Такі вірші і я складати можу!

Ну и допёк же Вы меня Ярослав!
Эта Ваша статья с поэтическими руладами.
Ткач А. И. Письмо в редакцию. 18.11.2007 г.

В мене колись запитали, а якою мовою я думаю? Спочатку я несподівано замислився, та потім відповідь прийшла сама собою. А ніякою. Будь-яка людина спочатку бачить образи, а потім називає їх відповідними словами. І тільки потім, коли я ці образи перекладаю на папір, або довіряю дисплею комп’ютера, вони набувають зрозумілої форми, звичайно, тією мовою, в якій достатньо інструментів для вираження образної думки. Українська має більш багатий синонімічний ряд, тому й більші можливості точно висловитись. Отже, й послуговуюсь переважно українською мовою.

Іноді читаєш деякі вірші і відчуваєш, що автор, чи підкоряючись моді, чи з інших причин, перекладає з російської, якою оформляє свої думки, на українську, яка не стала йому близькою. І це стає одразу зрозумілим, бо не можна передати щирі почуття нерідною мовою. Викладені таким чином на папір думки, видаються якимись вимушеними, штучними, ненатуральними, неприродними, несправжніми, підробними, силуваними і фальшивими. Бо людина мислить іншою мовою. Відома українська письменниця Оксана Забужко писала: «Нація, котра мислить про світ і себе в ньому категоріями позиченої мови, неминуче мислить несамостійно».

Звичайно, в людей різні смаки. Комусь подобаються курячі стегенця, а іншому — жіночі. Одному до вподоби піп, а іншому попова дочка. Тому й силувати когось і змушувати читати щось таке, чим утішається автор, справа невдячна. Зрозуміло, що саме такі люди, виявляючи агресивне невігластво, намагаються довести свою амбіційну думку до якомога більшого загалу. І пишуть листи в газету. А їх, бідолашних, не друкують. Вони ніяк не можуть вийти за межі своїх знань, отриманих ще в школі багато десятиліть тому.

Саме вони, послуговуючись міфами, втовкмаченими радянською пропагандою, незадоволені тими, хто має іншу, відмінну від їхньої, думку. Якби була їхня воля, то усім, інакомислячим, взагалі б вони заборонили висловлюватись. Читаючи листи в редакцію таких дописувачів, мене не залишало відчуття, що дещо подібне я вже читав. І тільки звернувшись до своєї пам’яті, згадав. Характерний приклад описав ще А.П. Чехов у своєму безсмертному оповіданні «Письмо к ученому соседу»: «…Вы изволили сочинить, что человек произошел от обезьянских племен мартышек орангуташек и т. п. Простите меня старичка, но я с Вами касательно этого важного пункта не согласен и могу Вам запятую поставить. Ибо, если бы человек, властитель мира, умнейшее из дыхательных существ, происходил от глупой и невежественной обезьяны, то у него был бы хвост и дикий голос. Если бы мы происходили от обезьян, то нас теперь водили бы по городам Цыганы на показ и мы платили бы деньги за показ друг друга, танцуя по приказу Цыгана или сидя за решеткой в зверинце. Разве мы покрыты кругом шерстью? Разве мы не носим одеяний, коих лишены обезьяны? Разве мы любили бы и не презирали бы женщину, если бы от нее хоть немножко пахло бы обезьяной, которую мы каждый вторник видим у Предводителя Дворянства?»

Вже, мабуть двічі, або більше, потрапляли мені на очі байки О.І. Ткача про звірів, котрі свої різні справи вирішують чомусь на галявині. Ці байки він навіть надсилає до редакцій газет. І в одній з них регулярно з’являється ця «галявина». В усі часи, коли на вірші відгукувались пародією, це надавало їм авторитету і популярності. Тому ображатись на мене не варто. А навіть навпаки. Поетеса Ахматова колись зауважила: «Если бы вы знали из какого мусора возникают и рождаются стихи».

Не пам’ятаю імені відомого композитора, який послухавши оперу, сказав: «Мені так сподобалась ця опера, що я вирішив написати до неї музику». Так от, мені так сподобались ці байки, що читаючи їх, самі собою прийшли вірші про цього звіра і про цю галявину.

Знаменитий поет, автор слів пісні «Гренада» Михайло Свєтлов писав: «Для того, чтобы писать такие стихи, не обязательно иметь талант. Достаточно иметь авторучку». Що я і зробив, намагаючись зберегти стиль автора байок. Правда, замість авторучки застосував клавіатуру комп’ютера. Такі вірші і я складати можу.

«Страшне перо не в гусака»


На галявину із лісу виліз страшний звір.
І в зубах своїх затиснув він голландський сир.
І хоча на морді в нього незбагнена злість,
Можна звіра не лякатись поки сир він їсть.

Ця галявина в газеті створена навмисно,
Бо поетам теж, як звірам, хочеться щось їсти.
Хоч продукти в магазинах надто дорогі,
Полюбляють їсть поети, їм це до снаги.

Ось як віршика якогось зліплять аби як,
То в редакцію одразу, щоб редактор вкляк.
Ще такого він шедевру зроду не читав.
Прочитавши, з переляку на підлогу впав.

А поет не розуміє, чом злякався так?
Не дає він гонорару навіть і п’ятак.
Може втисне вірш в газету, як із дьогтем квач?
Може схвально відгукнеться на вірші читач?

Звір такий наснитись може у страшному сні,
Стане моторошно й лячно навіть сатані.
А поет від того звіра навіть ще страшніш,
Бо читати всіх він змусив недолугий вірш.


ЯРОСЛАВ. [email protected]