До генеології Номікосових. ЧАСТИНА 5

Наостанок треба сказати, що реальний Дмитро Номікосов та його нащадки кудись зникають у круговерті революційних подій 1917 року та наступних років громадянської війни в Росії, та національно-визвольних змагань в Україні. Але вже не реальний пан Номікосов, а його достатньо міфологізована фігура виринає в донбаській українській літературі. Як на мій смак, найбільш заслужена постать у літературі нашого донецького краю у ХХ сторіччі, то є Василь Гайворонський (Гайдарівський). В цілому творчість Гайворонського можна поділити на два великі періоди: перший, коли він почав друкуватись у 20-х роках в періодиці Донеччини, а пізніше став заступником редактора журналу «Забой» — «Літературний Донбас»; це період, коли українські письменники Донеччини відобразили у своїй творчості романтику соціалістичного будівництва в Донбасі. Соціалістичного, але такого, що українізується. Твори Баглюка, Ковалевського та Гайворонського цього періоду не перевидані та не проаналізовані навіть науковцями.

Другий період у творчості Гайворонського — це початок сорокових років в Україні, а саме час німецької окупації, і далі — важкі шляхи еміграції до Німеччині до 1949 року, а потім переїзд до США. Українська еміграція насторожено зустріла письменника, він до кінця життєвого шляху в Америці важко працював на некваліфікованій фізичній роботі. Тому його творчі досягнення цього періоду не можуть не вражати. Людина передпенсійного та пенсійного віку пише одну повість за другою, навіть не сподіваючись побачити свої книги надрукованими за життя, бо і друкує він своїм коштом, а сил та грошей на це нема. Твори Гайворонського саме цього періоду видаються та перевидаються, вивчаються літературознавцями, хоча і тут є «білі плями», куди дослідники поглядають обережно. Вивчення української донецької літератури ще чекає на своїх дослідників.

У 1962 році письменник видає збірку «А світ такий гарний…» та чудову казкову повість «Заячий пастух». І у збірці, і у казці є такі сюжетні ходи, які дають підстави рецензентам називати автора «схильним до фантастики». У «Мерехтливих зорях» основою фантастичної дії, став шахтарський переказ про шахтаря старих, ще царських часів «доброго Шубіна», що загинув від обвалу в шахті, бо шахтарі не стали його викопувати. Шубін пригрозив мститися усім шахтарям, за те, що вони не стали рятували його з-під обвалу.

В цей час Гайворонський пише лист до Володимира Біляїва. З цього листа від 1-го березня 1963 ми можемо зрозуміти, як його майже до розпуки доводять безвідповідальні рецензії декого з його колег. Ці рецензії могли знеохотити читача купувати казку:

«Дорогий пане Володимире! Сподіваюсь, Ви читали рецензію в «Свободі» від 28 лютого на «Заячого пастуха». На книжку й автора вилито цебер помиїв. Є підстави думати, що рецензентка взагалі книжки не читала, лише переглянула. Рецензентка ставила собі за ціль скомпрометувати книжку, і цього вона досягла блискуче. Тепер мені не можна з’являтися на люди із «Заячим пастухом», якщо не стануть в обороні мене, як письменника, читачі. (...) Кілька їхніх листів до редакції у якійсь мірі зітруть нищівне враження про книжку. Інакше книжка пропала, а я збанкротований. Ваш Василь».

Саме в казковій повісті «Заячий пастух», один з героїв, — це пан Номікосов. Він виведений там, як повновладний багатий землевласник, один з пов’язаних з самим царем латифундистів. Пан Номікосов входить до найвищого прошарку дворянської земельної аристократії, у «Заячому пастусі» всі йому підкоряються. Він головний негативний герой.

Нью-Йорк. Об`єднання Українських письменників Слово. 1962 р.

Його протагоністом виступає сирота Василько Дереза. Хоча його батьки помирають, проте Василько навчається у своєму саду мові птахів.

Знання хлопчик отримує від свого друга шпака: «І тоді почув Василько таке від шпака, що вже чув дещо з того й від батька свого. Ніби давно-давно жив на світі Васильків пращур на ймення Данило. Жив ніби в цій же балці, де тепер село Дешевці, а тоді стояла тут одна-однісінька хата, а навколо степ безлюдний і в степу звірини безліч. До найближчої оселі можна було дістатися конем не скорше, як за два дні. Ходила в степу худоба Данилова і на ту худобу нападала звірина хижа. Урвався терпець Данилові, а був він людина не абияка, вирізав з верби сопілку, замовив її такими словами, що їх ніхто, крім Данила, не знав, і на голос сопілки тієї збігалися звірі й зліталися птахи, вовки-сіроманці, лиси-хитруни, орли-дужаки, шуліки-хижаки. І звертався Данило до звірів і птахів грою сопілки і не наважувались вони більше чинити шкоду йому. А як помер Данило, то ніхто не знав сили сопілчаної, переходила сопілка від батьків до дітей у спадок, але служила вона людям як інструмент голосний, і тільки. І якщо вже Василько вирішив іти до теплих країв, то хай знає силу сопілки своєї, сопілка знагодиться йому у диких краях, вона завжди може врятувати в лихій годині. Але нехай Василько не дає її до рук чужих, в разі чого, то краще знищити її».

