Виникнення Костянтинівки – 2. Частина II

Коли бельгійський інженер Луї де Бер восени 1895 приїхав у «дикі» українські степи Південної Росії, то землю вже вкривав сніг. Він поселився у хаті селянина Данила. На питання: «Де можна купити сані?» Бельгієць почув відповідь: «Почекайте на ярмарок у Бахмуті». Найближче місце, де можна було купити сані негайно – це Харків. Довелося купувати у Данила. Чорні, ковані з заліза, невеличкі, такі, що, кучер, той же Данило торкався спиною пасажира, Луї де Бера. Де Бер пише в одному зі своїх листів до рідних у Бельгію (із книги С. Бонебеккера «Konstantinovka»): «Так, коли приїжджаєш у село, всі собаки, великі і малі, починають гавкати, ганятися за саньми, стрибати на голови коней і скалити зубами, мов вовки. Іноді, за ними по п'ятах слідують тридцять собак і так як коні налякані, це шалений галоп. В цьому випадку кучер Данило б’є батогом з одного боку, я, моєю тростиною – з іншого, і ми, нарешті, позбуваємося лютої зграї на іншій стороні села».

Одразу по приїзді Де Бер почав робити «візити гостинності». Спочатку витратив цілий день, щоб познайомитись з повітовою владою, а вже потім об’їхав маєтки місцевих великих землевласників. Але, якщо зупинитись десь в селі, чи маєтку, то лють місцевої собачої зграї миттєво зникала. Кілька сердитих криків на собак хазяїна, що вийшов зустрічати гостей, кілька хвилин, і собаки вже підкреслено починають займатися своїми справами та дивляться в інший бік, ніж гості та їх сані.

Повернувшись з Бахмуту, Луї де Бер, не гаючи часу, об’їхав своїх сусідів-дідичів. Знайомився, одразу підписував контракти. Місцеві цегляні заводики одразу починали працювати на повну потужність. Вироблену продукцію звозили на місце майбутнього будівництва скляного заводу. Якщо і малювати краєзнавчі картини на тему: «Початок Костянтинівки», то це буде не картина: «Початок земельних робіт на місці майбутньої Костянтинівки селянами з Курської губернії», а буде картина «Місцеві українські селяни звозять цеглу на будівництво скляного заводу». Інженер Де Бер кожен день пішки, майже за три версти і контролював процес накопичення будівельних матеріалів. З різних боків постійно підходили кінні та запряжені волами сани. Іноді при розвантажені їх скупчувалося понад 100. Для контролю та нагляду були найняті спеціальні люди.

Місцеві великі землевласники були реальною владою у повіті. Соціальна структура Бахмутчини дев'ятнадцятого століття сильно відрізнялася від структури європейського суспільства. Найнижчий стан складали мужики, стан майже співпадав з національним поділом. Селянська маса була переважно українською, з невеличкою домішкою росіян. Поруч з нею в індустріальних селах (термін з бельгійської наукової літератури), іноді велетенських, таких, як наприклад Юзівка формувався такий же безправний до Першої російської революції 1905 – 1907 років, як і селянство, пролетаріат. На відміну від переважно українського селянства, виникаючий пролетаріат індустріальних сіл Донбасу був переважно російський за походженням, та російськомовним за мовною ознакою. Українське селянство було куди більш заможнішим, ніж російське, його не приваблювала праця на шахтах, рудниках та заводах. Навіть аграрні виступи українських селян 1900 – 1903 років мали принципово іншу природу, ніж аграрні безлади великоросійських губерній. Українське заможне селянство мало на меті покращення умов землеволодіння, а не вирішення питань соціальної справедливості, як в Росії.

