Журналістський фонд України продовжує акцію “Україна очима редактора”. 1-2 грудня цього року група з тридцяти редакторів і журналістів різних газет України відвідала в рамках цієї акції Запорізьку область. Журналісти побували в містах Енергодар та Дніпрорудне. Пропонуємо читачам розповідь редактора газети “Провінція” Михайла Разпутько, який побував в цій подорожі.
Запорізька АЕС — найбільша в Європі
Для людини, яка півстоліття прожила в місцевості, де немає величезних підприємств, індустріальний пейзаж Запорізької області сам по собі вже екзотика. А ще, як сказав редактор із Закарпаття — тут же немає за що окові зачепитися! Це справді так — степи рівні, як стіл, де-не-де видніються лісосмуги, величезні стовпи, лінії електропередач, — оце і все, що бачиш із вікна автобуса.
У кількох музеях, де ми побували, екскурсоводи розповідали про Великий Луг. “Хортиця — мати, Великий Луг — батько”, — так казали козаки. Тепер цю легенду Запоріжжя можна побачити тільки на старих географічних картах — майже вся територія Великого Лугу затоплена Каховським морем. Зникли під водою унікальні природні багатства. Екскурсоводи казали, що рибу з озер, які знаходились на Лузі, виловлювали не вудками й сітками, а спеціально зробленими корзинами. Водились тут різні звірі, на яких влаштовувались “царські лови”. Але зараз того всього нема, і навіть якщо гіпотетично припустити, що з Каховського моря зіллють воду, ніщо не відродиться — все покрив кількаметровий шар мулу.
На березі Каховського водосховища за 130 кілометрів на південний схід від Запоріжжя розташована найбільша в Європі Запорізька атомна електростанція. Поруч із нею — місто Енергодар. Місцеві жителі називають його енергетичною столицею України. А саму станцію — енергетичною перлиною Таврії.
Довідка
Запорізька АЕС — одна з найбільших в Україні та Європі. Шість енергоблоків-близнюків, вибудувані в ряд на березі Каховського водосховища. Потужність станції — 6 тисяч мегават.
За 10 місяців цього року ЗАЕС виробила 34615 мільйонів кіловат-годин електроенергії. Це — 46,2 процента від виробленої всіма атомними станціями країни, 22,1% від загального виробництва електроенергії в країні.
Будівництво АЕС почалось у 1979 році, останній, шостий енергоблок, був запущений у жовтні 1995 року.
В 1996 році Запорізька АЕС увійшла до складу Національної компанії “Енергоатом”, яка об’єднала всі атомні станції України.
На Запорізькій АЕС зараз працює 11640 осіб.
10 мільйонів українців використовують енергію, яку виробляє Запорізька АЕС.
З перших вуст
Андрій Деркач, президент НАЕК “Енергоатом”:
“Україна пов’язує своє майбутнє з атомною енергетикою, розвиток якої знаходиться в числі основних пріоритетів затвердженої в березні цього року “Енергетичної стратегії України до 2030 року”. Відповідно до цього документу, в найближчі два з половиною десятиріччя АЕС повинні утримати за собою виробництво більше половини обсягу електроенергії в країні”.
З самого початку подорожі журналісти цікавились: чи пустять нас на станцію? До честі організатора — редактора енергодарської міської газети “Здесь живем” Геннадія Сенкевича, всі організаційні проблеми були вчасно вирішені, і ось ми біля прохідної. Перевірка паспортів, звірка даних, фотографій — все це робить симпатична жіночка в міліцейській формі, яка сидить за бар’єром. Потім, уже в вестибулі, міліціонер просить відкрити сумки. Всі фотоапарати й камери, які не були заявлені заздалегідь, а також мобільні телефони з фотокамерами залишаються на прохідній в спеціальній кімнаті. Фотоапарат залишають тільки нашому фотокору В’ячеславу Водорєзу — про це було домовлено попередньо. Приносять два великі целофанові пакети, в них — білі пластикові каски. Жіночки з нашої групи починають допитуватись: “А можна не одягати каски?”. Відповідь категорична: “Ні!”. Йдемо територією. Незважаючи на зимову пору, тут ще зеленіє трава, кущі акуратно пострижені, багато різних дерев, у тому числі й вічнозелених.
