Мова електрички

Printer Friendly, PDF & Email
Політики, що знову мусують мовну тему, хочуть зробити проблему там, де її немає. Ті, хто домагається державної двомовності, насправді не знають жодної із двох мов, російська мова більшості наших росіян — а особливо тих, що називають себе “російськомовними” — є знущання над дійсно прекрасною літературною російською мовою.

Цю ситуацію дуже влучно відобразив Євген Пашковський. Я теж колись наводив приклад відмінності російської мови від рускоязичія: «Если «Каштанке снился собачий сон», то это Чехов, а если «будем мочить в сортире», — это Путин». Мова Вєрки Сердючки, Азарова, Януковича і Кучми у записах Миколи Мельниченко — це не російська мова.


Патріарх сучасної української романістики Павло Загребельний був одним з перших, якщо не перший, хто захоплено відгукнувся про непересічний твір свого молодшого колеги Євгена Пашковського. «Щоденний жезл», — писав він, — це роман — роздум про наше життя, про наше буття, про нашу історію. Там про все. Там про релігію, там про філософію... Про Чорнобильську катастрофу, про те, як її замовчували, як фальсифікували. Про те, що діється сьогодні... «Щоденний жезл» — це твір, вважаю, потрібний на щоденний вжиток українцям . По-перше, він демонструє абсолютно неймовірні можливості української мови. Пашковський з мовою робить таке, що не снилося жодному письменнику. Подібного твору, з таким багатством мови, з таким неспокоєм не було в українській літературі за всі століття історії України... Так, як пише Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчі сто років. Це неможливо. Це буквально вулкан... Як лава з вулкана витікає й тече і її ніщо не може зупинити, вона все спалює, так і роман Євгена Пашковського тече глибоким, безмежним мисленням.

Про цей роман, який в 2000 році був відзначений Національною премією імені Т. Г. Шевченка, свого часу писалося і в «Урядовому кур’єрі». Проте твір, поцінований найвищою премією, був видрукуваний тоді накладом лише три тисячі примірників у приватному видавництві «Генеза» і практично не потрапив ні до широкого українського читача, ні навіть до багатьох бібліотечних і навчальних закладів, хоча одразу став хрестоматійним на філологічних факультетах ВНЗ.

Отже, надаю з цієї книги уривок, який складається лише з трьох речень.

«Мине тиждень і в електричці, прямуючій до міста, першим спротивом недистильованій і невигаданій дійсності стане лють на рускоязичіє — так, якби правовірний іудей, на священній землі вийшовши до стіни храму, почув кований погрім чобіт, клацання пересмикуваних затворів, гаркіт вівчарок і суцільну німецьку — рускоязичіє, дуже поширена, як дворняги, порода плебейства, сиділо поряд, плямкало, чавкало, пускало слину, длубало в носярі, лузало соняшникове насіння, кидало лушпу під лавку і глипало на попутників наглим зизим оком; йому сверблять кулаки, його розпирає тупість; мама-репанка з сільської вимови на общєславянській говор ламає язика, а синоньо йорзає невсидючо на твердій дихті, замучений аскаридами, муляється кишкою об кут сидіння, плює лушпинами, крутиться, в пуху й прищах, мов гнійних набряках безсоромності, совається заглищений і з дурнувато роззявленим ротом слухає плеєрну музику крізь навушники; замре на хвилю, олов’яними очима облапає молодиць на протилежному сидінні і знову відверто нудиться, знов штовхає тебе, знов шукає зачіпку і, не дочекавшись, скидає навушники і, як здоров живеш, пристає на разговорчік.

