Ті, що розпинали Стуса…

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в прередчутті недовідомих верст…
В.Стус.

Зараз ми вже 22-й рік живемо у нашій самостійній державі, за створення якої й боролися ці люди. Шостого січня 2013 року Василю Стусу виповнилося б 75 років. Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі побратими, ішовши на палю заради великої ідеї – вільної України? Що б вони побачили, а вірніше, що б сказали, побачивши те, що зараз відбувається у нас?

Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не замітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями. Навпаки ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив – живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави.

Я спробую дослідити такі соціальні, моральні, етичні перекоси на особистості публічної людини, активного політика, В.Медведчука. Саме на цій особі, як на прикладі, я вважаю, можна показати правдивість вищесказаного. Віктор Володимирович в незалежній Україні займав дуже високі пости. І замісник голови Верховної ради, і глава адміністрації Кучми. А регалій – не перелічити. Але є й інший, як у Корейко, бік життя і діяльності цієї людини, про який не відає більша частина українців. І вона тісно пов’язана, як не дивно, з визвольним рухом 70-х – 90-х років минулого століття. Ні, Віктор Володимирович не був дисидентом, він, ризикуючи життям, свободою, не боровся за волю України, він виконував інші ролі. Він був захисником на судах по справам українських поетів-дисидентів Юрія Литвина і Василя Стуса. І ось, як він їх «захищав».

У грудні 1979 року Медведчук Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом і захищав у суді у Василькові члена УГГ поета Ю.Литвина. Це вже була четверта «посадка» Юрія – раніше він карався за «політику» у 1951-1955, 1955-1965 та у 1974-1977 рр. Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а у тому, що він, нібито, «будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок, вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства».

Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв’язень 1973-1977, 1979-1988 рр.: « - У ті роки існував список адвокатів, з поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КДБ так званий «допуск» до справ такого роду. Таким адвокатом і був у ті радянські часи Медведчук».

Із останнього слова підсудного Юрія Литвина: «Прокурор будував свої звинувачення проти мене не на ґрунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень «потерпілих», які безсоромно брехали на суді під опікою «Влади» і «Закону»... Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації.». На мій погляд, Литвин чітко дає зрозуміти, що у даному випадку його адвокат сумлінно виконував злочинний наказ.

Мабуть Віктор Володимирович виправдав довіру своїх патронів і вже через рік йому довірили захист іншого, але більш небезпечного для влади «злочинця» Василя Стуса. Процес тривав з 29 вересня по 2 жовтня 1980 року і відбувався у залі Київського міськсуду.

«Хроники текучих событий», які передавала за кордон російська правозахисниця Людмила Олексієва, доносять до нас таке: «Медведчук на суді у Стуса визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання». Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, «виконував норму»(!), а до того ж має низку хронічних захворювань».

На судовому засіданні Василь Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Хоч як дивно, але ця заява не викликала жодної реакції у Медведчука. Зате великий інтерес адвокат проявив до політичної характеристики В.Стуса та його ставлення до націоналізму, про що він розпитував, що усугубляло становище підсудного.

Першого жовтня після заслухання свідків із двогодинною промовою виступив прокурор Аржанов. Його змінив адвокат Медведчук, який в унісон прокурору повторив, що „всі злочини Стуса заслуговують покарання». Після цього судове засідання було перерване. Наступного дня (2 жовтня) засідання почалося відразу із зачитування вироку. Таким чином, Василя Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово. Незважаючи на протести В.Стуса, їх не підтримав адвокат В.Медведчук, що може свідчити про змову проти поета між захистом і звинуваченням у стінах радянського суду.

Суд йшов вже два дні (29 і 30 вересня), але адвокат Медведчук навіть не проінформував родичів, у тому числі - дружину поета, про це.

Після такого «захисту» Стус отримав за вироком суду максимальне, що можна було отримати по його статтям – 10 років таборів особливо-суворого режиму й 5 років заслання й статус «небезпечного рецидивіста». А чи отримав Медведчук гонорар з родичів підсудного за здійснення захисту?

Після жорстокого, по суті, смертельного вироку, із заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова: «Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я»...

У червні-липні 1977 року співзасновник УГГ, вчитель з Донеччини Олекса Тихий так почав своє останнє слово на суді над ним і письменником Миколою Руденко у місті Дружківка Донецької області: «Як я вже говорив, винуватим себе не визнаю за жодним пунктом звинувачення. Мені доводиться захищатися не тільки від слідчих, які сфабрикували “справу”, прокурора, але й від мого адвоката. Його професійний обов’язок — захищати, а не звинувачувати. Він повинен був заявити, що за статтею 62-ю не обов’язкова присутність адвоката, і відійти. Так зробив адвокат на попередньому моєму суді. А адвокат Корецький все-таки виступив. Причому він, як я і сподівався, половину своєї промови присвятив карабіну. У справі нема жодного доказу щодо цього пункту, і він це знав»...

