Не маю часу, бо маю Україну...

«Напрасные ваши старанья,
Мы, смертию смерть поправ,
Вернёмся через проклятья»
Он был, безусловно, прав.

Григорий Дикштейн.

24 грудня цього року виповнилося би 70 років Вячеславові Чорноволу. Цією статтею я вирішив відзначити ювілей Великого сина українського народу. Про нього можна написати книгу, та й не одну, але розмір статті обмежений. Отже, що про нього згадують близькі до нього люди.

«— Вячеславе, ти обіцяв показати сині первоцвіти… Вони вже відцвіли, а за ними і конвалії, волошки, минув золотий падолист, вже знову сніги...

— Не маю часу, рідна. Маю Слов’янськ, Закарпаття і Харків. Маю фракцію і партію. Маю мільйони змучених, знедолених і зневірених людей. Маю Україну...»

Так згадувала Лілія Григорович про Вячеслава Чорновола в день його 60-річчя.

«І все ж мафіозно-кадебістська машина підстерегла Вячеслава Чорновола і підло вбила. Смерть прийшла у вигляді велетенської вантажівки з причепом, що чатувала на його шляху темної ночі з виключеними габаритами і вогнями, нехтуючи будь-якими правилами. Машина перетнула рух. Той самий Рух, ідею якого Вячеслав Максимович виплекав у сталінських таборах і карцерах, наперекір колючому дроту та тортурам, а потім на свободі, втілив в життя. Той самий Рух, який потім зрадили, і продали Чорновола за ціну меншу, ніж ті самі тридцять срібняків. 19 лютого 1999 року рухівець Володимир Черняк гордо зачитав вердикт про недовіру Вячеславу Чорноволу і назвав поіменно вершителів цього акту. Червона частина Верховної Ради, аплодуючи, стояла і вигукувала в більшовицькому екстазі: «Руховцы, молодцы!!! Давно бы так!» Через морок тисячоліть, крізь цю макабричну оргію братовбивства з майдану перед палацом Понтія Пілата долетіло до мене таке ж невимовно страшне: Розіпни його! Розіпни!» Так писав Ярослав Кендзьор у «Часі» № 8 від 26 лютого 1999 р.

«Не дійшов він до цього ювілею. Перегородили шлях людська злоба і заздрість. Залишилось відчуття пустки. Він палахкотів і згоряв за нас усіх. Він народився на Святвечір за новим стилем, як і Василь Стус — лише за старим православним. Отак і судилась їм обом доля того, хто прийшов тієї ж різдвяної ночі більше двох тисяч літ раніше — стати совістю і мудрістю своєї землі, залишитись непочутими і зневаженими, пройти Голгофу й воскреснути великими пророками…» Так писав його син Тарас Чорновіл у газеті «Час» 24 грудня 1999 р.

А ось інтерв’ю в «Голосі України» № 50 від 17 березня 2004 р. Тоді Тарас Чорновіл був членом партії «Реформи і порядок», позафракційний:

«— Чим відрізняється Тарас Чорновіл від Вячеслава Чорновола?

— Тарас не має за собою того морального багажу політв’язня, що був у батька.

— У минулому парламенті ви вийшли з фракції Руху, який підтримував вас на виборах, нині — з фракції Віктора Ющенка «Наша Україна». Багатьом важко збагнути такі переломні кроки...

— Я не змінив свої ідеологічні погляди чи мислення.

— А вам пропонували «пересісти в інший автобус», увійти до парламентської більшості?

— Коли утворювалась більшість, мені пропонували суму, вдвічі більшу, ніж будь-кому коли-небудь в українському парламенті. Наскільки мені відомо, максимальний хабар був мільйон доларів, а мені пропонували два».

Але потім сталось неймовірне. Навіть у страшному сні не могли передбачити симпатики Руху, що син Вячеслава піде на службу до тих, хто усіма можливими і неможливими засобами знищував Рух. Отже, син Вячеслава Чорновола став вірно служити Партії регіонів, зрадивши пам’ять Великого батька. Не знаю, що відчували інші люди, але мені довго почувалося, як дзвенять срібняки.

Юліана Шевчук із газети «Регион Донбасс» №2 від 2 лютого 2006 р. запитує Тараса Чорновола:

«— Следовательно, Вы пришли в Партию регионов, всё тщательнейшим образом обдумав?

— Да. Начал присматриваться к Януковичу, к его правительству, к людям из Партии регионов, которые сидели рядом с нами в зале, — увидел, что они в основном более интеллигентные и более компетентные, чем мои соседи по фракции. Практически после того решил вопрос своего будущего.

— Что Вам импонирует в личности Януковича?

— В первую очередь компетентность. Партия регионов ищет свой «рецепт», и мне импонирует её предложение относительно умеренной федерализации...»

Звісно, не може проФФесор вважатись некомпетентним. Та й шабаш у Сєверодонецьку був нічим не більшим, ніж «умеренной федерализацией».

Вячеслав Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу, нікому не підспівував, говорив, що думав, — думав, що говорив. Він був і залишився опозиціонером до всього, що гальмувало шлях до незалежності України, до Моральної Людини, до Бога; і там, у таборах, і тут, у новій і ще не оформленій реальності. Коли Чорновіл загинув, Богдан Горинь у «Часі» № 13 від 29 березня 1999 року писав:

«Енергоблок Вячеслава Чорновола спалахнув востаннє тривожним світлом у трагічну ніч з 25 на 26 березня. Але світло високого патріотизму та ідейної самопосвяти, яке він вселив у людські душі, яким наповнив епоху боротьби за Українську незалежну державу, не згасне ніколи».

Він дошкуляв, як колода в оці, комуно-соціалістам у парламенті, викриваючи справжні їхні наміри і брехливе єство. Обірвалось життя останнього українського революційного романтика. Вячеслав Чорновіл був і залишається символом чесності й духовної чистоти. Пройшло вже багато часу, як 25 березня 1999 р. Вячеслав Чорновіл пішов у вічність у маєві жовто-синіх прапорів, у щирому молитовному слові, у непідробній народній шані.

Світлої Вам пам’яті, Вячеславе Максимовичу!

ЯРОСЛАВ. Yaroslav38@meta.ua

Светлая память. По поводу Тараса, есть только одно оправдание его предательства, на которое хочется надеяться. Возможно он решил ломать ПР изнутри.

Светлая память Черноволу.

Но мне все равно кажется, что превращая Рух из народного движения в партию он совершил ошибку.