Над найнижчою селянською верствою йшли торговці та крамарі. В черті осілості Бахмутчини, ця соціальна група значною мірою співпадала з місцевим єврейством. Бельгійці потрапили у ситуацію, яка принципово відрізнялася від звичного для них соціального середовища. В Бельгії по відношенню до місцевого єврейства з успіхом провадилася політика асиміляції. Євреї здобули усі громадянські права, їх ніяк не виділяли з маси населення, тому бельгійці не розуміли роздільного існування народів в Російській імперії. Навіть найбідніші з євреїв різко відокремлювали себе від селянської (переважно української) маси. Це була свідома політика російської влади. Великоросійські губернії, та їх населення штучно закривалися від єврейської присутності там. Натомість в українських губерніях створювалося скупчення неруської бідноти, з метою посиленої конкуренції як між нею, так з українцями, для провокування міжнаціональної напруги.

Вище торговців та крамарів йшли службовці, ще вище офіцери, дворяни, інженери, саме в цьому пропарці бачив себе Луї де Бер. Над ними Де Бер бачив старших офіцерів, архієпископів. Ще вище був Цар.

Актор, зігравший Луї Де Бера у документальній стрічці “Les arpenteus d`horizon”

З Бельгією різниця була помітна. Ось біографія Луї Ламберта

Цей елітний промисловець народився в Шарлеруа в 1842 році. У віці 13 років він почав, як хлопчик, допомагати біля печі. Він швидко став видувальником і йому було 24 роки, коли він був назначений начальником виробництва у 1866 році.

Енергійний, переповнений духом ініціативи та сильної енергії, він заснував у 1871 році, товариство з обмеженою відповідальністю "Л. Ламберт і Ко. Verreries des Hamendes в Жюме (Шарлеруа), яке створило в 1895 році компанію під назвою: Анонімне Товариство Донецьких скляних заводів, Росія. 53 роки пану Л.Ламберту.

Під досвідченим керівництвом Луї Ламберта, компанія з Жюме швидко стала однією з найважливіших виробників скляних виробів на континенті.

У 1890 році від 90 до 95 % всього скляного виробництва Бельгії йшло на експорт. Саме такі постаті, як Луї Ламберт, експансіоністи та ділові мандрівники, як називають їх в Бельгії почали вивозити у 1890-х з країни капітали, та створювати за кордоном підприємства, що продовжили золоту еру бельгійського капіталізму.

Луї Ламберт є одним з творців і голова ради директорів “Compagnie des Glaces du Midi de la Russie” (Товариства дзеркал на півдні Росії), “ Ciments de Konstantinowka’ (Donetz), та голова з продаж продукту “Societe Generale de vente des produits des Glaceries russes” в Санкт-Петербурзі, а також «Charbonnages d'Hensies – Pommeroeul» в Санкт-Петпербурзі.

Він очолює Ради директорів “Compagnie des Glaces de Floreffe”, les “Glaceries et Verreries du Nord” у Санкт-Петербурзі, les “Societes Minieres de St. – Pierremont et de Sexey” (Мерт-е-Мозель), і т.д.

Пан Луї Ламберт був членом Вищої ради промисловості та торгівлі Бельгії.

За великі послуги, що були надані для національної промисловості Луї Ламбер отримує звання Командора ордена Леопольда. Цей почесний експансіоніст також став офіцером Почесного легіону.

Бельгійський автор Вім Петерс пише у 2010 році у книзі «Сталь в степу»: «Будучи присутніми у всіх галузях, особливу активність бельгійські підприємці приділяли будівельній індустрії та виробництву скла. У цих галузях Бельгія була представлена старими, шанованими у бізнесі сім’ями, такими, як сім’я Луї Ламберта, яка створила в Сантуринівці скляний завод Verreries du Donetz, син якого Фердинанд сам поїхав у далекі малозаселені тоді степи, щоб керувати виробництвом»

Через 100 – 150 років для Віма Петерса Ламберти вже «шанована в бізнесі родина»! Для бельгійця соціальні ліфти, які підносять догори суспільства найкращих настільки звичні, що він їх і не помічає. Хлопчина в 13 років приходить вчитися майстерності видувальника на скляний завод. І до 50-десяти років стає одним з капітанів бельгійської промисловості, ім‘я якого вписано золотими літерами в історію Бельгії.