Енергоблок — величезна циліндрична споруда. Для людини, яка не може зрозуміти, звідки береться світло в електролампочці чи тепло в кавоварці, пояснення фахівця станції, який прагне дохідливо розказати принцип роботи ядерного реактора й, сам того не помічаючи, збивається на спеціальні терміни, звучать, як шум прибою — красиво, але незрозуміло. Вражає надзвичайний шум у приміщенні і, коли ми вже піднялись і стали на тіло турбіни, — величезна вібрація. Турбіна робить 1600 обертів за хвилину.
На станції пишаються тим, що вирішили на найближчі п’ятнадцять років проблему зберігання відпрацьованого ядерного палива. Був оголошений міжнародний конкурс на кращий проект тимчасового сховища, вибрали американський — контейнерний. Сховище на 100 контейнерів було введено в дію у 2001 році. Це дало можливість станції економити десятки мільйонів доларів на рік, адже раніше відпрацьоване паливо вивозили аж у стаціонарне сховище на сході Росії після трирічної витримки в спеціальних басейнах. А окрім того, Україна, практично безкоштовно, отримала від США новітню безпечну технологію.
Працівники із інформаційної служби Запорізької АЕС з погано прихованим роздратуванням відповідали на запитання журналістів: “А чи не повториться Чорнобиль?” Побувавши на станції, ми зрозуміли — тут перш за все дбають про безпеку. “Немає такої причини, заради якої можна було б пожертвувати безпекою” — цей принцип визначальний в роботі. Ще в 1992 році на Запорізькій АЕС, вперше на теренах колишнього СРСР, був створений повномасштабний тренажер для навчання оперативного персоналу. Тепер тут працює ще три повних аналоги щитів управління енергоблоками. Навчання на тренажерах обов’язкове, люди ходять сюди, як на роботу. На тренажерах можна змоделювати різні нештатні ситуації будь-якої складності. Журналістам показали, як це можна робити, і деякі колеги навіть спробували. Від сирен на різних приладах закладало вуха.
Енергетична столиця України
Енергодар — молоде місто, воно одне з наймолодших в Україні, перший камінь заклали в 1970 році. Місто будувалось для працівників Запорізької ТЕС, яка працює і зараз. Але розквіт Енергодару пов’язують із початком будівництва атомної станції. Ім’я Енергодар місту дали в листопаді 1972 року. Зараз в Енергодарі проживає близько 60 тисяч людей. До речі, народжуваність перевищує смертність.
Міський голова Енергодара Олександр Кулібов сказав, що місто не тільки не бере дотацій з держбюджету, а і є донором. Все багатство тут пов’язують з роботою атомної станції. Енергодарівці пишаються своєю набережною. І справді, вона дуже гарна, ця алея, яка іде понад берегом Каховського моря. В місті багато зелених насаджень, це тим більше дивно, що воно свого часу споруджувалось на пустельному березі. Взагалі, місце, де зараз і АЕС, і Енергодар, було порожнім — тільки піски. Зараз у це навіть важко повірити.
Місто — чисте і прибране, в ньому працюють всі об’єкти соцкультпобуту, тільки недавно за фінансової допомоги АЕС були відремонтовані всі дитсадки. Чудовий парк “Перемога” посадили атомники — тепер це зона відпочинку. А ще два роки тому була занедбана територія.
Окремо слід сказати про те, як відпочивають атомники. На підприємстві проводяться конкурси стінгазет, огляди художньої самодіяльності. Підведення підсумків цих змагань — окрема тема. Як розповіли нам на атомній, люди дуже ретельно готуються до концертів, випускають такі стіннівки, що їх хоч показуй студентам-журналістам, як зразки низової преси. І процес визначення переможців — доволі складний, він інколи обростає серйозними пристрастями.
Ми прощались із Енергодаром вранці. Сонце світило вперше за кілька днів, було приємно пройтись набережною. Проте нас чекали в Дніпрорудному.
Дніпрорудне — місто гірників
Дніпрорудне — місто, в якому живуть гірники. Вони видобувають одну з найкращих у світі залізних руд. Її використовують металурги України, а також Чехії, Словаччини, Польщі та Австрії.
