Хроніка 5-річної давнини — від Євромайдану до війни з Росією: Євген, який тримав на своїх плечах всю Донеччину

Ось і прийшли ці дні — коли 5 років тому люди вийшли на Майдани по всій країні. Ми вирішили знайти тих, хто тоді був в центрі подій. І першого — Євгена Насадюка, який абсолютно на самоті, 21 листопаду 2013 року вийшов під пам’ятник Тарасу Шевченко у Донецьку. Перед цим написавши у фейсбуці: “Сажусь на велик и еду к памятнику Шевченко. Я за развитие Украины, за исполнение законов, честные суды, отчетность власти перед народом, против коррупции, за уважение к друг другу за то, что принято называть европейскими ценностями...”.

— Де Ви зараз, чим займаєтесь?

— Живу в Києві — займаюсь мистецтвом, реалізую проекти з історії, пам’яті, підробляю інформаційними технологіями. Розповідаю історії різними способами — театр, кіно. Хоча я закінчив у 2007 році Донецьку політехніку по фаху інформаційні управляючі технології. Про сім’ю — зараз говорити ще не можу.

— З чого тоді все почалося?

— Я тоді сидів за ноутбуком, побачив новини – люди, з-за загрози непідписання договору по Асоціації з Європою, збираються у Києві. В 2004 році я приймав участь в тодішньому Майдані, кілька дні, потім працював на виборах. Хотілося впливати на те, що відбувається в суспільстві.

Написав знайомим — давайте вийдемо і ми, щоб не було як раніше, що в Донецьку всі згодні. Мені це було важливе. Я вийшов сам. Інтуітивно поїхав до пам’ятника Тарасу Шевченка, де зазвичай відбувалися акції з вшанування поетів, жертв Голодомору. Хоча центральна площа Леніна більша, його фігура мені не імпонувала ніколи.

Це було якось несподівано, приємно, надихаюче. Це та година, коли я один разом з Шевченко стояв. Було дивно. Інтенсивний перебіг часу. Роздуми про не скільки себе, скільки про світ в широкому сенсі. Чому це все існує. Чому я тут.

За кілька тижнів, пам’ятаю, до нас підійшов якийсь чоловік. Здавалось, що він агресивний до Євромайдану. Але він сказав зовсім інше: “Ви не розумієте. Ви молоді, наївні. Тут всі бандюки і вони так просто не підуть”. Я розумів, що ми збираємося, співаємо, говоримо про цінності, п’ємо чай, і це потрібно, бо лише силовими методами нічого не зробиш. Пам’ятаю БТРи, які приїхали в 2004 до Ахметова і так само поїхали.

Людських цінностей у нас тоді не вистачило. Це жахливо. Я хочу працювати мирно і Майдан тоді для мене був таким місцем, простором і часом.

Зараз мені боляче. Хоча я й переїхав до Києва. Відчуття безпомічності, неможливості на щось впливати, відчуття, немов я зрадив.
Моральним виходом став документальний театр – коли чуєш, що інші переживають такі ж відчуття, то разом стає легше.

— Які питання задаєте собі?

— Знаючи те, як все відбудеться — чи вийшов би я? Можу впевнено сказати — так. Дещо певно робив би інакше. Я не про ті інформаційні маніпуляції, що говорять, якби ми не вийшли, то Росія не напала. Але то все з Донецьким Майданом не пов’язане!

Як і в Києві, це не було явищем антиросійським, а антитоталітарним. Це, здається, з фейку свідомості, способу буття, існування, визначенням себе, як імперії. Якщо ми проти імперії, то проти Росії. На людському рівні — ми не хотіли нікому шкодити.

— Ким Ви тоді були?

— Тоді я жив у Львові, працював в театрі. Восені 2013-го було переформатування, я став безробітний, шукав проекти. Може, якби в мене була робота, я б нікуди й не пішов.

— Хто потім підійшов?

— Нас спочатку було п’ятеро Макс Касьянов, Катя Жемчужникова, інших я не пам’ятаю.
З часом все губиться. Наступного дня це вже був мітинг політичних партій. Постояли десь годинку, поговорили, пофотографувалися. Але я вважав, що не треба чекати, коли там в Києві щось зроблять і нам спустять. Через кілька днів ініціативною групою вирішили, що варто перебувати цілодобово. Збирали їжу, одежу – відправляли до Києва. Пізніше була дискусія — чи треба намети. Це була внутрішня дилема учасників. Бо бачили, що знесуть. Були й інші суперечності, наприклад, хлопці з Демальянсу спочатку думали збиратися біля Пальми Мерцалова, щоб не ставати поруч з іншими партіями. Але солідарність перемогла. Хоча в мене до партій так довіра і не з’явилась.

Коли я їздив тоді до Києва на Майдан, то, побачив, що деякім делегаціям (партійним), дійсне за це давали якісь добові. Ще й говорили, що деякі партії з Донецька звітували про Майдан, що це вони проводили. Навіть гроші за це отримували. Мене це здивувало.

30-го листопада, коли побили студентів, ми частиною ініціативної групи Донецького Євромайдану їхали до Київа на Інтерсіті і про це дізнавшись, бігали по вагонах, розповідали людям, думали, що робити.

Далі я переважно був у Києві.

— Так. Тоді всі говорили — їдьмо до Києва, якщо вирішимо там, то вирішимо скрізь.

— Але зараз ми бачимо, що напевно треба було робити інакше.

Ще тоді 29.11.13 метр сучасної журналістики Олексій Мацука написав: “Yevgen Nasadyuk — это тот человек, который первым вышел на Евромайдан в Донецке, который во многом стал организующим звеном и во много благодаря ему все происходило. Именно за ним будущее нашей местной политики и общественной жизни...”. Повертайся, Євген, ти нам потрібен!

Детальну хроніку Донецького, Краматорського, Костянтинівського та Бахмутського Євромайданів — шукайте на сайті газети “Провінція”.

Бесіду провів В.Березін.