Продовження. Початок у № 35.
У Сергія був друг Вовка Білий. Вони з ним крали у німців патрони і ходили до яру за містом стріляти з гвинтівки, яку знайшли і заховали під купою каміння. Про це я дізналася лише після війни. Цей Вовка був відчайдушним хлопцем. Одного разу Сергій приходить до нього, а той сидить посеред кімнати на стільці у генеральському мундирі з товстою сигарою у зубах, поклавши на стіл ноги, взуті у блискучі шкіряні чоботи. Сергій аж зойкнув: «Де ти взяв? Тебе ж одразу розстріляють!» А Вовка розповів, що прибула до міста нова військова частина. Вовку і ще декількох хлопців змусили переносити з машини у будинок речі німецьких офіцерів. Була зима. Надворі вже темнішало. Вовка був одягнутий у довге батьківське пальто і у подерті валянки. Коли переносили чемодани, йому стало цікаво, що там лежить? Відкрив одного з них і побачив генеральський однострій. Він швиденько замінив свій дірявий піджак на генеральський френч. У другому чемодані знайшов чоботи, то й ті поміняв на свої валянки. Під довгим пальтом «обнови» не було видно. Одержавши за працю хлібину, Вовка пішов додому, а на другий день вирядився у форму німецького генерала. Але послухавши Сергія, Вовка зняв форму та закопав її у саду.
Німці часто принижували нас, вважаючи себе вищою расою. Колись я вийшла за ворота будинку, де ми жили, і навіть не встигла розглянутись навкруги, як до мене підскакав жандарм на білому коні і ні з того ні з цього вдарив нагайкою по обличчю. Я не плакала, але стала істерично сміятися — мати довго не могла мене заспокоїти.
Великі й тяжкі випробування випали для нас від час відступу німців. Вони почали виганяти людей з північної та західної околиць міста на південно‑східну, у бік Артемівська. З цього напрямку наступали радянські війська і людей збиралися використати у якості «живого щита». Ми жили недалеко від шосе, що вело на Артемівськ. Повз нас проходили сотні людей з тачками, на яких лежали їхні пожитки і сиділи маленькі діти. Німці гнали цю величезну юрбу вперед, на лінію фронту. Серед цих людей ми раптом помітили своїх знайомих — сім’ю Сільченок — дідуся Федора Івановича, його дружину, невістку і двох діточок. Біля них йшла ще одна наша знайома жінка з дитиною. Ми почали махати їм руками, і ці люди швиденько заскочили до нас у подвір’я і заховалися у кінці саду, що заріс густим вишняком. Німецькі конвоїри не помітили зникнення групи людей. У цей час німці зайняли весь наш будинок, а нас усіх, включно з тими, хто був у саду, позаштовхували у кладовку, а біля дверей поставили вартового. Ми сиділи, як миші, мовчки, навіть не розмовляючи, і лише дід Федір весь час покашлював. А з коридору чувся стукіт чобіт, важких солдатських чобіт, і голоси, що різко віддавали команди: «Штрассе Октябрьская — файер! Штрассе Красная — файер!» А у відповідь — «Яволь! Яволь!»
Я зрозуміла, що віддавали накази підпалювати будинки на цих вулицях. Потім до нашої комірчини зайшов німець, перерахував усіх окрім за віком і статтю, а матір забрав, щоб вона готувала німцям їсти. Німці виловили кролів, яких мі тільки-но почали розводити і самі ще не з’їли жодного, бо вони були молоді. Забивши кролів, німці наказували мамі готувати їх, а нас перерахували ще раз і вигнали у сад, де посадили один біля одного на двох лавках. Ми турбувалися за Сергія, якому було 14 років. Таких хлопців німці або брали з собою, або розстрілювали, якщо ті чинили опір. Отож тітка Оля зняла з себе хустку й осіннє пальто, вдягла у це Сергія, який підкотив свої штани і став схожий на жінку з великим чоловічим носом. Надворі була ніч, чулися вибухи і стрілянина. Ми сиділи ні живі, ні мертві, коли через дирку у паркані з іншого подвір’я з’явився німець і почав нас перераховувати. Мі з Сергієм сиділи з самого краю — я, а за мною Сергій. Німець почав перевіряти нас з іншого кінця, світячи кожному в обличчя ліхтариком і рахуючи: «айн, цвай фрау, айн гросфатер…». Коли підійшла черга до мене, я так перелякалася за Сергія, що довго не піднімала голови.
Олександра Суярко. Уривок зі спогадів про звільнення нашого міста від німецьких загарбників у вересні 1943 року.