Міський голова Дніпрорудного Євген Матвєєв сказав, що місто — його ровесник, засноване в 1961 році, чисельність населення близько 20 тисяч чоловік. З роботою залізорудного комбінату ми знайомились у місцевому краєзнавчому музеї. Бо на комбінаті в цей день проводились планові вибухи. І хід журналістам був закритий. Гірники, які були присутні в музеї, показували відбійний молоток, яким починали видобувати руду. Вага інструмента 42 кілограми. Зараз під землею працює зовсім інша техніка.
У Дніпрорудному також працює ВО “Моліс” — великий виробник молочної продукції. Особливо вдаються переробникам тверді сири, їх тут випускають понад 20 видів. Директор підприємства Алла Кілініч з гордістю показувала журналістам величезні цехи, обладнані за останнім словом техніки. Продукція фірми “Моліс” відома на півдні та сході України. Свого часу 10% продукції відправляли в Росію, але після відомих заборон все продається в Україні. Є проект співпраці з США — невдовзі сир фірми “Моліс” спробують і там.
Головна проблема, на думку директора, — це забезпечення підприємства молоком. Тваринницька галузь переживає кризу, і молоко постачають в основному приватники. Конкуренція переробників на сировинному ринку дуже жорстка.
— Іде боротьба за кожен літр молока, — говорить директор “Моліса” Алла Кілініч.
Ми куштували продукцію підприємства. Сири смачні, але вишуканих сортів немає.
…Під час поїздки Запорізькою областю журналістам показували великі підприємства, які вирощують овочі — грандіозний тепличний комплекс у Кам’янці-Дніпровській. Вирощують тут помідори й огірки. Але здивувало не це. Найбільше зацікавило, що практично в кожному дворі місцевих жителів — теж теплиці. Великі, буває, що й соток на десять. Виявляється, традиція вирощувати тепличні овочі в Кам’янці-Дніпровській існує ще із соціалістичних часів. Тоді кам’янські помідори знали навіть на московських базарах. Але за соціалізму людям не дозволялось багатіти, вирощування овочів вважалось нетрудовими доходами. Тому доволі часто теплиці разом з урожаєм руйнували за допомогою тракторів, просто витягували на вулицю.
Запорізька АЕС — найбільша в Європі
Для людини, яка півстоліття прожила в місцевості, де немає величезних підприємств, індустріальний пейзаж Запорізької області сам по собі вже екзотика. А ще, як сказав редактор із Закарпаття — тут же немає за що окові зачепитися! Це справді так — степи рівні, як стіл, де-не-де видніються лісосмуги, величезні стовпи, лінії електропередач, — оце і все, що бачиш із вікна автобуса.
Садиба Попова – єдине поміщицьке замкове спорудження Запорізької області, що дійшло до нашого часу.
Територія садиби, що розташувалася на високому пагорбі,
обрамлялася витонченим забором, що нагадував фортечний вал.
Його складовими частинами були три флігелі, оглядова вежа і стайня,
фасад якої являє собою фрагментарну копію московського Кремля.
Територія садиби, що розташувалася на високому пагорбі,
обрамлялася витонченим забором, що нагадував фортечний вал.
Його складовими частинами були три флігелі, оглядова вежа і стайня,
фасад якої являє собою фрагментарну копію московського Кремля.
У кількох музеях, де ми побували, екскурсоводи розповідали про Великий Луг. “Хортиця — мати, Великий Луг — батько”, — так казали козаки. Тепер цю легенду Запоріжжя можна побачити тільки на старих географічних картах — майже вся територія Великого Лугу затоплена Каховським морем. Зникли під водою унікальні природні багатства. Екскурсоводи казали, що рибу з озер, які знаходились на Лузі, виловлювали не вудками й сітками, а спеціально зробленими корзинами. Водились тут різні звірі, на яких влаштовувались “царські лови”. Але зараз того всього нема, і навіть якщо гіпотетично припустити, що з Каховського моря зіллють воду, ніщо не відродиться — все покрив кількаметровий шар мулу.
На березі Каховського водосховища за 130 кілометрів на південний схід від Запоріжжя розташована найбільша в Європі Запорізька атомна електростанція. Поруч із нею — місто Енергодар. Місцеві жителі називають його енергетичною столицею України. А саму станцію — енергетичною перлиною Таврії.
Довідка
Запорізька АЕС — одна з найбільших в Україні та Європі. Шість енергоблоків-близнюків, вибудувані в ряд на березі Каховського водосховища. Потужність станції — 6 тисяч мегават.
