Великий донеччанин В.Сосюра не залишив без своєї присутності наше місто

Ми зустрілися з Олегом Миколайовичем Врублевским випадково. Він підійшов до мене на вулиці та сказав, що образився на мої слова у газеті, де говорилося, що Сосюра був в Костянтинівці - коли у 50-х роках їздив із зустрічами по нашому краю, але свідчення про це загубилися.

«Як загубилися? - запитав чоловік похилого, але ще міцного віку. - А я? Я маю ці свідчення, бо сам був свідком і брав участь у зустрічі з великим поетом!». Так це чудово! І ось 27 жовтня О.Врублевський зустрівся з учасниками безкоштовних курсів української мови у Центральній бібліотеці та їх керівником Н.Зубатюк (вона - викладач 2-ї школи і ви далі зрозумієте, чому це важливе).

В.Сосюра у 1950-ті роки

Ось що нам повідав Олег Миколайович: «Це було у 1952 році. Я тоді навчався у 2-й школі. До цього вона була в 10-й школі (зараз руїни), де ліва половина була чоловічою, а права - жіночою. У 1952 році, коли відкрили неймовірну тоді по красоті другу школу імені Сигізмунда Леваневського, нас перевели туди. В десяту перевели українську школу, яка раніше знаходилася у будівлі сучасного кожвендиспансера, а також школу-семирічку, що була в районі залізничного вокзалу. Школа була чудова. Підлога – паркетна, нас ганяв директор Андрій Тимофійович Лозинський, щоб не топтали та натирали мастикою.

Я був в сьомому класі. Навчалися тоді у другу зміну – з 13.30 до 19.30. У Костянтинівці був такий, як і зараз, жовтень. Нас у кінці уроків, несподівано, запросили в актову залу (яка була на першому поверсі, де зараз спортзал) на зустріч з Володимиром Сосюрою та також відомим, хрестоматійним українським поетом Леонідом Первомайським. Кожен читав своє. Сосюра - «На майдані, коло церкви…», «Зима, зима, а на пероні люди…», інші вірші. Читав не дуже гучно. Але сиділи тихо – бо директора всі дуже боялися.

Первомайський розказував про свою нову п’єсу. Зустріч була десь годину. По закінченні вони вийшли без усяких проводжальних та пішли через сараї, бур’яни вниз по вулиці К.Маркса (зараз Інженерна) у двоповерховий будинок, де раніше було друге відділення міліції, паспортний стіл, якісь магазинчики та кімнати для приїжджих. Зараз тут контора КЗВА, що напроти входу до парку Металург.

Сосюру я запам’ятав як худорлявого чоловіка, невисокого на зріст, скромно без надмірностей одягненого. Я потім читав про його скромність – він у Харкові мешкав у маленькій кімнаті, де було тільки ліжко та кушетка, на якій він писав вірші.

Оце й все враження. Потім, після сьомого класу багато з нас пішли на заводи. Бо був такий час. Я навчався там і у 8, 9, 10 класах. До речі – навчання було платним, 150 рублів за рік. Директор слідкував, щоб всі заплатили, щоб навіть дня не було заборгованості.

Більше я таких зустрічей в дитинстві не пам’ятаю. Але ви уявіть собі, що то для нас було! Бо тепер по Інтернету, телебаченню ви бачите кого завгодно. Тоді побачити живого класика було великою вдачею! Уявити собі не могли – ось він у підручнику, а ось живий! Гарно тоді нам його вірші читала викладачка української мови та літератури Олександра Михайлівна Давидова.

Деякі мої однокласники, які теж бачили тоді Сосюру, досі тут живуть - Анатолій Опанасов (був зам. директора пляшкового заводу), Леонід Ханін (начальник цеху КІП Хімзаводу).

До речі, цю зустріч я можу порівняти із зустріччю з також нашим земляком, артистом кіно Леонідом Биковим, який виступав у нас в ДК «Хімік». А в місті я його зустрів випадково в ювелірному магазині на вулиці Леніна (зараз О.Тихого) приблизно де зараз контора Скляного заводу. Це були 60-ті роки і він був дуже красивою людиною з чорним пишним волоссям.

Сам я закінчив дружківський індустріальний технікум, служив на Балтиці на флоті, працював в Дружківці на машзаводі, потім до пенсії (з перервою роботи на Півдні – на Чукотці) - в "Автоскло" в енергоцеху...».

Ось так, через 70 років ми згадали цей епізод історії нашого міста. Це не просто свідчення, це ще одне маркування української Костянтинівки. І ми обов’язково повинні на місці, де був великий український поет, встановити якусь ознаку. Поряд з майбутніми відзнаками перебування тут О.Тихого, С.Прокоф’єва, подвигу О.Стативи у травні 2014-го при обстрілі ворогами телевізійної вежі та іншими місцями, про які кожен костянтинівець, якщо любить свою малу Вітчизну, просто повинен знати.

Щодо самого Володимира Сосюри, який народився під Дебальцево, виріс у нас, їздив під час української революції на конях по Донбасу козаком армії УНР, то сьогодні забулося й зникло все вимушено-кон’юнктурне в його творчості. З нами назавжди залишилися вірші, написані кров’ю його серця:

Чи вже не пора
перестати нам гризтись,
бо зіронька волі
захмарилась вже,
Нам треба єднатись
і з ворогом битись,
що з сміхом кайдани нам
знову кує…

В.Березін