Победители «Человека года-2017»

Наталка Сосницька — рушійна сила молоді

Мы подводим итоги конкурса «Человек года — 2017». Если с победителем по версии редакции — Наталкой Сосницкой всё понятно, то кто победит по версии читателей не было ясно до самого конца конкурса. «Рубка» между командами поддержки претендентов развернулась нешуточная.

Каждую неделю менялись лидеры. И вот, за три недели борьбы можно назвать пятерку победивших по количеству набранных голосов: городской голова Сергей Давыдов, тренер детской футбольной команды, директор районной ДЮСШ «Колос» Игорь Жарков, лидер константиновской организации ВО «Свобода», председатель ОСМД Ярослав Маланчук, заместитель городского головы В.Василенко, начальник управления образования О.Барабаш. С количеством голосов, отданных за каждого претендента можно ознакомиться на сайте нашей газеты, а в честности голосования можно убедиться, придя в редакцию и пересчитав переданные в «Провинцию» газетные вырезки.

Мы поддерживаем предложение читателей и делаем этот конкурс традиционным. До подведения итогов «Человек года — 2018»!

Редакция.

Второй раз “Провинция” проводит конкурс “Человек года”. В прошлом году в нем победила Ольга Барабаш. В 2017-м она также есть среди номинантов. По версии редакции газеты «Провинции», в этом году почетное звание «Человек года» получает Наталья Сосницкая. Представлять эту молодую, 26-летнюю горожанку нет нужды. Киновед, активистка, а если и не спортсменка, то, безусловно, красавица и умница, хорошо известна в городе. Она — создатель клуба для активных и неравнодушных молодых константиновцев «Друзі. Вільный простір».

В этом году она совершила настоящий прорыв в главном направлении своей работы. «Вільний простір», что называется, «выстрелил» залпом реализованных проектов. Чего только в городе не случилось за эти месяцы «по вине» Наталки — проходили мероприятия, до которых прежде никто и не додумался. Приезжали люди, которых в иное время Константиновка никогда бы не дождалась, молодые архитекторы и дизайнеры, супер-популярные рок-группы, чего только стоит «Тінь сонця», или голливудский режиссер, завітавший к нам на «Киносхідці» этим летом.

Кстати, разговор наш состоялся накануне общественных слушаний по объединению тергромад. Так что сначала он ушел несколько в сторону, хотя довольно интересную.

— Якби зараз були вибори, мені би хотілось, щоб до місцевої влади прийшли вже нові люди. Не з тих, хто був там стільки років, — заявила Наталка. — У мене є знайомі, які поки що дуже молоді. Але вони енергійні, підтримують інновації в бізнесі, і не заангажовані усякими політичними штуками.

— То може назвете вже ім`я?

— Мабуть, я все ж таки не маю на це права, та ті люди і не збираються йти до влади, але ми багато про це говоримо. З ними можна працювати, у них якесь таке бачення прикольне. Зараз я когось затягнула в Львівську бізнес-школу, хтось вчиться в Католицькому університеті... Мені здається, що такі молоді люди, молоді команди, нові лиця повинні бути у владі. Тут всюди сидять інші, я постійно впираюсь головою в оцей совецький союз, навіть вони самі цього не розуміють, що в своїх рішеннях керуються ще совковими поняттями.

Наталка Сосницька та Софійка Пилипенко

Мої батьки — вони обоє 1971 року народження, не знаю, як вони так виросли, що цього уникли. Мама з Львівської області, а тато — з Констянтинівки. В маминій родини, зрозуміло, відношення до совку було дуже важке, бо родина дуже постраждала в 1939 році. Вони не виховували дітей з ненавистю до всього радянського, та й мети такої на було, але ніколи не нав’язували їм поняття “партії”, або якогось хазяїна зверху. В родині батька моя бабуся була завучем, 45 років викладала історію, але прийняла незалежність України, хоч для неї, звісно, зруйнувався світ, коли вона нарешті прочитала правду і зрозуміла, що те, чому вона вчила дітей десятки років — якесь марення. У нас в родині нема ненависті до радянського, бо це не те почуття, на якому повинно базуватися людське життя. Але чітке усвідомлення, що це таке, і що від цього треба відходити — воно є.

— Наталко, у деяких, як ти сама казала, наших городян, до того ж патріотів і активістів, є претензії до тебе, що ти живеш за рахунок міської ради, коли вже вони тебе допомагають, і що вони навіть платять тобі гроші, напевно. А як насправді?

— Це сталося особливо після того, як нам в рамках цього року — року молодіжної політиці (коли всюди відкривалися молодіжні центри в області) міська адміністрація нам тут на 60 тисяч мала змогу допомогти чимось. Ми попросили звукове обладнання і отримали колонки, мікшер класний і пару мікрофонів. І тоді почались оці звинувачення. Про мене багато чого писали в чаті Громадської ради.

У мене нема ненависті до цієї людини, але я вважаю, що люди з такою позицією так само нічого не зроблять, бо вона нічим не відрізняється від радянських методів, тільки кольором, напевно, прапору і трошки пріоритетами.

