Шлях до Горлівки

Раз на місяць, а може, частіше, я бачу один і той же сон. Різні локації, різні моменти — я йду вулицями Горлівки і боюся, що мене пізнають і кинуть на підвал. Уві сні я стою біля магазину «Світлана», повз якого їде забитий автобус №20, і я бачу похмурі обличчя усіх пасажирів, які пильно дивляться на мене крізь вікна. А я думаю: «Хто, хто з них здасть мене російським окупантам?»

Як виявилось, такі сни сняться усім колишнім донецьким. Навіть тим, які, як і я, з Донбасу поїхали давно. Напевне, це тому, що ми вболіваємо за Донбас, за своїх… а можливо тому, що у кожного є рідний або знайомий, який пройшов підвали російських окупантів. Ми тримали  руки, ми обіймали плечі тих, хто пройшов російські катівні. Ми чули з перших вуст, як вбивали і катували українців, як їм ламали кістки, як їх штрикали ножами і цигарками... Слово «полон» як стум пробігся по нашому тілу і нервах.

Наразі бачу, як сепарня піднімає голову і хоче знищити Україну. Ні — "русскому миру"!

До Горлівки –
п'ятнадцять кілометрів.
Автівкою приблизно
сім хвилин…
До Горлівки –
гілками руки мертвих
І тисячі холодних домовин…

До Горлівки, здається,
кільки кроків,
Про Горлівку-
розмови, мрії, сни…
До Горлівки –
чотири довгих роки
Жорстокої підступної війни.

До Горлівки —
жахливі сновидіння,
Поребрики,
дільба на цих і тих.
До Горлівки –
загиблих білі тіні
І ріки сліз
спустошених живих…

До Горлівки —
дорога крізь Личаків,
Через Яремче, Самбір, Стрий.
До Горлівки –
червоне поле маків…
До Горлівки – запеклий бій!

До Горлівки –
неначе в пащу звіра –
Розбита БТРами дорога.
До Горлівки —
любов, надія, віра
І Перемога! Перемога!
Перемога!

Тетяна Малахова, Горлівка-Київ.