Самий сумний день на самому сумному кладовищі

Спочатку свідчення про Голодомор 32-33 у нашому місті (це для тих, хто вважає, що “тут нічого не було”): “У Костянтинівці було дуже багато голодних людей — обідраних, худих, із впалими очима, які ходили з простягнутими руками і просили їжу. Мій молодший чотирирічний брат запитував: «Бабуся, а звідки беруться старці? Із селян?». Бабуся відповідала йому: «Так, дитинка, із селян». Бабуся завжди давала жебракам якої-небудь їжі. А згодом почала готувати у великій каструлі. Але всіх нагодувати не було можливості, бо продукти коштували дуже дорого, а біля нашого будинку збиралися черги. Тоді ми жили у приватному будинку на вулиці Пролетарській. Хазяїна звали Федір Іванович Сільченко. Найбільше серед старців було малих дітей. Їх кожного ранку знаходили під парканом. Голодні матері, що втекли з вимираючих від голоду сіл, у відчаї залишали своїх дітей з надією, що так вони врятують їх від голодної смерті, що хтось їх підбере, бо дітей у притулок не брали, якщо їх приводили батьки”. З автобіографічної книги Олександри Суярко «Моя Україна — і біль, і надія».

А це з оповідань Василя Гайворонського: “Про голод треба казати або дуже багато, або нічого, - розповідає братові токар-фрезерувальник Віктор Федоренко. – Був, брате, у нас голод, і то страшний… Ідеш, бувало, на роботу, а мертвяки лежать під будинками, жовті, розпухлі… Бачив я одного разу, взимі, три вантажних авта з мерзлими трупами…» (“Непрошений гість”). “Вона знала, що помре. Уже батька й матір якісь люди винесли з хати, кинули поверх купи трупів на вантажне авто й увезли... Ще за день дійшла на печі маленька сестричка, колись непосидюща Віра» («Козачка Ганна»). “Залишилося лише одне бажання - не вмерти з голоду. Пухнув, скільки можна було, одначе до колосків дотягнув, урятувався, і жінка врятувалась, а діти малі й батьки не витримали. Царство їм небесне…» («Є й щасливі люди»).

Працівники культури та освіти — ці цитати для вас, бо практично всі з вас цього не знають!

А в останню суботу листопада, як завжди, громадські активісти зібралися на самому занедбаному у Костянтинівці (а може й, взагалі, в містах Донеччини — особливість, що він прямісенько у середині мікрорайону Сантуринівка!) цвінтарі, де є пам'ятний знак Жертвам голодомору (до речі, надпис російською). Священник УГКЦ о.Віталій відслужив молебень, учасники (від ВО "Свобода", освітяни, чорнобильці, краєзнавці, слухачі "Безкоштовних курсів української мови" та ін.) виступили з промовами (текст на сайті "Провінції"), поклали квіти, яблука, солодощі. Цього разу з нами, нарешті, були учасники АТО з ГО "Гайдамацький простір", а також (що вкрай важливо) керівництво Костянтинівського відділення національної поліції України.

Влада міста відзначила цей день окремо.

Невже важко привести цей цвинтар хоча б до елементарного ладу?

В.Березін