По наглуватості, першій і головній, найпомітнішій рисі рускоязичія, ти уявляв і пригадував говірку одеських шалав на похітливо-заробітчанському поромі до Турції, татарувату і монголоїдну брутальність південних базарів, сарматську опущеність донбаських шахт, глибоку свиноматкову жадобу в очицях, інфективне плебейство всюди, бо все краще обсідалося по столицях імперії, а все гірше, зневажене і зневажливе, роззявлене чорнороте, мулялось тут, і за жувальні століття так і не осилило мови народу, серед якого уплітало за дві щоки і попихало пальцем; ти, тільки ступивши з перону на східці поїзда, впізнавав холод поручнів і вимову скацапілого проминання: тамбурів, тюрем, вокзалів, карцерів, вигнутих на шиї зашморгом міліцейських кийків, витверезників, «капезе», бомжатень і моргів, іржавого скрипу дверей в наскрізь промерзлому автобусі, безнадії та отупіння, грізних, кривавих ранків, пекучого жаху в тумані, схожому на розрубані, навкіс од плеча, легені вершника, який ще пробує вхопити повітря; ти впізнавав вимову блуканини, блуду і бруду, венеричних диспансерів, лікувальних профілакторіїв для алкашів, міліцейських райвідділів, ударів ногами в пах, десь на автовокзалі, загиджених майже під стелю, громадських срачів, обірваної телефонної трубки, що на одній спружині гойдається в автоматі, мов перебита й зависла на клаптеві шкіри, стиснута в кулак рука пролєтарія; ти впізнавав вимову каторг, шахтарських посьолків, підпалених, з бридкосолодким димом, сміттєвих урнищ, пустирів, розвалюх, сумнокрилих туманів, судних робочих гудків, крематорної ядухи ранку, хворобливого ознобу по тілі, простелених низом димів, мокви і червоних, мов розчухані виразки, ліхтарів на трубах конаючого індустріалізму; впізнавав вимову прокурорських приймалень, військкоматів, похміль, новобранських кухвайок, смороду вакси з чобіт старшини, відповідального за доставку призовників до частини — а далі: говір статутів, равнєній налево, туалетної хлорки, витріпуваних онуч, хльосту команд на розводі, тупих командирських жартів, старих приколів, смертельного в постовій тривозі бажання втекти й застрелитися, аби не чути й не бачити цього; впізнавав мову злодійських ручок у натрамбованому на «вокзальній» вагоні метро, мову босяцьких ножиків, повсякчасної наглятини, обшукувань, ошуканства, колючих дротів, піонерських салютів, облуплених, шанкроподібних радянських гасел на стінах, протягів по завулках барачного бардацтва, порожніх, засіяних мишаками, магазинних полиць, похмелюги, ригачки, пивної піни в літрових банках, ніщоти, кастетного болю в потилиці за мить до втрати свідомості, порожніх горілчаних пляшок, павутиння в кутках, невезухи, невтішності, в дні авансу й зарплати блядливих вересків по під’їздах, тремтячих пальців, якими під ранок вигрібають з консерви найбільшого, вчорашнього недокурка; впізнавав мову хабалистих, тлустих, просмерджених тюлькою, продавщиць, вокзального розгардіяшу, приймальних комісій, бюро з працевлаштувань, холодного і липкого поту на всяких службових допитах; мову характеристик, анкет, довідок із попереднього місця роботи, підозри, непевності, направлень в гуртожиток, паспортиських столів, штампів, провірок документів, тупої безвиході назавжди і, мов повернення з того світу, крику спросоння, мороку, матраца під батареєю, відчаю в узголів’ї, безсонного жабуриння в мозку, німих, над’яскравих, судомних, мов тіпавка в горлі щойно вирватого язика, мигтінь закляклого в прокляттях часу, всього здармованого, всього почутого, всього зжитого в якості свідка всіх омерзінь вітчизни; от воно смердослів’я і сквернослів’я зариганих одеколоном, із гостроверхими, мерзлими купами армійських нужників, розпашілих, розпарених до тремкого сказу потаскух, що в бушлатах і чоботях на босу