Продовження у наступному числі газети.
У Сергія був друг Вовка Білий. Вони з ним крали у німців патрони і ходили до яру за містом стріляти з гвинтівки, яку знайшли і заховали під купою каміння. Про це я дізналася лише після війни. Цей Вовка був відчайдушним хлопцем. Одного разу Сергій приходить до нього, а той сидить посеред кімнати на стільці у генеральському мундирі з товстою сигарою у зубах, поклавши на стіл ноги, взуті у блискучі шкіряні чоботи. Сергій аж зойкнув: «Де ти взяв? Тебе ж одразу розстріляють!» А Вовка розповів, що прибула до міста нова військова частина. Вовку і ще декількох хлопців змусили переносити з машини у будинок речі німецьких офіцерів. Була зима. Надворі вже темнішало. Вовка був одягнутий у довге батьківське пальто і у подерті валянки. Коли переносили чемодани, йому стало цікаво, що там лежить? Відкрив одного з них і побачив генеральський однострій. Він швиденько замінив свій дірявий піджак на генеральський френч. У другому чемодані знайшов чоботи, то й ті поміняв на свої валянки. Під довгим пальтом «обнови» не було видно. Одержавши за працю хлібину, Вовка пішов додому, а на другий день вирядився у форму німецького генерала. Але послухавши Сергія, Вовка зняв форму та закопав її у саду.
Німці часто принижували нас, вважаючи себе вищою расою. Колись я вийшла за ворота будинку, де ми жили, і навіть не встигла розглянутись навкруги, як до мене підскакав жандарм на білому коні і ні з того ні з цього вдарив нагайкою по обличчю. Я не плакала, але стала істерично сміятися — мати довго не могла мене заспокоїти.
Великі й тяжкі випробування випали для нас від час відступу німців. Вони почали виганяти людей з північної та західної околиць міста на південно‑східну, у бік Артемівська. З цього напрямку наступали радянські війська і людей збиралися використати у якості «живого щита». Ми жили недалеко від шосе, що вело на Артемівськ. Повз нас проходили сотні людей з тачками, на яких лежали їхні пожитки і сиділи маленькі діти. Німці гнали цю величезну юрбу вперед, на лінію фронту. Серед цих людей ми раптом помітили своїх знайомих — сім’ю Сільченок — дідуся Федора Івановича, його дружину, невістку і двох діточок. Біля них йшла ще одна наша знайома жінка з дитиною. Ми почали махати їм руками, і ці люди швиденько заскочили до нас у подвір’я і заховалися у кінці саду, що заріс густим вишняком. Німецькі конвоїри не помітили зникнення групи людей. У цей час німці зайняли весь наш будинок, а нас усіх, включно з тими, хто був у саду, позаштовхували у кладовку, а біля дверей поставили вартового. Ми сиділи, як миші, мовчки, навіть не розмовляючи, і лише дід Федір весь час покашлював. А з коридору чувся стукіт чобіт, важких солдатських чобіт, і голоси, що різко віддавали команди: «Штрассе Октябрьская — файер! Штрассе Красная — файер!» А у відповідь — «Яволь! Яволь!»
Я зрозуміла, що віддавали накази підпалювати будинки на цих вулицях. Потім до нашої комірчини зайшов німець, перерахував усіх окрім за віком і статтю, а матір забрав, щоб вона готувала німцям їсти. Німці виловили кролів, яких мі тільки-но почали розводити і самі ще не з’їли жодного, бо вони були молоді. Забивши кролів, німці наказували мамі готувати їх, а нас перерахували ще раз і вигнали у сад, де посадили один біля одного на двох лавках. Ми турбувалися за Сергія, якому було 14 років. Таких хлопців німці або брали з собою, або розстрілювали, якщо ті чинили опір. Отож тітка Оля зняла з себе хустку й осіннє пальто, вдягла у це Сергія, який підкотив свої штани і став схожий на жінку з великим чоловічим носом. Надворі була ніч, чулися вибухи і стрілянина. Ми сиділи ні живі, ні мертві, коли через дирку у паркані з іншого подвір’я з’явився німець і почав нас перераховувати. Мі з Сергієм сиділи з самого краю — я, а за мною Сергій. Німець почав перевіряти нас з іншого кінця, світячи кожному в обличчя ліхтариком і рахуючи: «айн, цвай фрау, айн гросфатер…». Коли підійшла черга до мене, я так перелякалася за Сергія, що довго не піднімала голови.
Олександра Суярко. Уривок зі спогадів про звільнення нашого міста від німецьких загарбників у вересні 1943 року.
Продовження у наступному числі газети.