Адвокатом на суді Олекси був не Медведчук, але це доказує версію Василя Овсієнка про існування списку «перевірених» людей, які мали «допуск», а, знаючи як робила та система, то їх з певністю можна вважати агентами КДБ. Під цю категорію, зважаючи на відомі нам дії, підпадає й Медведчук. На ці думки наводять багаточисельні дописи в Інтернеті, про його щільну співпрацю з КДБ, і його сьогоднішня дружба зі своїм кумом, полковником КДБ Володимиром Путіним, якою він пишається і, на мій погляд, демонстративно афішує.

«Чому обвинувачення, які мені висувають, стосуються адвоката? - каже Медведчук. - Чому, коли говорять про подальшу долю поета, не згадують про слідчі органи в особі КГБ, прокуратуру або суд?». Що на це можна відповісти? Мінімум те, що названі Медведчуком органи за своїм профілем і повинні були розслідувати, обвинувачувати й судити, що вони справно й виконали. А він же повинен був захищати, але цього не робив, а навпаки.

Пряма мова Медведчука: «Сначала Стус был осужден на 5 лет. Потом когда я имел честь… Даже не знаю – в кавычках…, защищать его – на 10 лет, я действовал профессионально и выполнил свой долг как адвокат»(?).

«Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі і не знає, що це таке. Рішення по таких справах приймалися не в суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» - стверджує В.Медведчук на своєму сайті.

Медведчук робе такі заяви, щоб обілити себе, довести, що ніхто в СРСР не міг би діяти інакше, але, на мій погляд, це цинічна брехня. Я доведу, що навіть в СРСР тоді були адвокати, які чесно виконували свій обов’язок.

Наприклад, у Василя Овсієнка на його другому процесі, де йому інкримінували спротив міліції, адвокатом був С.Мартиш. 1972 року він писав касаційну скаргу синові О.Мешко О. Сергієнку. За що його позбавили доступу до політичних справ. 1979 року він, за порадою О. Мешко, захищав Овсієнка у сфабрикованій кримінальній справі, вимагав виправдати його за відсутністю складу злочину і порушити справу проти міліціонерів. За що мав догану по службі.

Василь Овсієнко розповідає: «Захисник Є.Сверстюка на прізвище Михайлик, хоч який був переляканий, а таки виніс його «Останнє слово» і передав дружині. І.Єжов домагався в Херсоні цілковитого виправдання Л.Гук. Після чого його теж позбавили доступу до політичних справ. Між іншим, його пані Лідії порадила О.Мешко. Н.Немиринська, яка жила в Луганську, брала участь у кількох політичних процесах. Зокрема, сумлінно захищала Й.Зісельса в Чернівцях. Вела справу Миколи Руденка в касаційному суді. І винесла та передала дружині Раїсі його вірші та «Останнє слово».

Так що тоталітарний режим не видушив усе людське в людях».

Очевидно, що роль Медведчука, як адвоката, у процесі над Стусом не була вирішальною. Але, людина з совістю та професійною честю не мала би братись за справу, у якій не збиралася докласти всіх зусиль для захисту свого підзахисного (якщо, звичайно, не мала щодо цього ідеологічних упереджень, або вищевказаних договірних забовязань). А тепер розповідати про те, що «я не міг» - низько й гидко.

І веде сьогодні в нашій країні Медведчук себе нахабно й самовпевнено. Чого тільки вартий останній випадок з заявою Медведчука про спростування інформації про нього в провінційну(!) газету «Наша Дружківка», кореспондент якої написав «темники Медведчука», замість «так звані темники Медведчука». Навіть у далекому містечку, що на Донеччині, він помітив, що зачеплені його «честь та гідність». А де ж була ваша честь і гідність, коли ви, пане Медведчук, коли ви замість виконання своїх професійних обов’язків – захисту підсудного, - практично приймали бік обвинувачення? А то були не пересічні українські громадяни, то була наша національна еліта, і ви це прекрасно знали!

За незламність духу, жертовне служіння Україні і національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості у 2005 році Ющенко присвоїв Василю Семеновичу Стусу звання Героя України, посмертно… Героями України у нас переважно є управлінці, трудящі, спортсмени, військові і державні діячі. Як би Стус подивився на цю нагороду, коли б взнав, хто стоїть поруч з ним у списку, чи не поступив би він так, як свого часу Ліна Костенко, яка відмовилася прийняти цю нагороду з рук Віктора Ющенка, заявивши: «Політичної біжутерії не ношу!». Як відмовилися від нагороди побратими Стуса — Л.Плющ, Є.Сверстюк, М.Мартинович, сказавши, що державні нагороди не сумісні з політичним торгом.

