Безодня

В конце прошлого года редакцию посетили бойцы ВСУ — Владимир Сизов (Лапша) и Влад Сорд (Змей). Влад, потомок норвежских викингов, как оказалось, пишет стихи. Обычно утром, просто «на бегу» (иногда под обстрелом) записывая, что пришло ночью. Мы тогда сделали авторское видео стихотворения — «Воин Севера, запомни — ночи Одина черны!», а Змей презентовал нам сборник своих стихов «Трансгресія».

Влад Сорд (Стафийчук), позывной «Змей», 93 ОМБр, командир отделения артразведки, мл. сержант.

После этого мы стали получать от него и брать на Фейсбуке новые поэтические озарения бойца. И тут его «поперло» на прозу... На «промке», под Авдеевкой...

Рассказ «Бездна», опубликованный у Змея на странице в ФБ буквально на днях, мистически передает то, что пережили наши воины в момент жесточайшего обострения ситуации на этом участке фронта, их незламный дух. И сила духа наших ребят входит в твое сердце, делая его тоже сильнее.

***

За кількасот метрів від Донецька наші окопалися, врились у землю, наче мурашки. Ось уже майже рік ворог невтомно намагається відтиснути нас углиб, до Авдіївки — залякує, виснажує, щораз вигадливіше намагається обдурити. Та хоч це й не Аеропорт, проте люди — такі ж. Відчайдушні українці, що втомились чи позабували боятися, день у день дають бій силі, котра переважає їх мало не в сотні разів. І ні кроку назад. Ні кроку!

Розтягнувшись мало не на п’ятсот метрів, наша Шахта рясніє порепаними будівлями й надбудовами, мов галявина грибами після дощу. В самому центрі — височіє копер, що став народним символом Шахти та її захисників, і надшахтна прибудова. Обидві споруди погризені снарядами й іржею так, що нині схожі на довжелезні руді скелети динозаврів.

«Совдепія» не шкодувала грошей, коли відливала з бетону і сталі оті шість будівель на нікчемному клаптику землі. Можливо, здалеку для стороннього спостерігача вони й схожі на старезні меблі, які добряче поїла шашіль, — та на ділі оці конструкції витримали на собі поцілунки незліченної кількості куль, гранатометних, танкових, САУ-шних та ГРАДівських снарядів і врятували силу-силенну українських вояків.

Словом, Шахта — це Шахта. Ласкаво просимо!

Ротний проживав десь із того краю, що ближче до села Спартак, — оселився в металевому контейнері під дахом однієї з будівель, який прозивали «Холодильник», — як і, власне, саму конструкцію, що могла похвалитись лиш напівзруйнованим дахом та мозаїчним набором уламків, які слугували трьома стінами.

Якщо рухатись далі, углиб Шахти, попід незламною бетонною стіною й повз саморобний туалет із дерев’яних ящиків із-під снарядів, потрапляємо з «Холодильника» на «Копійку». «Копійка» — два з половиною поверхи найбільш уцілілої споруди. Іноді, коли хлопці першого взводу перебували в доброму гуморі, крізь неї можна пройти. Такий собі прохідний двір. І вийти на дорогу, просто під самий копер. На копрі, високо в небі, гордо майорять посічені кулями й осколками два прапори: червоно-чорний і жовто-блакитний.

Навпроти нього — «Баня». Схована в тіні «Копійки» й копра, позиція теж непогана, ціленька, але ми туди не заходимо — якщо, звісно, ніхто не бажає випити з самого ранку.

Прямуємо до наступної будівлі, просто по дорозі. Можливо — перебігаємо чи ховаємося за бетонними блоками від чергової кулеметної черги. А може (в залежності від ситуації) — падемо лицем прямісінько у  глибоке густе багно на дорозі, ховаючись від «ВОГів», що раптово налітають з безхмарної блакиті неба. Повземо, підіймаємось — і ось уже новостворена «Дахау», одна з двох позицій в цьому грандіозному масиві.

