ЛЮБОВ «БЕЗ МЕЖ»

Відчуття безмежного щастя – тільки так я можу описати свій душевний стан дев`ятого червня на концерті «Океану Ельзи». По іншому бути й не могло! Навіть гроза і страшенна злива в Лисичанську, де мав відбутися концерт, відсутність парасольки і теплого одягу, майже безсонна ніч напередодні, пов`язана з діставанням спочатку з Авдіївки до Костянтинівки о 6.30, а потім до Лисичанська, – нічого не змогло зіпсувати настрій! Хоча під час зливи перед концертом у декого виникла думка поїхати додому (це жарт, звичайно!)

Під час збирання на концерт в мене виникла ідея - зробити плакат для «Океанів». Завдячуючи своїй добрій знайомій, яка люб`язно надала мені фарбу і пензлик, ця ідея була втілена в життя, і свіжонамальований плакат вирушив у свою подорож до Лисичанська, ще не уявляючи і не розраховуючи на успіх. Але тоді ще ніхто і здогадатись не міг, що всі ми спочатку потрапимо під «океан» зливи. Ось тоді, коли вже не рятувала парасоля, до речі, зовсім незнайомих людей, коли вже наскрізь (без подробиць) був мокрий одяг, я почала хвилюватись за свій паперовий згорток, і майже втратила надію на те, що його вдасться зберегти неушкодженим і розгорнути під час виступу улюбленої групи. Рятування, і моє, і плакату, настало із придбанням дощовика (їх у великій кількості саме доставили до «океанівських» палаток). Через грозу початок концерту відклали майже на півтори години. І от, нарешті, концерт, улюблені пісні, неперевершені Святослав Вакарчук з музикантами гурту! Плакат свій я розгорнула один лише раз, коли Святослав вийшов на ту сторону сцени, що була до мене ближча, але я не впевнилась, чи побачив його фронтмен «Океанів». На жаль, настав час їхати, тому що автобус наш був замовлений до певної години. Як же швидко, все ж таки, плине час, і в такі моменти це розумієш найбільше. Полишати стадіон під звуки улюбленої пісні – нестерпно. Я вирішила, що поїхати з концерту, не зізнавшись у любові до найкращого українського музичного гурту, до справжніх Патріотів нашої з вами Країни і просто красунчиків – непробачно для мене! Тому я передала своє паперове зізнання Вакарчуку на сцену.

Наш автобус з мокрими, втомленими пасажирами, не дочекавшись найцікавішого (принаймні особисто для мене) на концерті, привіз нас до Костянтинівки о 2.00 ночі. О 5.00 я вже вирушила додому, до Авдіївки. Ще одна ніч без сна, ще й робоча субота попереду. Я ще не могла тоді уявити, що цей день буде для мене найкращим і найприємнішім в житті, аж доки не дізналась, що мій плакат із зображенням великого серця та з написом: «Авдіївка любить О. Е.» став, як написали у авдіївському інтернет – виданні, своєрідним символом цього концерту!

Після побачених на моніторі комп`ютера фото я почала плакати…

Слів просто не було, бо були б вони зайвими.

Те, що відбувалось зі мною в перші декілька годин після побаченого, я словами передати не можу. Навіть зараз, пишучи це, в мене на очах сльози. Сльози радості і водночас болю, болю за те, що відбувається справжня війна в моєму місті і прямо за моїм вікном. Це дуже символічно, особливо зараз і особливо для моєї Авдіївки і для всіх нас.

Наступного дня на авдіївських вулицях зі мною вітались незнайомі містяни та дякували за цей напис на плакаті.

Олена Рогатинська. Авдіївка.