За 10 місяців цього року ЗАЕС виробила 34615 мільйонів кіловат-годин електроенергії. Це — 46,2 процента від виробленої всіма атомними станціями країни, 22,1% від загального виробництва електроенергії в країні.
Будівництво АЕС почалось у 1979 році, останній, шостий енергоблок, був запущений у жовтні 1995 року.
В 1996 році Запорізька АЕС увійшла до складу Національної компанії “Енергоатом”, яка об’єднала всі атомні станції України.
На Запорізькій АЕС зараз працює 11640 осіб.
10 мільйонів українців використовують енергію, яку виробляє Запорізька АЕС.
З перших вуст
Андрій Деркач, президент НАЕК “Енергоатом”:
“Україна пов’язує своє майбутнє з атомною енергетикою, розвиток якої знаходиться в числі основних пріоритетів затвердженої в березні цього року “Енергетичної стратегії України до 2030 року”. Відповідно до цього документу, в найближчі два з половиною десятиріччя АЕС повинні утримати за собою виробництво більше половини обсягу електроенергії в країні”.
З самого початку подорожі журналісти цікавились: чи пустять нас на станцію? До честі організатора — редактора енергодарської міської газети “Здесь живем” Геннадія Сенкевича, всі організаційні проблеми були вчасно вирішені, і ось ми біля прохідної. Перевірка паспортів, звірка даних, фотографій — все це робить симпатична жіночка в міліцейській формі, яка сидить за бар’єром. Потім, уже в вестибулі, міліціонер просить відкрити сумки. Всі фотоапарати й камери, які не були заявлені заздалегідь, а також мобільні телефони з фотокамерами залишаються на прохідній в спеціальній кімнаті. Фотоапарат залишають тільки нашому фотокору В’ячеславу Водорєзу — про це було домовлено попередньо. Приносять два великі целофанові пакети, в них — білі пластикові каски. Жіночки з нашої групи починають допитуватись: “А можна не одягати каски?”. Відповідь категорична: “Ні!”. Йдемо територією. Незважаючи на зимову пору, тут ще зеленіє трава, кущі акуратно пострижені, багато різних дерев, у тому числі й вічнозелених.
Енергоблок — величезна циліндрична споруда. Для людини, яка не може зрозуміти, звідки береться світло в електролампочці чи тепло в кавоварці, пояснення фахівця станції, який прагне дохідливо розказати принцип роботи ядерного реактора й, сам того не помічаючи, збивається на спеціальні терміни, звучать, як шум прибою — красиво, але незрозуміло. Вражає надзвичайний шум у приміщенні і, коли ми вже піднялись і стали на тіло турбіни, — величезна вібрація. Турбіна робить 1600 обертів за хвилину.
На станції пишаються тим, що вирішили на найближчі п’ятнадцять років проблему зберігання відпрацьованого ядерного палива. Був оголошений міжнародний конкурс на кращий проект тимчасового сховища, вибрали американський — контейнерний. Сховище на 100 контейнерів було введено в дію у 2001 році. Це дало можливість станції економити десятки мільйонів доларів на рік, адже раніше відпрацьоване паливо вивозили аж у стаціонарне сховище на сході Росії після трирічної витримки в спеціальних басейнах. А окрім того, Україна, практично безкоштовно, отримала від США новітню безпечну технологію.
Працівники із інформаційної служби Запорізької АЕС з погано прихованим роздратуванням відповідали на запитання журналістів: “А чи не повториться Чорнобиль?” Побувавши на станції, ми зрозуміли — тут перш за все дбають про безпеку. “Немає такої причини, заради якої можна було б пожертвувати безпекою” — цей принцип визначальний в роботі. Ще в 1992 році на Запорізькій АЕС, вперше на теренах колишнього СРСР, був створений повномасштабний тренажер для навчання оперативного персоналу. Тепер тут працює ще три повних аналоги щитів управління енергоблоками. Навчання на тренажерах обов’язкове, люди ходять сюди, як на роботу. На тренажерах можна змоделювати різні нештатні ситуації будь-якої складності. Журналістам показали, як це можна робити, і деякі колеги навіть спробували. Від сирен на різних приладах закладало вуха.