Поки пробираємося на «Парковку» крізь «Дахау», можемо бачити, як будівля буквально огортає височенну надшахтну будову з трьох боків. На ній також вітер грається жовто-блакитним прапором.

Кімнатки, влаштовані в глибинах «Парковки» й «Дахау», чимось нагадують хостели. Якщо чесно, наші воїни схожі на бомжів з натхненними обличчями. Гудять генератори, бійці в кожній з кімнат сплять, читають чи дивляться телевізор. Хтось куховарить на невеличкій буржуйці. Пахне смачно. Але нам — не сюди.

Йдемо далі, «Парковка» швидко закінчується, починається багно. Звідси видно три позиції, ліворуч — «Круг», оточена земляними валами позиція старшини; прямо й трохи далі бачимо будівлю, схожу на розчавлений ногою Кубик Рубика — «Борода», там, кажуть, живе розвідка; праворуч нависає масивний бетонний ангар, це «Механік». Нам — туди.

Туди дістаєшся через пробиту в стіні шпарку, над головою — проломлена чимось страшенним стеля, а все довкола таке величезне, помпезне, що почуваєшся комариком в порожній квартирі. Ось ти, комарик, бачиш здоровенну котушку з канатом, яка займає мало не половину величезної споруди. Вона висить над проваллям. Ніхто й не думає, кого чи що колись підіймали цим канатом, натомість біля ротора прокладені міцні дошки, вони туляться до загорожі, яка його оточує, й ведуть прямісінько на бойовий пост — він, до речі, теж у цій будівлі. Виходить такий собі місток із поручнями.

— Чого витріщився? Мо’ сєпар, га?! — обличчя в дідугана, одягнутого в засмальцьований волонтерський кожух, спочатку палає гнівом, але за мить — уже сяє золотозубою посмішкою. Дідо регоче, ляскає по спині, закутій у новенький американський бронежилет.

— Радий бачити, друже! Шо там, перевели тебе? — потиснувши руки, вони з новоприбулим прямують до входу в підземне сховище — там, власне, хлопці живуть.

Прямо над входом — бойовий пост, з якого стриміють у бік Донецька аж три кулемети — ДШК, трофейний російський «Утьос» та зовсім музейний експонат, «Максим».

Біля входу — дровітня, двоє парубків завзято рубають, вимахуючи сокирами. Під постом і біля дровітні обладнана «курилка» — столик, кілька стільців, попільниці з танкових гільз. Усі місця зайняті — солдати в брудних камуфляжах курять, сміються, а забачивши новоприбулого — підіймаються, здоровкаються, вітаючи його. Вітаються й двоє стрільців, що несуть службу зверху за кулеметами.

— Ти вже назовсім, Джонік? — втирає піт Ярило й спирається на сокиру, один із тих парубків, які щойно займалися заготівлею дров.

— Сподіваюсь. Не хотіли відправляти назад до вас після тієї Десни, — дістає цигарку хлопець, ділиться з Ярилом та Дідом, підкурює їм і собі. Потім Джонік знімає автомат з плеча, чоловіки розсідаються на нерубані пеньки, поволі гомонять. Хлопця засипають питаннями — чи не привіз чого хильнути? Чи поки не женився? Яка в Десні зарплата? А де форму купив? Музики на телефон накачав? Дай, врешті решт, іще козирної цигарки з Великої Землі!

Усі тут — одна велика, строката сім’я. Новенький — не такий уже на ділі й новенький — з вродженою легкістю вливається в довгоочікуваний для нього колектив. Один зі стрільців на посту встає з-за ДШК, каже:

— Хлопці, підмініть на пару хвилин, бо я зараз всцюсь!

Джонні, наче тільки й цього чекав, підіймається, кидає на плече автомат, прямує до дощатого містка біля ротора:

— Ну, то гайда! Я постою.

— Только астарожна, там скользко. Дєржись за поручєнь, — каже невисокий російськомовний Зима з Харківщини. — Нє наєбнісь.

