’язки з усім Вселенським православ’ям, а також отримувати підтвердження або благословення на займання посад не з Москви, а з Константинополя. Томос поверне нам історичну пам'ять. Адже ми сім століть перебували під омофором Константинопольського Патріарха, а останні три століття – було лише гноблення. Тому мені здається, що ми вдихнемо повітря свободи. Тим більше, що Константинопольський Патріарх на сьогодні є достатньо сучасною і європейською людиною з широким світоглядом. Він налаштований дуже по-сучасному. Саме тому українцям відкриваються нові перспективи в православному та християнському світі».

І.Бредіхін