Костянтинівка — земля козаків. Частина 6

Морські війни запорожців

Printer Friendly, PDF & Email

Частина 1. Частина 2. Частина 3. Частина 4. Частина 5.

Другий період морських воєн запорожців припадає на кінець XVI — першу половину XVIІ сторіччя, аж до початку хмельниччини, коли на час війни з поляками, напади на союзників — турків і татар, припинилися.

Порівнюючи з першим, можна виявити нові риси морської війни. Риси, притаманні, як організації, так і тактиці і стратегії цих походів, їх матеріально-технічному забезпеченню і т. д. Так, на відміну від походів кінця XV — cередини XVI сторіччя, які мали спрямування на руйнацію опорних баз турецько-татарської агресії проти України на північних берегах Чорного моря, походи запорожців тепер спрямовуються проти найвіддаленіших від дніпровського гирла турецьких і татарських міст і містечок. Навіть столиця Оттоманської Порти, місто Стамбул, неодноразово була атакована з моря козацькими флотиліями. Напади на околиці Стамбула відбувалися у 1615, 1621, 1624, 1630 роках.

Беззаперечно треба зазначити значне підвищення бойових навичок і вмінь запорожців, хисту їх командирів. Поступово морські експедиції запорожських лицарів стають все завзятішими, результати все серйознішими.

Козацька флотилія складалася з великих човнів — чайок. Основу чайки — цього, по суті, невеличкого морського корабля (20 м завдовжки, 3–4 м завширшки, осадка до 2,5 м, швидкість до 15 км на годину) — становив кіль з липового, або вербового дерева, на який жорстко кріпився силовий вертикальний каркас, який розширявся догори, а він вже оббивався за допомогою цвяхів дошками шириною 30 см. Всередині робили перегородки і лавки. Тісно збиті дошки законопачували і просмалювали, ззовні на обох бортах шнурами з липового лика і дикої вишні прив’язували снопи очерету. Снопи ці не дозволяли човну затонути навіть тоді, коли він наповнювався водою, вони ж захищали козаків від куль і стріл, й водночас відігравали функцію амортизатора при абордажі. Воду, яка вливалася до чайки, вичерпували черпаками.

Чайка була оснащена однією-трьома щоглами з вітрилами, веслами, двома кермами, одне на кормі, друге на носі, і мала на борту чотири-шість невеликих гармат-фальконетів. Число гребців досягало 20–30 чоловік, бойовий екіпаж складався з трьох змін гребців, це до 70 козаків. Кожен козак, вирушаючи в морський похід, брав з собою, як правило, 2 рушниці або пістолети, 3 кілограми пороху, свинець і шаблю. Крім цього, чайка могла мати до 6 малих гармат-фальконетів з повним боєкомплектом. За гетьмануваня Івана Мазепи на один козацький човен, окрім дерева, витрачалося 13 пудів заліза, 2 бочки смоли, 200 аршин полотна, 20 сажнів линви, 3 пуди клоччя, 195 аршин різних шнурів для підв’язки очерету. Корогва для морських походів була біла із зображенням Св. Михайла або корабля на червоному полотнищі.

Головний матеріал для будівництва чайки — дерево. “Величезні ліси росли там по берегах ріки, постачаючи козакам дерево для їх флотилій…, а крім того, матеріал для теслярських робіт для житла і підтримки сміливих мореплавців”, — писав польський історик К. Валішевський. Розміри чайок залежали від розміру дерева, яке йшло на виготовлення кільової частини човна. За часів давньоруських князів такі човни видовбували із цільного стовбура. Греки їх так і називали — моноксили. Ліси поступово вирубували. То ж стає зрозумілим, чому російський головнокомандувач Мініх будував під час російсько-турецької війни 1735–1739 років флотилію козацьких чайок вже на брянській верфі. Екологічна криза і знищення лісів.