Тому потрібен хтось новій, хто живе в контексті сучасного світу. Щоб розумів, що зараз справи робляться зовсім по-іншому, бо діти ростуть кардинально іншими. Тому я вважаю, що наша робота дуже важлива. Я дуже поважаю вчителів, особливо тих, хто постійно сам змінюється і розвивається. У мене дві молодші сестри: одній 17 років, а іншій — 5. І я бачу, наскільки ми всі абсолютно різні. Зараз і школи повинні бути другими.

— Вільний простір був першим в Костянтинівці…

— Станом на 2016 рік, коли я остаточно оселилася у місті.

— Але ж ви професійний кінознавець...

— Так, я кінознавець. Училась в Київському Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого. Я просто дуже люблю кіно. До цього вчилась в Могилянці. Зараз навчаюсь в магістратурі в Українському Католицькому університеті — це один з найкращих на сьогодні універів, дуже прогресивний. Я там навчаюсь в Інституті лідерства і управління на спеціальності “управління неприбутковими організаціями”.

Ми поїхали додому з чоловіком з Київа, куди виїхали в 14-му році, щоб вирішити, що робити далі, у мене не було однозначної відповіді. Але ж я це місто завжди любила і з дитинства мріяла відкрити якісь центри розвитку для дітей. І коли потрапила на фестиваль “З країні в Україну” — познайомилася з Софійкою Пилипенко. І зрозуміла, що ми маємо робити щось класне разом і нам потрібно для цього місто. Як, і звідки брати гроші, абсолютно не мала уяви.

Ми вирішили знайти однодумців і почали проводити в Хіміку заходи. І виявилось, що їх у нас дуже багато, бо коли туди прийшли подивитися кіно 200 людей, це було капець, як класно. Ніхто просто до цього такого не робив і всім було цікаво. Знайшлася ціла команда людей, яка нам допомагала. Потім, за щасливим випадком долі, мі попали з Софійкою на подію, яка називається БУРLab – це фундація “Будуємо Україну разом”, и ось вона збирає на тиждень в Карпатах найактивніших волонтерів, навчають їх проектному менеджменту, знайомлять їх взагалі з громадською діяльністю як такою.

Ми хотіли зробили простір, але не знали в якому вигляді. У нас на той момент вже було приміщення, бо я сходила у громадську раду і попросила. Я нікого там не знала, зайшла до кабінету Юрія Розумного. Він знав, виявляється, моїх батьків і сказав, що наша родина не з тих, хто будуть просто махати прапорами, а будуть робити діло і сказав: «Я вам допоможу». На таке сприяння я не розраховувала. Але я повірила Софійці, надихнулася цією натхненною дитиною, яка у 13 років закохана в місто, в свою справу. Впізнала себе в ній, довірилася, й все почало розвиватися. Мабуть, у Всесвіт послала думку, і він мені почав відповідати.

Через тиждень після БУРLabа я написала проект в USAID. Мені відповіли позитивно, але так як ми не мали грантової історії, ми працювали через Львівську освітню фундацію. Нас взяли в великий проект на дві області.

Найкращій результат показали ми, у нас були кожного дня якісь заходи на 4 місяця заплановані. Ми були дуже виснажені, але завдяки активності і тому, що ми хватались абсолютно за все, маємо класних друзів, класні організації, з якими працюємо. З якими робимо той же Тихий сквер. На сесію міськради подадуть проект, завдяки котрому місто буде вкладати гроші в його масштабну реконструкцію наступного року. Її будуть робити разом і область, і USAID. Останні дають багато грошей, але подробиці вже після затвердження рішення. А ми, як місцеві координатори, будемо над тим працювати.

— Ну і про гроші пару слів...

— Насправді у нас було фінансування з грудня 2016 р. по березень 2017. В рамках якого ми робили тут ремонт, закупали техніку. З березня ми не отримуємо ані копійки ні від кого, всі люди працюють тут безкоштовно. Але, дай Боже, з наступного тижня ми підпишемо проект, який запланували, він реально великий, він буде до серпня, буде багато дуже цікавих подій. З січня ми плануємо відкривати своє соціальне підприємство. У нас буде відкритий хостел, весь прибуток від котрого і буде направлятись на фінансування вільного простору.

— На Різдвяні свята у вас є якісь плани?

— На 13 січня у нас запланована велика подія. Будемо організовувати перший великий зимовий фестиваль в Костянтинівці “МаланкаФест”. Це реально масштабна подія — до нас вже все точно приїдуть — 4 великих вистави і вертеп з Київа, Харкова, Львова і Миколаєва. Буде величезний ярмарок, ми хочемо залучити всіх підприємців. Це все знов за підтримки USAID. Якщо нам це дозволять, ми хочемо зробили це в Палаці культури і на площі біля нього. Розраховуємо залучити мінімум тисячу городян. В Костянтинівці не існує традицій святкування Різдва. Нам реально бракує єднання костянтинівців на це свято, ми хочемо знайти такі традиції. Якщо люди будуть мати щось спільне, то місто буде розвиватися стрімко.

Ми запускаємо програму “Бізнес-інкубатор”. Це буде бізнес-школа, люди з 18 років зможуть пройти навчання, прийняти участь в конкурсі та отримати на старт власного бізнесу 5 тис. доларів. Буде троє людей, які отримають такий шанс. Це вже затверджено з донорами. Ми розраховуємо на команди молодих людей 25-35 років.

Записала В.Волошко.