Дозволимо ж собі жити!

Війна – чи є в ній переможці? Якщо кожна літера цього маленького слова омита кров’ю, і навіть звична крапка над літерою «і» нагадує слід від кулі. Коли кожна із вороже налаштованих сторін у будь-якому разі понесе втрати. Війна. Чи має вона гарну сторону, навіть для тих, хто в ній переміг? Чи можуть гордитися люди тим, що вбивали? Тим, що на душі навічно важким каменем лежать душі тих, кого вони лишили життя? Нехай вони і були ворогами, але це — живі люди! Живі! Війна – смерть, втрати, рани на душі і серці – вічні. Але, як кажуть, часи не обирають. В них живуть і помирають.

Хто я? Звичайна дівчина-підліток. Моє покоління раніше не бачило війни. Те, яке чуло про неї лише з книжок, розповідей бабусь і дідусів ветеранів, бачило у фільмах. Тепер все трохи змінилося… Як сюжет зі старої кінострічки, який повторюється. Сьогоднішня реальність змушує повертатися навіть не до сорокових років, а до 1918. Майже сто років пройшло з часу громадянської війни, і…

Тепер, щоб дізнатися, що таке свист кулі, побачити військових у формі, танки і іншу воєнну техніку, я можу поїхати у сусідні міста, якщо мене звісно випустять з мого. Адже кожен блок-піст охороняється добровольцями і міліцією. Що там коїться? До мене доходять лише рідкі звуки від вибухів. Знайомі у телефонному режимі, так би мовити з перших вуст, а ще телевізор (який з ранку до вечора і говорить, і говорить , і говорить), — повідомляють про все, що коїться там. У центрі міст збудовані барикади і стоять люди: стоять не з ранку до вечора, не по вихідним, стоять цілодобово, боронячи власне місто і свої переконання. Ось мій третій ранок поспіль починається не з клятого будильнику, який так невчасно нагадує про себе о сьомій. Над моїм домом пролітають воєнні гвинтокрили, так низько-низько, ніби говорять: «Добрий ранок, громадянине!» З економікою – біда. Усі розмови лише про гроші, а вірніше сказати, про їх відсутність. Ну, а про що ще теревенити, якщо ціни підіймаються, а зарплати звісно ж залишаються на місті?!

У місті — атмосфера жахливо–заспокійлива. Трохи нагадує затишшя перед бурею. Ніби все як і раніше, але зустрічаючись очима з людьми на вулиці, можна помітити страх і одне питання: «А що ж далі?» Цього напевне ніхто не знає, але готуються до гіршого.

Ось так круто змінилося наше життя, за якісь півроку, і того менше. Все починалося з мирної демонстрації, волевиявлення народу, чи як там ще називали це? А що тепер? Кардинальні зміни: був президент — і нема, тепер лише чекаємо виборів. Були одні у керівництві Верховної Ради і Кабінету Міністрів — тепер, звісно, інші, ну що ж, нехай і так. Був Крим — і того тепер нема. Була стабільна робота — у деяких тепер від неї лише спогади. Був порядок — тепер повне беззаконня. Були люди, а тепер деякі з них посмертно зараховані до особливого лику «Небесна Сотня». А скільки таких ще буде? Скільки тих, хто помре за країну, а хто просто опиниться не у той час, не у тому місці?

Та чи час винити у цьому когось? Чи час говорити, хто винен, а хто ні? Політика — діло брудне і… Хто я? Лише звичайна дівчина-підліток, можна сказати, дитина, але… Мені хочеться кричати, не від жаху, не від суму, а від очевидності. Невже я бачу це одна, люди? Невже лише я не хочу війни?

У мене таке відчуття, що люди не розуміють, або не хочуть розуміти. Агов! Мені здається, що я ніби намагаюся співати для глухих. Лише відчуйте, що у повітрі вже пахне смаженим. Що це — громадянська війна, а вона страшніша за звичайну! Адже, “у громадянській війні всяка перемога є поразка», — говорив Лукан.

Громадянська війна: і твій брат — твій ворог. Це коли кожен перехожий може бути небезпечним. Коли половина міста йде війною на іншу половину. Це коли одна країна навпіл. Коли ллється одна українська кров, гинуть громадяни, що ще донедавна називали себе гордо «братіями козацького роду».

«Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають…», — лунають пророчі слова Тараса Шевченка, і від них стає моторошно. Ніби Кобзар був пророк і знав, що так воно і станеться!

Люди, хіба ви не бачите очевидного? Хіба? Одні до ЄС, інші до ТС, треті прагнуть федералізації. А насправді усі танцюють під чужу дудку! Не так важливо зараз, хто спровокував все це (у кожного свої переконання), та це спрацювало. Україна розкололася навпіл, українці ненавидять один одного! Якщо ж справа лише у мові, якою ми говоримо, то нехай, нехай, це буде українська. Але ж хай буде мир! Але… Ми граємо за чужими правилами! І мова – є один маленький привід. Ми здійснюємо чиїсь задуми, але боротися будемо один з одним.

Україна на двадцять другому році свого існування — звичайне поле бою. Ніби дощечка для гри у шахи, і звісно українці – пішки. Ось і все. Ті, хто за кордонами нашої країни спостерігають за цим, кожен має власну користь від цього і одну спільну думку на всіх: «Який чудовий український цирк. Диво, а не шоу!» Можливо, образливо звучить, ну а як ще назвати це? Ви думаєте за те, що українці один в одного яйцями кидають і молоком поливають, зеленкою, припорошуючи все мукою, застосовують зброю один проти одного – це все викликає повагу? Як би ви самі дивилися на це все зі сторони, із-за бугра, як ще говорять? Чи з гордістю б?

Мені прикро, що люди не розуміють очевидного, щоб хто не говорив, Українці нікому не потрібні: ні владі, ні ЄС, ні Росії! Лише самі для себе. Та чи це привід для печалі – ми і без того маємо усе! Рідна земля, на якій можна будувати власне майбутнє, родючі грунти (чи ви ще пам’ятаєте, як наш чорнозем вивозили ешелонами до Німеччини)?! Поверніть свою пам’ять лише у дев’яності, у часи, коли ми вийшли зі складу Радянського Союзу. Чи багато з вас знають, що тоді на Україну покладалися великі надії! Їй пророчили могутнє майбутнє. У нас добрий клімат, адже ми не страждаємо від катаклізмів, і лише все глибше стоїмо на краю прірви, у ніг апокаліпсису, який створюють люди.

Чому? Скажіть, чому, ви звикли тікати з рідної країни? Чому вам легше переїхати? Чому дбаєте лише про себе і про своє влаштоване буття? Це такий безмежний егоїзм, чи просто страх? Чому ви боїтесь і не намагаєтеся будувати свою країну, а постійно шукаєте захисту в інших? Адже вдома і стіни лікують! Чим вам Україна не дім? Чому прагнете сховатись і забути про це. Чи так роблять справжні громадяни країни?

Хто я? Звичайна дівчина-підліток, та я не хочу ні до Євросоюзу, ні до Росії – нікуди! Я хочу бути в Україні. І не просто хочу тут бути, я хочу тут жити. Я не хочу відправляти на війну батька, не бажаю, щоб там опинилися мої друзі, і не хочу опинитися на фронті сама. Бо ж, як казав Перикл: «Юнацтво, що загинуло на війні, – як весна, виключена з року». Я тепер не боюсь майбутнього. Я боюсь і не хочу лише того, щоб хтось враз напророчив мені воєнне майбутнє. Я хочу жити в мирі, і тепер лише розумію, як багато це, — бажати просто жити мирно! Люди, чи ми можемо дозволити собі жити? Війна війною, якщо треба, так треба, але ж з ким воювати? З ким? За що?

Це не звичайна комп’ютерна гра на зразок популярних стрілялок. І якщо щось піде не так, то ви ж розумієте, ми не маємо кнопочки «зберегти» (перед новим рівнем, як у іграх), щоб можна було почати спочатку! У нас лише одне життя, одне! І я хочу його, як це банально не звучало б, саме прожити! А ви?

Єлизавета Кручиніна, 17 років, м.Костянтинівка.

Comments

Неизвестные захватили здание Константиновского горуправления милиции, также вооруженные люди находятся возле здания исполкома. Об этом сообщил константиновский журналист Константин Земсков .

"Константиновский ГО захвачен. Около исполкома тоже, чиновники пока внутрь не заходят. Автобусы пустили в объезд", - сообщил он.