Селище Миколаївське

Територію між вулицями Ємельянова і Садовою, Маріупільською і проспектом Ломоносова займає селище Миколаївське. Історія його виникнення пов`язана з процесами розбудови нашого міста 20‑30-х років минулого сторіччя. Промислове зростання потребувало нових і нових робочих рук, населення збільшувалося, а ось житла не вистачало. Хоча заводи і будували квартали дво‑ і трьоповерхівок, але це була краплина у морі від потреб населення. Владу турбувала індустріалізація, модернізація і будівництво промислових потужностей для майбутньої великої війни. В Костянтинівці влада вела будівництво великих престижних будівель, але вони часто ставали довгобудами. Наприклад, та ж будівля Держбанку на розі вулиць Петровського і Пролетарської будувалась з 1926 по 1941. Вже майже добудованою, вона була зруйнована під час війни. І лише у середині 50‑х була відновлена, але вже запрацювала як торговельний центр. Тридцять років будівництва і реконструкції, якщо рахувати з війною! «Гармати чи масло». На житлове будівництво грошей в сталінській імперії ніколи не вистачало. Але ж людям десь потрібно було жити...
 
 
Будинок по вул.Маріупольскій біля з-ду «Автоскло»

Як це часто-густо робиться у нас: «Спасіння потопаючих — справа рук самих потопаючих». Основна маса старої забудови у нас, — це самозабудова населення. Ще у 20‑х землю на місці майбутнього Миколаївського селища розподілили між робітниками дзеркального заводу під городи. А десь з кінця двадцятих люди самотужки, на заощаджені кошти почали будуватись. Старожилів на Миколаївському залишилися одиниці, але вони кажуть, що будували маленькі саманні будинки без заводських позик. Вже потім, через десятки років ці хатинки обкладали цеглою. На селищі можна зустріти будинок і 1927, і 1936 років.

Історичну цінність мають домові книги миколаївців. В декого там збереглися книжки із записами від самого початку проживання, включно з записами часів окупації. До речі, німців, хорватів там було чи не у кожній хаті. У сьомій школі був німецький госпіталь, у будинку Міськсвітло розташовувалась якась ремонтна база. Працював «Автоскло». Німці примушували робити всіх. Працювали не тільки на заводі. Взимку розчищали від снігу, а його бувало насипало і вище людського зросту, дороги не тільки у місті, але і на Дружківку. Центральна прохідна заводу виходила на Маріупільську вулицю нижче ітеерівського, як тоді казали, дому. Ми вже писали про цей дім («Таємниці будинку на Маріупільскій», «Провінція», № 5 від 03.02.10 р.), в якому жили німецькі солдати та охороняли «Автоскло» і радянських військовополонених, які там працювали. Трошки вище у напрямку горвійськомату у дерев`яному бараці був німецький клуб, де ввечері німці розважалися з місцевими дівчатами. Радянські літаки часто бомбили Костянтинівку. Цілили по залізничній станції і німецьких тилах, але найбільші втрати несло все ж місцеве населення. «A la guerre, comme a la guerre». Тому місцеві мешканці копали щілини, де можна було б пересидіти авіаналіт. До речі, трамвай всі роки окупації в Костянтинівці працював справно. Під час визволення Миколївському селищу пощастило. Боїв тут не було, і німці не встигли його спалити.

І. Бредіхін, викладач КПЛ.