Василько символічно ніби опиняється в центрі світу. У хлопчика відбувається символічне возз’єднання з центром людського стану, тобто з крапкою, звідки встановлюється зв’язок з вищими рівнями буття. Саме цей зв’язок втілюється здатністю розуміти мову птиць; і, дійсно, птиці часто виступають символами ангелів, тобто саме вищих станів. Про те ж саме каже і євангельська притча, де саме в цьому сенсі говориться про «птиць небесних», таких, що розташувалися на гілках дерева, того самого світового дерева, яке втілює вісь, що проходить через центр кожного рівня буття і поєднує всі рівні між собою. Ця трактовка казки Гайворонського запозичена з творів ісламського фундаменталіста Роже Генона.

У казці хлопчик-сирота Василь Дереза, йде з рідного села, як він сам каже: «Пішов у теплі краї шукати щастя. І як знайде, то повернеться. І поведе тоді за собою всіх, кому тут гірко живеться. Хай ждуть мене».

Під час мандрівок Василь зустрічає у нічліжці колишнього почтового чиновника «графа Чвиркіна». Хлопець розказує про свою мету мандрівки, віддає графу всі свої гроші, та чує у відповідь: «Дурень! — промовив граф, ховаючи гроші, навіть не глянувши на них. — Хліб росте на полицях пекарень. Нічиєї худоби немає, вся вона належить ковбасникам. І теплих країв на світі не знайдеш. Скрізь холод, лід і пустеля».

«Я ж тобі вже казав, нерозумне ти сотворіння, що теплих країв на світі нема. А як хочеш знати докладніше, то є тільки тепленькі, затишні куточки. Наприклад, в гарних ресторанах, кафешантанах і в інших подібних МІСЦЯХ. З французькими винами, з привабливими дівчатками. Та без грошей туди потикатися нема чого. І взагалі людина без грошей нічого не варта. А ти гроші будеш мати. Тож завтра на Одесу, — зробив Чвиркін висновок з такою певністю, ніби вирішив долю своєї рідної дитини».

На ті гроші, що Василько дав Чвиркіну той здобув неабиякий куш у картярській грі. Граф Чвиркін хоче допомогти хлопцю, він каже: «Ти народжений, Василю, під щасливою зіркою, — мовив Чвиркін, — не те, що я. Мені не щастить. Я на велике діло не здатний. Засипаюсь. А ти, бачу, будеш знаменитим злодієм. Твоє ім’я славитиметься в усіх столицях світу. Париж, Відень, Лондон, Монте Карло тобою пишатимуться.

Але треба вчитись. Не марнуй, друже, часу. Без науки і щастя нічого не варте. Завтра я тебе виряджу до Одеси. За моєю протекцією, брате, тебе приймуть до злодійської школи. У мене, друже, є зв’язки. Я для тебе що завгодно. Таланти, брате, треба підтримувати. А ти маєш бісячий талант».

Василь відмовляється від злодійської кар’єри, отримані від графа Чвиркіна гроші роздає нужденним.

У мандрівках Василько наймається пасти зайців у пана Галактіона Калістратовича Номікосова. Як це сталося?

«Щороку, тижнів за два перед днем мученика Галактіона, пан Номікосов приїздив із столиці до себе в маєток.
Управитель маєтку Карло Францович, огрядний, з кам’яним обличчям німець, в першу чергу ознайомлював власника із станом господарства.

Покінчивши з цією досить неприємною формальністю, пан Номікосов розпочинав цікавішу й привабливішу частину відвідин, заради якої, власне, він і залишав північну столицю й виїздив на південь.

На той час до пана Номікосова з’їздилися гості, найближчі приятелі, з якими було що згадати про своє минуле і з котрими приємно було досхочу розважитись і повеселитися без світських формальностей, далеко від столичного гармидеру й метушні, серед тихого просторого степу, в самотньому маєтку, за двадцять верст від глухої станції Номікосівки.

Карло Францович добре розумівся на смаках гостей, заздалегідь готувався до прийняття й задовольняв усі їхні вибагливі забаганки. Він спритно чергував полювання з балями, карти з бенкетами, концерти співаків і співачок з балетом. І час летів, мов шалений, — не зчуються, як надходить господарів день іменин, останній день гульні й утіхи.

І здавалося, що цей звичай, перед днем мученика Галактіона скликати до себе в маєток гостей, не порушиться, поки живий та здоровий пан Номікосов».

