від авторки "Абрикоси Донбасу"

Printer Friendly, PDF & Email

 

Любов Якимчук

· Kyiv · 

А в мене немає фотографії з гробків, бо все місто тепер на тому світі. І мертвих родичів у мене немає. Ні про кого не згадую, нікого не пам'ятаю. Ні першу пральну машинку, б/у-шну, підремонтовану, яку він подарував батькам. Ні як він напився, ліг на лаву десь у шахтному цеху та помер, а вона все крутила, крутила брудну білизну роками. Забула велике дзеркало в чужій хаті, завішене чорною тканиною, і не пригадаю вже, чому я хотіла плакати, але не виходило. Нічого не знаю про ту, яку перед смертю кровило, а вона не лікувалася. Я ніколи не бачила, як вона завивала довкола голови довгу русяву косу та одягала білий мережаний комірець на темну сукню. Чомусь думала, що вона синя, а вона чорна.

Усе наше місто тепер на тому світі, а на переправі стоять русскіє найманці та сєпари з автоматами. А в наших хатах живуть одні собаки, по одному чи парами, яких годує тьотя Таня. Вони їдять за нашим довгим столом, вони дивляться в наші високі дзеркала, вони ходять у наші городи, як у туалети. Це найбільш гуманні істоти там, і це тепер їхнє місто. А тьотя Таня ним править так, щоб усіх врятувати від автоматників.

Це місто собак, що виросло на місті людей, які померли наглою смертю або втекли через наглі обставини. Це місто я поховала разом із тими, хто в ньому похований. Воно ніколи не буде нашим, бо воно ніколи не буде.