Заснування Костянтинівки. Частина VI

З ранньої весни 1897 року розпочинається виробнича діяльність бельгійців на скляному та хімічному заводах. Цей рік ознаменувався також будівництвом двох нових: залізопрокатного та пляшкового. Тому у березні приїздять не тільки будівельники, а й робітники, які будуть зайняті у скловиробництві. Вони сходять на станції Костянтинівка з родинами, зі своїми корзинами та клунками. Їх зустрічають земляки-бельгійці, які приїхали давніше, іноді хтось з інженерів. Радісні обійми, а потім всі з дітьми та речами сідають на прольотки та підводи місцевих селян, які залюбки опанували новий спосіб заробітку. Сердечна зустріч на маленькій станції стороннього спостерігача наводить на цілком правдиву версію, що бельгійці знають один одного здавна. Всі вони, якщо не родичі, то друзі, або приятелі, призвичаїлись до тривалих закордонних поїздок на роботу, затоваришували, випили там не одну пляшку пива.     

Всі новоприбульці до Степової України були з бельгійського промислового центру Шарлеруа та його сателітів – робітничих селищ. Шарлеруа в кінці ХІХ сторіччя був одним з найбагатших та процвітаючих міст Європи. До Першої світової війни це місто – економічне серце Бельгії. Вугільні шахти, металургійні та скляні заводи, труби промислових гігантів та терикони, розгалужені залізничні шляхи створили своєрідну «Чорну країну» (Pais noir). Pais noir стала своєрідним лекалом майбутнього Донбасу.   

Велика кількість заклопотаних жіночих облич та веселих непосидючих дітей, що почали без дозволу дорослих опановувати околиці Сантуринівки, змінюють атмосферу бельгійської колонії. «1897 знаменує собою початок правильної бельгійської колонії» – пише хронограф початкового етапу бельгійської колонізації Костянтинівки Сегер Бонебеккер.

Важливий етап у виробництві скла – розпалювання басейну печі скловаріння. При цьому існує деякий ризик вибуху з руйнацією новопобудованої печі. Саме така аварія сталася не так давно в Бельгії. Цього ж побоювався молодий Фернанд Ламберт. Тому він доручив всю відповідальність Луї де Беру, а сам генеральний менеджер в цей день задумав для себе ділове відрядження. Інженери Де Бер та Поль Деган трохи покепкували з генерального, та день був дійсно відповідальний і насичений подіями, тож про молодого Ламберта швидко забули.

Луї де Бер був впевнений у своїх силах. Нагадаємо, що для нього розпалювання печі було хоч і відповідальною, але звичною процедурою, яку він виконував не раз. Ось як він описував розпалювання першої печі скловаріння на заводі Verreries du Donetz у Костянтинівці 6 березня 1897 року: «Випробування газового палива було, переважно, легкою задачею. Ви знаєте, що ми почали попереднє нагрівання печі вугіллям домогосподарств (восьми-десяти), які були побудовані поруч. Після прогрівання, туди подають газ і підпалюють… я запалив газ в печі так само, як ми розпалюємо люльку. Це було 6 березня вранці».

Загальний тріумф охопив робітників та інженерів, напруження спало. Послали хлопчиків-підсобників за горілкою. Міра, якою до революції вимірювали кількість горілки називалася відро. Вона дорівнювала приблизно 12 літрам. Пляшка оковитої складала 1/20 відра, – це приблизно 610 сучасних грамів. В переліку витрат на 6 березня 1897 року ми знаходимо у Луї де Бера наступне: «Горілка робочим: 1,25 рублі». Це три пляшки оковитої середньої якості. Єврей-торговець заробив свої 5 копійок. Все по-людськи.

Колектив прокатного цеху. Світлина публікується вперше.

Рада директорів Mariemont у Брюселі отримала звіт: «Розпалювання басейну печі було проведено в належних умовах і без будь-якої аварії».

25 березня 1897 року скляний завод бельгійської компанії «Товариство Донецьких скляних заводів в Сантуринівці» запрацював. 24 березня Луї Бер записує: «Всі нагнітачі, форсунки і «пушки» були доставлені вчора вранці. [...] Ми починаємо реальну роботу завтра. [...] Все готово, ми вже зробили кілька дуже успішних запусків. На думку багатьох, ніякий басейн скловаріння, навіть у Бельгії, не дав таких результатів; він працює, кажуть, як годинник. [...] А тепер крапки над і розставлені і немає нічого, щоб не працювало».

