Охорона здоров’я від Булгакова до наших днів

Printer Friendly, PDF & Email
Medice, cura te ipsum [лат.] — врач, исцелись сам.

В травні цього року виповнюватиметься  117 років із дня народження лікаря і письменника М.Булгакова. Він народився 3 (15) травня 1891 р. у Києві в родині доцента Київської духовної академії. Помер 10 березня 1940 р. За своє недовге життя встиг написати романи: «Біла гвардія», «Життя пана де Мольера», «Майстер і Маргарита», «Театральний роман», повісті: «Д’яволіада», «Фатальні яйця», «Таємному другу», «Собаче серце», п’єси, кіносценарії, лібрето, оповідання: «Біг», «Зойкина квартира», «Дні Турбіних», «Недоумкуватий (Навіжений) Журден», «Рушник з півнем», і багато чого іншого.


Але я не буду розповідати про безсмертний талант М.Булгакова, якого замовчували і не публікували. Згадаю лише про нього, як лікаря. Прослуживши з квітня по жовтень 1916 року в госпіталях Червоного Хреста Кам’янця-Подільського і Чернівців, М.Булгаков дістає призначення в Смоленську губернію земським лікарем. Початок своєї лікарської практики Булгаков описує в оповіданні «Полотенце с петухом»: «Скажу коротко: сорок вёрст, отделяющих уездный город Грачёвку от Мурьевской больницы, ехали мы с возницей ровно сутки. В два часа дня 17 сентября 1917 года я стоял на битой, умирающей и смякшей от сентябрьского дождика траве во дворе Мурьевской больницы».

«Затем мы спустились в аптеку, и сразу я увидел, что в ней не было только птичьего молока. В темноватых двух комнатах крепко пахло травами, и на полках стояло всё что угодно. Были даже патентованные заграничные средства, и нужно ли добавлять, что я никогда не слыхал о них ничего».

«Горела лампа в кабинете в моей резиденции. Я сидел и, как зачарованный, глядел на третье достижение легендарного Леопольда: шкаф был битком набит книгами. Одних руководств по хирургии на русском и немецком языках я насчитал бегло около тридцати томов. А терапия! Накожные чудные атласы!».

«Я успел обойти больницу и с совершеннейшей ясностью убедился в том, что инструментарий в ней богатейший. При этом с тою же ясностью я вынужден был признать (про себя конечно), что очень многих блестящих девственно инструментов назначение мне вовсе неизвестно. Я их не только не держал в руках, но даже, откровенно признаюсь, не видел».

«Побывав на обходе, я целый день ходил по своим апартаментам (квартира врачу была отведена в шесть комнат, и почему-то двухэтажная — три комнаты вверху, а кухня и три комнаты внизу)».

«В полдень отдан был мною Аксинье, исполняющей обязанности кухарки и уборщицы при докторской квартире, приказ: в трёх вёдрах и в котле вскипятить воды».

Тетяна Миколаївна Булгакова наприкінці сімдесятих років минулого століття розповідала:

«Вспоминая работу мужа в земской больнице, хочу сказать, что для него было вполне естественно откликаться по первому зову. Сколько раз, отказываясь от сна и отдыха, садился в сани и в метель, и в лютую стужу отправлялся по неотложным делам в далекие села, где его ждали. Распорядок дня у Михаила Афанасьевича был крайне напряженным. Перерыв был только на обед, а прием нередко затягивался до ночи. Но он не жаловался на свою судьбу и старался помочь всем больным».

Сестринський персонал теж працював не за страх, а за совість. А.Кончаловський — директор музею М.Булгакова розповідає: «Сестер милосердя готували переважно для фронтових потреб. Ці жінки першими допомагали пораненим воякам Першої світової війни. Не слід забувати, що Київ тоді був прифронтовим містом, так що сестрам завжди вистачало роботи. І хоча їхня допомога була безоплатна, вони не шкодували сил, допомагаючи стражденним і ділом, і ніжним ласкавим словом. Сестрами милосердя під час воєнних дій були представниці аристократичних родин і царської сім’ї. Улюблена своячениця Михайла Булгакова дворянка Софія Лаппа добровільно стала в 1916 році сестрою милосердя, як і Любов Бєлозерська — представниця давнього княжого роду, яка 1932 року стала дружиною Михайла Булгакова».

Як тут не пригадати рядки з іще однієї чудової новели М.Булгакова «Вьюга»: «Останавливаясь у постели, на которой тая в жару и жалобно дыша, болел человек, я вынимал из своего мозга все, что там было… и нес одну мысль: Как его спасти? И этого спасти! Всех!».

