Дебаля

Printer Friendly, PDF & Email

«Розстрілювали з усіх дворів, буквально звідусіль»: спогади про вихід з Дебальцевого

Бахмутські волонтери розповіли про те, як місто приймало бійців, які вийшли з Дебальцевого у 2015-му. 

Надія Устинова, Тетяна Львова та Сергій Гончаров – волонтери громадської організації «Бахмут Український». Познайомилися навесні 2014-го, коли в їхньому місті почалися заворушення та з’явилися перші незаконні збройні формування. Сьогодні місцеві волонтери згадують про вихід українських військових з Дебальцевого: як приймали тут, у Бахмуті, поранених, брудних та голодних бійців. Найважче дається розповідь про допомогу в шпиталі. «Кожного дня когось привозили. Але були дні, коли було п’ять-десять бійців, яких ми годували вранці, в обід, ввечері. Але в ті дні доходило до того, що було 70, 90, 120», — згадує Надія Устинова. Місцева лікарня не була розрахована на таке навантаження. «Якщо в палаті чотири ліжка, то на ліжках були лежачі, і ще поруч з ними сиділи три-чотири, бо не було місця. Сиділи в коридорах, сиділи на диванах, на стільцях, на підлозі, на носилках», — додає жінка. Дбати про поранених у шпиталі допомагали люди з усієї країни, частково допомога надходила з-за кордону. «Військовим не виділяли грошей, це ж цивільна лікарня. А якщо когось поклали, то на добу виділяли гривню п’ятдесят. Що на гривню п’ятдесят може поїсти здоровенний чоловік? «Все: одяг, продукти, постіль в лікарню. Перших бійців клали просто на матраци. Все в крові, все треба було міняти. Капці, милиці… Їм не виділяли нічого. Вони як приходили – все», — згадують волонтери. Спілкуватися з пораненими бійцями, які прибували десятками, навчали психологи з Дніпра. «Важливо було в перший момент вивести його з цього стану. Якщо цього не зробити, травма може залишитися на все життя», — каже Сергій Гончаров. «Деякі були в такому шоці! Деякі навіть гранати при собі тримали, не могли віддати», — додає він. Бійцям, які вийшли з Дебальцева і прибули до Бахмуту, просто не було куди іти. Місцеві жителі прифронтового району забирали хлопців у свої домівки. «Все було заповнено військовими. Їм нікуди було йти. Люди пішли, всіх почали забирати. У нашого Колі Козловського до сорока чоловік жило. Бабусі виходили, забирали по 3-4 хлопців. Вони відмивалися, зігрівалися, тому що тоді дуже холодно було. У солярці, брудні! Думаю, запах у будинку ніколи не вивітриться. Я їх трактористами назвав», — розповідає Сергій Олексійович. Він теж забрав декількох бійців з вулиці і поселив у своєму домі. «Я привів їх додому. Погодували, переодягли. І ось вони у мене жили сім днів, ці хлопці. Цікавий момент, коли вони відпочили трохи, ввечері я включив телевізор, а там Порошенко каже про плановий відхід. Я, звичайно, думав, що у мене телевізора більше не буде. Вони були ще збуджені, розповідали, як все відбувалося. Кажуть: ми, 128-я (вони перед Дебальцевим були) закопалися так, що нас звідти ніхто б не викурив, але нам зайшли в тил. Усе. Їх оточили. Вони вилітали. Каже: летіли, хто на чому може. Якщо людина впала — ніхто не зупинявся, бо якщо зупинишся, в упор розстріляють», — говорить Сергій Олександрович. Тетяна Львова переживає чергову річницю виходу українських бійців із Дебальцевого по-особливому. Її син Сергій, якому тоді було 24 роки – один із тих, кому вдалося вийти. З сином про події трирічної давності практично не розмовляли. А от нещодавно вдалося знайти запис, де Сергій наступного ж дня після виходу розповідає про все, що довелося пережити. «Пам’ятаю, що ми коли доїхали до місця і почали вантажити поранених, у нас нагорі (на броні — ред.) вже було три 200-х. Це було щось. Вони (бойовики — ред.) Лізли з кожних будинків. На вулиці у всіх дворах (5-6 будинків), які я бачив, всюди була метушня. У кожному дворі було 2-3 людини. Не було паніки, була розгубленість, тому що нас розстрілювали з усіх дворів, буквально звідусіль. Коли вже трохи відійшли від приватного сектора, в МТ-ЛБ потрапив ще один снаряд з РПГ — розірвало повністю. Всі поранені, які там були … На наших очах … Всі бачили. Це було буквально десять метрів від нас». Сьогодні волонтери «Бахмута Українського» допомагають військовим, переселенцям, малозабезпеченим, піклуються про поранених та хворих бійців. Анастасія Шибіко, «Громадське радіо», Бахмут