В цей час у Костянтинівці розпочинається будівництво залізопрокатного заводу. 17 жовтня 1896 року у Брюсселі приймається Статут бельгійського акціонерного товариства, під назвою: «Залізопрокатні заводи в Костянтинівці (Донець)» (Toleries de Сonstantinovka (Donetz). 28 березня 1897 року російський цар Микола ІІ затвердив умови діяльності зазначеного товариства, залишивши на статуті такий надпис: «Государ Імператор розглядати і височайше затвердити зволив в Царському Селі, в 28 день березня 1897 року».

В статуті серед іншого написано: «Ділянка, приблизно 20 десятин землі без будівель, взята з 100 десятин, що належать АТ  Донецькі скляні заводи в Сантуринівці, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії. Ці 20 десятин, взяті поблизу станції Костянтинівка,  межують: а) мостом Катерининської залізниці в балці Водяний-Яр, уздовж цієї балки; б) рікою Торець до точки примикання перпендикуляра до залізниці Курськ-Харків-Азов, що йде від цієї залізниці до річки Торець, віддаленого на 5 сажень від палісадника, що огороджує завод АТ  Донецькі скляні заводи, біля Костянтинівки; с) цим перпендикуляром; d) точкою примикання перпендикуляра до залізниці Курськ-Харків-Азов до Катерининської залізниці на балці Водяний-Яр, уздовж цієї залізниці, яка відступає на 11 саженів перпендикулярно.

Г.г. Сізеле і П’єрарт роблять також внески будівлями та вже здійсненими замовленнями. Відплатою за ці внески визнано за г.г. Сізеле і П’єрартом право на 1.400 акцій капіталу, оплачених повністю, і на 2.500 акцій користування».

Сізеле та П’єрарт – підприємці. Краще ніж американський дослідник Джон Мак Кей у книзі «Піонери прибутку» про них не скажеш: «...Жозеф Сізеле, багатий промисловець з Антверпена, і його співробітники, керівники заводу листового металу в Ла-Лув’єр (Алексіс Ісидор і Альфред П’єрарт) використовували структуру капіталу компанії Залізопрокатні заводи в Костянтинівці з тією самою витонченістю, яку згодом вони відобразили у керуванні цим спеціалізованим виробником сталі. Опираючись на початковий (1896) капітал у 2.500.000 франків, 350 000 франків, акції всіх засновників перейшли до Сізеле і П’єрарта. Це «винагорода як за контакти, досвід, заводи, технічні дослідження та виконану роботу», так і за вільний фабричний майданчик у двадцять десятин, придбаний у скляної компанії з Сантуринівки, яку Сізеле допоміг знайти за рік до цього. Сізеле, П’єрарт – два суднобудівники – і маклер Ісидор підписалися тоді на 5.000 з 8.600 акцій капіталу по 250 франків кожна, сплачуючи 20 відсотків на момент реєстрації, або 50 франків на акцію. Решту акцій брали блоками від 20 до 200 акцій у сорока передплатників, які описували себе переважно торговцями, промисловцями та інженерами, зрідка адвокатами, лікарями та власниками, що володіють міською або сільською нерухомістю.

До 1900 року капітал було збільшено вдвічі до 4.000.000 франків. Крім того, у 1899 році, коли завод було збудовано, 27-річні облігації на суму 20.000 франків під 4 відсотки були розміщені під 98,5 відсотка. Ця фірма, член Продамету, після 1909 року виробляла високоякісні сталеві листи виключно для приватного ринку і мала надзвичайний успіх. До 1914 р. п’ятнадцятивідсоткові дивіденди були виплачені по статутному капіталу у розмірі 10.000.000 франків (ринкова вартість 25.000.000 фр.). Засновницькі акції складали 2.300 франків кожен; на загальну суму 5.000.000 фр. Можна припустити, що засновники, дещо переплативши за свої початкові внески, продали частину капіталу і швидко відшкодували більшу частину своїх початкових інвестицій, а потім отримували прибуток від власних значних запасів. Ці доходи дали дуже гарну, якщо і невідому, норму прибутку. Директори завжди були однією і тією ж групою засновників...»