Ми бачимо, як розділено сьогодні наше суспільство на таких медведчуків і решту народу. Перших мало, але вони підступні, цинічні, безчесні, нахабні і знаходяться у владі, або при владі. Інших багато, але це наш заляканий, не пробуджений, ошуканий народ, який ще не оговтався від радянського страшного експерименту, в голови якого серпами й молотками десятки років забивали совок – саме страшне, чим наділила нас комуністична чума. Але часи незалежності не минають безслідно. Народ прозріває. Це ми бачимо по підтримці на виборах опозиційних партій і представників демократичних сил. Якщо на початку незалежності України такі настрої були стихійні, протесні, то зараз люди цілеспрямовано, усвідомлено роблять вибір.

На Байковому кладовищі стоять три хрести. Це три могили людей, які, як на Січ, з тисячами своїх побратимів йшли у радянські табори, бо саме там, у «малій зоні», зароджувалися паростки майбутньої держави – Незалежна Україна, паростки майбутнього українського громадського суспільства (Є. Сверстюк). У не такому далекому 1989-му тіла Тихого, Стуса й Литвина привезли сюди з далекого холодного Уралу і всім миром, під тремтіння Київського КДБ поховали на рідній землі. Я вірю, що прийде час, і він не далекий, коли народ знову заходиться і тепер вже навпаки - вивезе з України всіх медведчуків. «Згинуть наші воріженьки / Як роса на сонці, / Запануємо й ми, браття, / У своїй сторонці!»

О ці новітні демократи
о демагоги словоблудні
народ весь кинули за ґрати
і славлять волю привселюдно.

I

Доба іде. Доба не жде.
І кружеляє світ знекрилений.
Супутники. Новітні гойдалки,
як корби у колодязів.
Ми всі вростаєм в час. І нас
одвіку змушує коріння
Рости до крон і йти в добро
і загубитися між зір.
Ми що? Зсередини світи,
ми тільки іллічеві лампочки,
ми більше вигадані, ми
замовлені од революцій.
Запрограмовані до губ,
запеленговані до пальчиків,
ми коні, зловлені в ласо,
в нас тільки шиї гордо гнуться.
Тріщать світи, тріщать хребти,
пожежно зацвітає розум.
В коричнево-зелений цвіт
убрались голубі степи.
Вже нам, невольникам доби,
цвинтарна тиша гоготить,
і тільки порох з-під копит
серця рятує від корозій.
Доба іде. Доба не жде.
Дикунські ноги, мов колосся,
серед оглохлих роздоріж
проллються полиском багнетів.
В часи татарських лихоліть
отак красунь простоволосих
на крупи клали, як тепер
митців, філософів, поетів.
І ти, мій краю, карий мій,
моя покара достеменна
через літа, через віки,
біжиш, спеленутий вогнем.
Тобі міняє удила
по торжищах благословенних
нова доба. Нова ганьба.
Так ніч за ніччю й день за днем.

IV

О паморозь моя! О паморозь!
Заворожені віки мовчать.
І мовчання біла-біла парость
з погребища. З брезклого куща.
Але паморозь моя, запаморочна!
Випарена діжка знов припала
памороззю, і нема татарника,
і гіркого не поп’єш напару.
А розсипеш із зубами сміх,
зарегочеш, той казав, на кутні.
Паморозі гіркуватий сніг
опада на скроні. Без покути.

VIII

Часу не гайте, друзі.
Горілки ж — не чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.
Вологою гіркою
сполощем кришталі,
поки махне рукою
байдужий машталір.
Скінчились мандри. Досить.
І вмерти й жити — раз.
І друга друг припросить
гасити власний сказ.
Нехай горілка ллється.
Розлиєм по чарках.
Підпилий засміється —
злякає костомах.
А вже як жить доволі —
натхненню вийшов час —
тебе зустріне в полі
той друг, що не про нас.
Зустріне по дорозі —
і чорту на ралець,
надію май у бозі,
та в вірний вір свинець.
Скінчилось! Вийшло! Доста,
Сказати б — достомать,
а вже, підпивши, просто
і чорта обламать.
Часу не гайте, друзі.
Чи ж випити — чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.

IX

Я божеволію. Я збожеволію.
Я чую — ночі не перейду.
Не пережду я свою недолю,
не перебуду свою біду.
Я чую. Чую. Плечима навіть
що ніч, спинившись, не промине.
Неначе ночі не проминають
червонооким баским конем.
Іще чекаю і сподіваюсь.
А тіні мовчки підійшли.
Жалінь немає. Прощень немає.
Тепер твій час настав. Молись.
Не поневажуй життям. Не зраджуй
анініколи. Відколи світ,
ми всі на грані життя виважуєм,
як шлем прощальний йому привіт.
А ти замало любив. Замало
страждав. Замало перемагав.
Тобі замало за шкіру сала
залили. Блиснув томагавк.
І кров на очі. І щиромідна
червона зброя лягла навхрест.
Пройшла. Минулася зненавида,
і ти, розвиднений, воскрес.

Є.Шаповалов, голова Донецького обласного товариства імені Олекси Тихого, селище Олексієво-Дружківка.