Енергетична столиця України
Енергодар — молоде місто, воно одне з наймолодших в Україні, перший камінь заклали в 1970 році. Місто будувалось для працівників Запорізької ТЕС, яка працює і зараз. Але розквіт Енергодару пов’язують із початком будівництва атомної станції. Ім’я Енергодар місту дали в листопаді 1972 року. Зараз в Енергодарі проживає близько 60 тисяч людей. До речі, народжуваність перевищує смертність.
Міський голова Енергодара Олександр Кулібов сказав, що місто не тільки не бере дотацій з держбюджету, а і є донором. Все багатство тут пов’язують з роботою атомної станції. Енергодарівці пишаються своєю набережною. І справді, вона дуже гарна, ця алея, яка іде понад берегом Каховського моря. В місті багато зелених насаджень, це тим більше дивно, що воно свого часу споруджувалось на пустельному березі. Взагалі, місце, де зараз і АЕС, і Енергодар, було порожнім — тільки піски. Зараз у це навіть важко повірити.
Місто — чисте і прибране, в ньому працюють всі об’єкти соцкультпобуту, тільки недавно за фінансової допомоги АЕС були відремонтовані всі дитсадки. Чудовий парк “Перемога” посадили атомники — тепер це зона відпочинку. А ще два роки тому була занедбана територія.
Окремо слід сказати про те, як відпочивають атомники. На підприємстві проводяться конкурси стінгазет, огляди художньої самодіяльності. Підведення підсумків цих змагань — окрема тема. Як розповіли нам на атомній, люди дуже ретельно готуються до концертів, випускають такі стіннівки, що їх хоч показуй студентам-журналістам, як зразки низової преси. І процес визначення переможців — доволі складний, він інколи обростає серйозними пристрастями.
Ми прощались із Енергодаром вранці. Сонце світило вперше за кілька днів, було приємно пройтись набережною. Проте нас чекали в Дніпрорудному.
Дніпрорудне — місто гірників
Дніпрорудне — місто, в якому живуть гірники. Вони видобувають одну з найкращих у світі залізних руд. Її використовують металурги України, а також Чехії, Словаччини, Польщі та Австрії.
Міський голова Дніпрорудного Євген Матвєєв сказав, що місто — його ровесник, засноване в 1961 році, чисельність населення близько 20 тисяч чоловік. З роботою залізорудного комбінату ми знайомились у місцевому краєзнавчому музеї. Бо на комбінаті в цей день проводились планові вибухи. І хід журналістам був закритий. Гірники, які були присутні в музеї, показували відбійний молоток, яким починали видобувати руду. Вага інструмента 42 кілограми. Зараз під землею працює зовсім інша техніка.
У Дніпрорудному також працює ВО “Моліс” — великий виробник молочної продукції. Особливо вдаються переробникам тверді сири, їх тут випускають понад 20 видів. Директор підприємства Алла Кілініч з гордістю показувала журналістам величезні цехи, обладнані за останнім словом техніки. Продукція фірми “Моліс” відома на півдні та сході України. Свого часу 10% продукції відправляли в Росію, але після відомих заборон все продається в Україні. Є проект співпраці з США — невдовзі сир фірми “Моліс” спробують і там.
Головна проблема, на думку директора, — це забезпечення підприємства молоком. Тваринницька галузь переживає кризу, і молоко постачають в основному приватники. Конкуренція переробників на сировинному ринку дуже жорстка.
— Іде боротьба за кожен літр молока, — говорить директор “Моліса” Алла Кілініч.
Ми куштували продукцію підприємства. Сири смачні, але вишуканих сортів немає.
…Під час поїздки Запорізькою областю журналістам показували великі підприємства, які вирощують овочі — грандіозний тепличний комплекс у Кам’янці-Дніпровській. Вирощують тут помідори й огірки. Але здивувало не це. Найбільше зацікавило, що практично в кожному дворі місцевих жителів — теж теплиці. Великі, буває, що й соток на десять. Виявляється, традиція вирощувати тепличні овочі в Кам’янці-Дніпровській існує ще із соціалістичних часів. Тоді кам’янські помідори знали навіть на московських базарах. Але за соціалізму людям не дозволялось багатіти, вирощування овочів вважалось нетрудовими доходами. Тому доволі часто теплиці разом з урожаєм руйнували за допомогою тракторів, просто витягували на вулицю.
Михайло Разпутько.
Фото В’ячеслава Водорєза.
Фото В’ячеслава Водорєза.