Лікарі, і ті, кому на біду доводиться в наш час звертатися до них, нехай оцінять і порівняють земську лікарню в глухомані і сьогоднішні досягнення нашої міської медицини. Холод у сучасній лікарні і неймовірно багатий інструментарій у вересні далекого 1917 року. Порівняння не на нашу користь. Сучасним лікарям не вистачає часу зробити все можливе для урятування хворої людини. Вони засідають в місцевій раді і вирішують проблеми, далекі від власного фаху. Тому й рішення такі.

«Відомий бізнесмен нещодавно поділився з журналістами, як лікувався від важкої недуги в одній з клінік Австрії. Він був просто шокованим, однак не обладнанням, не технологіями лікування, а саме людяним ставленням персоналу до буквально кожного хворого. Будь ти хоч принцем, хоч вихідцем з пострадянської республіки. Лікарі та медсестри, здається, бачать кожного наскрізь, і навіть натяк на потребу в допомозі одразу ж отримує належне реагування. І це робиться буквально з домашнім піклуванням. А перед тим, як потратити до Відня, наш бізнесмен перебував у реанімації столичної уславленої лікарні. І надивився. Як, приміром, важкохворий сусіда по палаті марно намагався викликати сестру, б’ючи костуром по бильцю ліжка, стукаючи ложкою по склянці. Але милосердя так і не з’явилося». (А. Чирва, Урядовий кур’єр № 59 від 29.03.2008 р.).

У США сьогодні на медицину витрачається 12-14% від ВВП, а на оборону 3%. На одну людину в США приходиться 5000 доларів, а в Україні 100 доларів. В Україні на медицину йде 3,1% ВВП, а на оборону 6,5%. За даними ВООЗ, фінансування медицини менш 6% від ВВП приводить до повного руйнування системи охорони здоров’я. Що в Україні і сталось. А в нашому місті ситуація набагато гірша, ніж у середньому по Україні. Спробуйте лікуватися, — довідаєтесь! А скільки це буде коштувати — окрема розмова. Тому що одну п’яту бюджетних коштів з’їдає бюрократична машина за рахунок пацієнта. Лікарі не стільки лікують, скільки пишуть.

Ніхто тепер навіть не згадує статтю 49 нашої Конституції: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фiнансуванням вiдповiдних соцiально-економiчних, медико-санiтарних i оздоровчо-профiлактичних програм. Держава створює умови для ефективного i доступного для всiх громадян медичного обслуговування. У державних i комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; iснуюча мережа таких закладiв не може бути скорочена».

У книжці «Календарь. Справочная и адресная книга г. Киева на 1913 год (!)», на сторінці 380 записано: «Больные помещаются в общих палатах, содержание и лечение бесплатно».

В одній із своїх статей я згадував, як 29 серпня 1949 року на Семипалатинському полігоні над солдатами і офіцерами Червоної армії випробували ядерний вибух потужністю 20 кілотонн. Вони хворіли й вмирали, але зберігали таємницю. Лікарі не ставили діагнозу — променева хвороба.

Тривалий час в Україні спостерігається стійка тенденція до зниження рівня здоров’я населення. Це призвело до того, що сьогодні в державі середня тривалість життя громадян на 10-12 років нижча, ніж у країнах Європейського Союзу, а передчасна смертність, особливо серед чоловіків працездатного віку, є вищою в 3-4 рази. Як наслідок — в Україні відзначається соціально небезпечне співвідношення чоловіків до жінок як 1 до 1,4 (найгірше в Європі). В Україні зафіксовано один з найвищих у світі показників природного зменшення населення (6,4 на тисячу осіб). За останні 16 років внаслідок депопуляції чисельність населення скоротилась майже на 6 мільйонів осіб. Ті, хто вмирає від нашої корумпованої медицини, та їх близькі переймаються, як вважають комуністи і регіонали, вступом до НАТО і мовними проблемами. Смішно, якби не було так сумно. «Могу поклясться: главный врач имеет пакет акций в похоронной компании» — зауважив колись Чейз Д.Х.

Давно пішов в небуття латинський девіз: Aliis inserviendo consumor — служачи іншим, згоряю. Емблемою лікування із древніх часів разом з основною емблемою — змією з чашею, була свіча. Тепер згоряють хворі. А бажання «Спасти! Всех!», як мріяв М.Булгаков, не стало життєвим кредо сучасних лікарів.

ЯРОСЛАВ. [email protected]