То ж саме перед приїздом пана з Петербургу прийшов до його степового маєтку Василь Дереза. Тут хлопець зустрічається з нічним сторожем дідом Данилом. Представляється, але чує від діда: «Ні, ти не Василь. Ти Тарас ІІІ». «Все життя сподівався побачити Тараса Третього, велетня на баскому коні, в кармазиновому жупані, людину, дану від Бога, на спасіння народу свого. І ось Тарас Третій з’явився, не на коні і не в жупані, і не велетень, а хлопчик, загорнений в рядно, і ще сам не свідомий, хто він такий, блукає манівцями. Та на те, видко, Бог і затримав на світі діда Данила, щоб він напутив хлопця на вірний шлях».

Тарас І був козацьким гетьманом. Тарас ІІ намальований письменником з великого Кобзаря – Тараса Шевченка. А от Тарас ІІІ… Дід побачив його у Василі Дерезі.

А ось як побачив хлопця друг Номікосова Протопопов, на щастя, Номікосов йому не провірив: «Хай я в усьому помиляюсь. Не відмовте ж мені в одному, в умінні пізнавати людей. У цьому я не поступлюсь. Хоч я й керуюсь інтуїцією, але вона в мене безпомильна. Де ви, Георгію Федоровичу, угледіли в цьому хлопцеві і лагідність, і покору, і всілякі інші риси, притаманні янголам та деяким хатнім тваринам? А я бачу цього хлопця зовсім інакшим. Погляд очей його прямий, твердий, упертий, а це ознака певності себе, настирливості, небажання зважати ні на які перешкоди. Для нього не існує неможливого. Я щиро шкодую, що таких представників дає із свого середовища селянство, та ще й малоросійське. Якби такі діти давали ми, то я б не турбувався за майбутнє нашого суспільства. Якщо хочете знати, то це росте небезпечна людина. Хто з нас залишиться між живими, то згадає мої слова, але тоді, як дошкулить йому цей Тарас Третій. О, як би я хотів, щоб моє передбачення не здійснилось! Але, на жаль, я не помиляюсь...»

Василько йде на бенкет до панів, та наймається там пасти зайців. Якщо він випасає 500 зайців, то за кожного отримає через рік по 5 карбованців від пана Номікосова. Дія відбувається вже наприкінці першої світової війни, тож передчуття того, прийде третій Тарас – Визволитель відчутне.

Навіть зайці, це символічно, кидаються на поневолювачів трудового народу. Ось сцена, коли пан Номікосов надумав позбутися зайців: «І темної ночі Гичка взяв з собою двох вовчурів, Лютру й Цербера, і повів їх до кошари. Собаки слухалися свого господаря, не гавкали, не скавуліли, вони передчували, що всі свої властивості ще встигнуть проявити тоді, як почують перед собою ворога й одержать наказ кинутись на нього. Коли Гичка розчиняв у кошарі двері, йому здалося, ніби щось переливчасте просвистіло, птах якийсь абощо. Але які взимку птахи, учулося та й годі. Він узяв собак усередину в кошару, темно там, як у льоху, навпомацки повідстибав ланцюги від нашийників і сказав собакам розігнати зайців. Собаки ніби зникли, але на нього зразу ж з усіх боків щось накинулося, шматувало на ньому одежу, рвало тіло, гризло, кусало, дряпало, і Гичка, відбившись від тварин, з несамовитим “Рятуйте! Ґвалт! Рятуйте!” — ледве вискочив надвір і щодуху погнав у поле. І не догнали б тоді його ні коні баскі, ні хорти, ні ластівки, біг, скільки вистачало сил, поки не зашпорталися ноги й не впав, устрягши головою в сніг, сподівався що зайці його знову обляжуть і загризуть остаточно. Але вже більше ніщо не чіпало, і, очунявшися поплентався він до маєтку».

Хлопець приводить до маєтку Номікосова зайців та виграє угоду. Він йде з дідом до великого міста. На горизонті вже постає 1917 рік. У вир національно-визвольних змагань йде вічний, безсмертний Тарас ІІІ.

Гайворонський закінчує казку: «А турбує мене думка одна. Що мені робити з сопілкою? Не йду вже я в теплі краї, а йду до великого міста, де ніяких звірів диких нема, самі люди там. І люди не зрозуміють голосу її, скільки б я не грав. Їм треба слова гарячого. Радив мені шпак знищити сопілку, щоб не потрапила вона до чужих рук. Треба знищити, а шкода.

— Нема чого шкодувати за кожухом не на тебе шитим, — сказав дід Данило.

— То хоч ще раз заграю, — підводячись, промовив Василько.

Він одійшов далеченько від діда, став лицем на схід сонця, де залишилися його Дешевці, друг його близький Федько Близнюк, шпак його мудрий, продудонів їм останнє прощай, потім укинув сопілку в ховрашкову нору, загорнув землею, старанно затоптав ногами, і на повіках заблищали йому дві сльозини, як дві вранішніх росини».

І.Бредіхін, Ю.Шурубов