Американський науковець пише про одну і ту ж групу засновників. Ця група була представлена трьома особами: Луї Ламбертом, Полем Нобле і Жозефом Сізеле. Саме вони представляли інтереси трьох різних бельгійських промислових груп та створили 14 вересня 1895 р. АТ Донецьких скляних заводів. Луї Ламберт, власник Verreries des Hamendes в Жюме (Шарлеруа), став генеральним директором нової компанії. Поль Нобле, директор Glass Mariemont (Ла-Лув’єр), дочки Сосьете Женераль в Бельгії, став директором, як і Жозеф Сізеле, впливовий підприємець з Антверпена». У 1896 двоє з цієї трійці батьків-засновників, Жозеф Сізеле та Поль Нобле, на 20 десятинах купленої раніше у дідича Номікосова землі засновують біля станції Костянтинівка  залізопрокатне виробництво: АТ «Залізопрокатні заводи в Костянтинівці (Донець)».  

Ось деякі регалії бельгійського підданого Жозефа Сізеле з довідника російської дореволюційної бізнес-еліти: директор АТ Донецьких скляних заводів в Сантуринівці (у 1912 році товариство здійснило перереєстрацію і отримало нову назву: «Товариство Донецьких скляних і хімічних заводів»), член керівництва (адміністрації) АТ «Залізопрокатні заводи в Костянтинівці (Донець)»; член правління бельгійського Товариства дзеркальних заводів на півдні Росії, член правління АТ «Кам’яновугільних копалень, рудників і заводів в с. Государів-Байрак».
І тут ми натикаємося на ще одне пояснення надприбутків невеличкого бельгійського металургійного заводика біля станції Костянтинівка. Костянтинівці дуже пощастило з цією «групою засновників». Якщо Луї Ламберт був асом в скловарінні  і створив надприбуткове скляне, пляшкове та дзеркальне виробництва, то Жозеф Сізеле – надприбуткове металургійне.

Кінець ХІХ сторіччя в Російській імперії характеризувався будівельним бумом у галузі залізничного транспорту. Бельгійські інвестори почали проявляти цікавість до заснування металургійних підприємств у Степовій України ще наприкінці 1880-х років. Їх виникаючі, як гриби після дощу, заводи: Катеринослава, Маріуполя, Кам’янського, Верхньодніпровська, Єнакієво, Широкої та інших були орієнтовані на випуск, насамперед, залізничних рейок.
Металургійний завод, побудований у 1896 р. у Костянтинівці бельгійцями був лише одним з багатьох. На початковому етапі в Костянтинівці рейки за державним замовленням для залізничників і катали. А от після 1909 перейшли виключно на якісний прокат для приватного капіталу. Прибутковість саме цього заводу перевищує всі показники конкурентів. Статутний капітал товариства становив у 1896 р. 2,5 млн франків; у 1900 р. – 5 млн; у 1911 р. – 7 млн; у 1914 р. – 10 млн франків»

Не в останню чергу надприбутки компанії, якою керував Сізеле були забезпечені наявністю власного вугілля. Заснована у 1899 році компанія Жозефа Сізеле АТ «Кам’яновугільних копалень, рудників і заводів в с. Государів-Байрак» викупає шахти в районі станції Микитівка біля села Государів Байрак. У довіднику «По Екатерининской железной дороге» за 1912 рік повідомляється: «Вуглепідйомних шахт три: шахта Святого Андрія № 1 і вентиляційна № 20 глибиною 150 саженів з продуктивністю до 75.000 пудів на добу, «Похила шахта» глибиною 50 саженів з продуктивністю до 5000 пудів на добу і нова шахта глибиною до 50 саженів. На руднику зайнято службовців: інженерів – 2, штейгерів – 5 та інших – 43 людини, робітників у середньому близько 1200 чоловік».

Із забуття випливає ще одна непересічна фігура бельгійського капіталіста – Жозефа Сізеле. І металургійний заводик в нашому місті поставив. Маленький, але надприбутковий. І всі костянтинівські заводи, і виникаючу навкруги своїх виробництв міську агломерацію вугіллям забезпечив (для своїх робітників – безкоштовно). До революції наш промисловий район так і називався в підручниках з економіки: Костянтинівсько-Горлівський підрайон Донецького басейну. Вдячні нащадки назвали Костянтинівський металургійний завод іменем Фрунзе. А копальню в Горлівці, районом якої став Государів Байрак іменем Калініна. Яке відношення мають ці добродії до металургії чи до вуглевидобутку я не знаю. А от я, історик і краєзнавець, портрету бельгійського капіталіста Сізеле не маю.

І.Бредіхін, Д.Чістов

Пята частина. Далі буде.