ногу вискочили по нужді за казарму, а два єфрейтори, мов префікс і суфікс нарєчія, підскакують збоку і тягнуть, підпихають здибленими ширіньками до вбиральні; там зачинають діалект неохайності, непотребства, венеризму, екстазів, ерозій, безплідь, тупого тваринного хекання, сказу, а купа перед очами пломеніє шапкою монголина, що ґвалтував Русь, і збуджує пам’ять і похіть змиленої, в котрій прокинувся запах сірошерстого, обліпленого інеєм, на коротких ногах коня, на який перекидали з плеча і вивозили за пожарище; вивозили, попередньо вирубавши всю її сім’ю, з розмаху, підкидом, понахромлювавши малих хлопчаків на піку й понісши до казана над вогнищем — витоплювати жир і пити гарячим з освячених храмних чаш — вивозили і спихали з коня вже в таборі; сідали на простелених килимах, добрішали і махали, аби жінка з обтятим волоссям, у сажі й крові, принесла, підкинула під казан дровиняччя; жир з її дітей розтоплювався наново — й на кожен окрик вона присідала й непомітно мочилась від страху, і ще жвавіше затим несла ломаки на оберемку, ще скоріше роздмухувала жар і з солодким захватом ждала, коли тонковусий, приземкуватий, любовно брутальний, старий знову вип’є чамроти, змішаної з хлоп’ячим лоєм, і відразу підступить, розперезаний, на розкарякуватих ногах, і, перш ніж задерти поділ, дико й нестерпно, жадібно вилається в її душу й матір; вилається так жеребисто, з гиком і придихом, що в напівбожевільному шалі, розхристана, заголена, вона й сама захрипіла блудослів’ям, розпалюючи монгола, хрипнула рускоязично, вщасливлено, здичавіло, так притаманно потім для перегвалтованих довкіль, хрипнула з матюччям і сапом всіх хто її заголював і сік нагайкою до півсмерті; щоб знала, як догодити і чим розрадити летючих наїзників, дружніх ханові степових вождів, що вечеряли і залишались на ніч; і стала рускоязичкою, вседогідливою і вельможною, собі на умі, стала брутальною і лагідною, жорстокою і сльозливою понад міру, стала, залежно від обставин, покірною і строптивою — щоб тільки позлити й розніжити хана — стала прихованою, сильнішою всих чоловіків, що розпалили в ній хіть і в поспіху воєн не встигли втолити її гарячу, тільки роздмухану силу; стала настороженою трепетно, навіть грайливою, бо за кожним висловом, за кожним побутовим окриком вгадувала головне гвалтівниче слово і, сама рабиня, приневолювала всіх до нього; вона заговорила ним в юртах, де прислуговувала старим, пласкомордим, із тонкими косичками, бабехам, вона заматючилась над купами кислої вовни, над сувоями шовків, над посудинами з кумисом, над пригаслим, із сухого кизяччя, вогнищем — тепер вона сама прикликала ним старого, що обпивався чамротою з хлоп’ячим лоєм, і він терся об її ногу, як обгодований цуцик; коли ж наплодила дітей, хан послав їх збирачами податей, а ще згодом, за вислугу, за показову затятість, назначив їх старшими на завойовані князівства; тоді й вона повернулась, і стала похабноязичити серед своїх, з відразою і скосороченим на монгольський штиб лицем, стала блядоязичити, посилати всіх на три букви, підзаборніти, жадно чекати глуму, щоб пліснути межі очі продажним, вцілілим, перегвалтованим і зашуганим своїм землячкам ту зневагу і ненависть, яку старий монгол, перед тим як наскочити на неї ззаду, випліскував їй в обличчя з чашки, де плескалися залишки лою, витопленого із нахромлених на списові хлопчиків.

По суті — міркував ти, вгадуючи за вікном електрички знайомі овиди — є російська мова, і є статарений і зматюжений, рускоязичний говір; є мова Л. Толстого, І. Буніна, і є шамкіт асимільованих руїн, зачучверілих імперських околиць, помийниць, псарних дворів; і ти згоден з тим сьогоднішнім класиком, що нині живою російською мовою володіє п’ять письменників».

ЯРОСЛАВ. Yаroslаv38 [at] mеta.uа