Лист українця з Естонії: "Я люблю тебе, Україно, гірка радість моя"

Олександр Таллінн

Українець з Естонії.

Квітень 6, 2019

Я люблю Вас, українці, хоча п’ятдесят відсотків з вас дебіли. Чому дебіли? А тому, що 2014 рік вас нічому не навчив, тому, що 300 років рабства вас теж нічому не навчило. Проголосували ви за катів своїх і за дурника при корчмі. Ось він результат голодомору – кращий генофонд нації вимер, решту замордовано в Сибіру. Залишилось те, що можна назвати відсотками і ніяк по іншому.

Я поважаю, тебе Порох, АЛЕ. Ти маєш прокуратуру таку, яку сам хотів. Ти маєш хоч якусь, та поліцію. І ти маєш непогану службу безпеки, котра справді мух не ловить. Увімкни телевізор, пане Президенте, подивись і послухай, що звідти виливають на Україну і на твою сиву голову. Чи не пора б вже й владу застосувати? Або хоча б кулаком по столу гримнути? Ти ж гарант, так гарантуй нам правду без отрути. За правду наші предки гинули без страху в очах і без жалю за життя. Може разом ПОДУМАЄМО?

А до тебе, бабище, у мене розмова окрема. Я розумію, що півтори тисячі пенсії це мало. А де ж взяти більше?

Ти знаєш, що в Україні війна йде? Не знаєш і не будеш знати, доки твого сина на цвинтар не понесуть і подорожні перед ним на коліна не стануть.

Так от, один постріл “Корсара” коштує 30 тисяч долларів. Американських. Це не пенсія, а непогана хатина. А стріляють ті “Корсари” щодня. Тепер розумієш, чому півтори тисячі, а не п’ять? Знаю – ти розуміти і не хочеш. Ти звикла бути рабинею колгоспною, і раптом дізналась, що раз на п’ять років маєш велику владу, правда всього на день, але маєш. І вирішила ти зробити таке, чого ніколи не робила – президента поміняти.

Ні поганого він тобі нічого не зробив, ти це знаєш, але все одно! І поміняєш, і привезуть твого сина в ящику оцинкованому, і тихенько зариють вночі, бо то не він був у Сирії, чи в Венесуелі, чи мо в Антарктиді, ну, там де Московії треба було, а загинув випадково – він якраз там у туристичному поході був, і на коліна перед ним ніхто не стане.

Ти, бабище, доживеш то того дня. І ще ти доживеш до великого свята, коли посадиш свого онука собі на коліна, даси йому в руку шмат кукурудзяного хліба (таке вже було в Україні, на початку шестидесятих) і скажеш: їж, маленький цукерку. А він у тебе запитає: Бабо, а що таке цукерка? От тоді ти й згадаєш – за кого ти голосувала і для чого ти голосувала, і як хотіла стати багатою за один день…

Я люблю тебе, Україно, гірка радість моя.