Відчуваєте різницю між Росією і Бельгією? Кар‘єра не тільки директора заводу, але і кар’єра капіталіста була цілком можливою для бельгійського хлопчини, який в 13 років йшов працювати учнем на виробництво.

В Російській Імперії найкращою кар’єрою для підлітка з виробничого середовища була кар’єра революціонера. Ворошилов на Луганщині, чи Белоусов у Костянтинівці. По факту. І це пояснює чому Європа для багатьох в Україні приклад для наслідування, а Росія – антиприклад. Країна від якої хочеться триматися подалі.

Але повертаємось у зиму 1895-1896 років в селі Костянтинівка. Інженера Бера приводить у повне нерозуміння та здивування, як місцеві мешканці користуються дорогами, які вкриті шаром снігу. Лише іноді в степу можна побачити повстромлені у замети жердини з прив’язаними зверху пучками сіна. Ось і всі орієнтири та вказівники. Коли Данило повіз кудись бухгалтера по справах, і вони не повернулися до ночі, то страх охоплює всіх. Блукання в степу можуть закінчитися смертю.

У січні 1896 Луї де Бер доповідає керівництву у Бельгію, цитуємо Бонебеккерову «Konstantinovka»: «Мною вже закуплено 50 мільйонів цеглин подвійних розмірів у порівнянні з бельгійськими; 20.000 м3 щебеню; 3.000 м3 вапняку; 6.000 м3 піску… Плани будинків для працівників я роблю точно, як ваші». Цікаво, що всі будівельні матеріали підвозяться на відстань не далі ніж 12 кілометрів. Приблизно такою і є економічно доцільна відстань перевезень для гужового транспорту. Зима ще не скінчилася, а Бер може доповісти акціонерам: «Я взяв всі цеглини, які були в країні, хороші і погані. Мною закуплено: черепиці на 40000 франків, щебню на 30000 франків і т.д., всього на суму 200000 франків. ... Моє місце не пікнік, і у мене немає часу, щоб прочитати газету. Я зітхну із задоволенням, коли закінчу».

Зима закінчується, вже можна дихати без кубиків льоду, які утворюються у роті. Бельгієць прожив зиму у чужій країні, інтенсивно працював, тому можна простити йому ці невільні перебільшення своїх страждань. До того ж йому кортить зустрітися із земляками. Ось як оцінювала російська преса бельгійських робітників у 1900 році: «Бельгійці народ підприємливий і переважно індустріальний; виносити капітали за межі свого краю, який вже вивчений ними, для них справа випробувана. До нас же бельгійський робочий переселяється не тільки з переселенням бельгійських капіталів, але і просто завдяки мистецтву, майстерності своєї роботи. Будь то російська, бельгійська чи яка інша компанія; – раз вона хоче поставити справи заводу в Росії на європейську ногу, бажаними гостями для себе вона вважає насамперед не російських робітників, а вільні руки сусідів; яких Бельгія має в достатку. Вона виховала своїх синів «робітниками», а капітал, важкою даниною давлячи на маси народу, витончив його руки і навчив стійко триматися під своїм натиском; в той час, коли, подібно пресу, який вичавлює сильними ударами, капітал од часу до часу викидає надлишок трудового населення, пропонуючи його іншим країнам, там знайдуться підприємці, які зрозуміють свої вигоди та шляхи їх отримання.

Доставка іноземних робітників, висока плата за їх працю, задоволення вимог їх, далеких від умов російської фабрики, – все це обходиться не дешево, але, по-перше, все це ніщо в порівнянні з тим, що робить вражаюче інтенсивна робота вмілої людини, без якої немислимий початок широко поставленої справи; по-друге, це необхідно мати на увазі, бо, вмілі руки є вчителями невмілих, тобто росіян».

І.Бредіхін, Д.Чістов.

Далі буде.