Новенький відмахується — перший раз, чи що? Кулеметник обережно прослизає по містку, йде у справах за велетенський ротор, Джонні ж натомість підіймається сходинками з ящиків від снарядів, береться за поручень. Високий, стрункий, аж худий — проте сильний та жилавий, світловолосий, зі світлою ж-таки бородою. Зодягнутий у новенький бежевий мультикам, в оригінальний бронежилет того ж кольору та оливкові американські берці. На плечі — старенький 74-й Калашников, у кишенях — запальничка, пачка цигарок та граната Ф-1 (про всяк випадок).

Він робить кілька кроків, тримаючись, а десь посередині містка поправляє автомат, вимахує усміхненим побратимам рукою, робить ще крок, стає в якусь слизьку грудку глини чи багна — і якусь мить намагається втримати рівновагу. Та занадто відхиляється назад, не встигає вхопити пальцями поручень — і без жодного звуку зникає в чорній безодні під ротором.

Хлопці німіють, кінцівки у всіх, ніби в одного, терпнуть. Здається, чути, як калатають їхні серця.

Врешті чубатий Ярило на негнучких ногах підходить до мосту. Облизує пересохлим неслухняним язиком губи, заглядає.

Нічого. Чорна, густа темрява у прірві. Десь там, унизу, звивається затхле тепле повітря.

Ярило сахається, втирає зашкарублою долонею холодний піт зі скронь, спускається вниз.

— Клич взводного, — кидає Зимі. — Чи там, ротного. Тре’ скласти якийсь рапорт, чи шо…

Зима тамує дрож в старечих руках, випльовує згаслий недопалок смачної цигарки Джоніка, біжить шукати взводного.

Взводний Юхим — молодий хлопець, колишній айдарівець, примчав, прилетів. До темряви сиділи з Ярилом, дмухаючи на руки і складаючи рапорт. Хіба винен старший позиції, Ярило? Нормальний хлопець, позиція добра, служба йде, наче механізм в надрах годинника. Джонік — зник безвісти. Не повідомивши товаришів, разом із табельною зброєю. Перш ніж піти спати, зморені подією і ніби постарілі на кілька років бійці позиції «Механік» заприсяглися тримати язик за зубами.

А вночі бісився ворог — іскри від куль звивалися в будівлі ангару, кільканадцять разів прилітали то снаряди СПГ, то «ВОГи». У бік «Холодильника» взагалі працював танчик. Шахта гуділа, відстрілювалась, чим могла. Затихло лише перед світанком, і тільки тоді всі, хто не кинувся випивати, провалились у неспокійний, тривожний сон. Хіба двоє — Ярило й Зима — не заснули, змовились, притягнули удвох на міст чималий шмат залізобетону й зіштовхнули вниз. Чекали хвилину. Дві. П’ять. На десятій хвилині, не почувши ані звуку від падіння, встали й пішли геть.

Минуло кілька напружених днів і гарячих, сповнених боями, ночей. Трагедія Джонні потроху витіснялася буденністю, адреналіном та алкоголем. Врешті-решт, на очах цих людей загинуло безліч як товаришів, так і ворогів, тож хлопці давно відвикли від важких переживань, які, зазвичай, супроводжують смерть у нашому світі та нашій країні. Казали, якщо заганятися — можна збожеволіти. Ясна річ, ніхто божеволіти не хотів і не збирався.

Сонце швидко ховалося за обрій, настав черговий вечір. Зібравшись на «курилці», хлопці за звичкою теревенили. Молодий ОУНівець, Дим, перейшов до них від розвідки з «Бороди» й тепер, умостившись за столом, курив разом з усіма, увімкнувши на телефоні запис вірша Жадана — «Невагомі бійці». Бійці вагомі ж, натомість, зачудовано слухали.

— Діду, — долинуло з напівмороку. — Коли там я заступаю?

Влад Сорд, 19 февраля 2017 г.

Далі буде.