Цікаво, що під час підготовки до морського походу, будувало бойовий човен для себе само товариство. Небезпідставно француз Боплан називає козаків “Майстрами на всі руки”. Він же пише про термін будівлі човна — до двох тижнів. Така практика призводила до того, що козак досконало знав свій човен. Міг відремонтувати чи обслуговувати його на найвищому професійному рівні.

Під час середньовіччя в Європі існувала військова спеціалізація. Були піхотинці-пікінери з піками, озброєні мушкетами стрільці-мушкетери. З військом йшли і землекопи-сапери. У кожного було своє місто в бою. А от козак був універсальним солдатом середньовіччя. В його бойовому обладунку була не тільки зброя, передусім мушкет і спис, а також і сокира, лопата, кирка. Він за найкоротший час був здатен збудувати неприступну фортецю з возів і землі. А коли до всіх козачих сухопутних умінь додавалися ще й морські, то недаремно, самі запорожці справжнім козаком вважали тільки того, хто побував у морському поході.

В літературі зустрічаються відомості, що під час існування Базавлуцької Січі (1593–1638) там в деякі роки одночасно лаштувалися до морського походу до 100 бойових кораблів. Таке швидке створення величезних флотилій можливе було тільки завдяки досконалій організації тилу.

Січ і стала такою береговою базою. Без такої бази ведення морської війни є неможливим. Організація походу передбачала наступні етапи: вибори старшого — похідного отамана, визначення мети походу, розподіл козаків на екіпажі, побудова чайок, забезпечення їх необхідним оснащенням та озброєнням.

Але найголовніше — потрібні були великі кошти. Тут треба згадати про американського геополітика Мехена, він на перше місце ставив економічну доцільність військово‑морської потуги нації. І тут ми виходимо на досить болючу проблему «злочинності» і «грабіжницького характеру» діяльності запорожців.

В ті часи «війна годувала війну». В Європі було розповсюджене кондот’єрство. Ці загони найманців не мали жалю до населення, особливо, коли їм затримували платню. Все це стосується і польської держави, де влада часто дозволяла вести війну полководцям “своїм коштом”, з подальшим відшкодуванням затрат. Під державними прапорами часто виступали приватні армії. То ж нічого виняткового немає в тому, що запорізькі козаки існували на “самофінансуванні”.

Майже все XVI сторіччя козаки намагалися добитися для себе реєстру. Уперше проект створення реєстрового козацтва був висунутий 1524 року, за правління польського короля Сигізмунда I. Реалізовано його 1572 року, за Сигізмунда II Августа. До реєстру було записано 300 козаків. Проте українські козаки використовувались урядом у війнах і раніше, підтвердженням тому є згадки про існування більш ранніх козацьких реєстрів. У вересні-грудні 1578, готуючись до війни з Московською державою і намагаючись використати в ній козацтво, Стефан Баторій збільшив кількість реєстру до 500 чоловік, а в 1583 році — до 600 чоловік і надав їм ряд привілеїв, у тому числі вперше передав козакам клейноди (хоругву, бунчук, булаву, печатку) та видав у володіння Трахтемирів з Зарубським монастирем. Там було створено тогочасний “хоспіс”, шпиталь для козаків‑інвалідів і небагатьох запорожців, які дожили до глибокої старості. Реєстрові козаки мали всі права шляхти — були незалежними від місцевої адміністрації, звільнялися від сплати податків, отримували платню від держави, мали привілеї. Найголовніше, вони входили до політичного класу тогочасної Польщі.

Стефан Баторій бачив всю небезпеку для Речі Посполитої в посиленні козацтва, він був першим польським королем, який намагався вирішити поступово виникаючу козацьку проблему. Але війна з Московією, хоч і переможна, коли поляки і козаки під орудою непереможного Сагайдачного багато разів били по османському зразку створене московське військо, викликала потребу в козачій силі. 40 тисяч степових лицарів забезпечили полякам перемогу, здобули славу і статок, але такого реєстру не витримала б жодна країна. Більше 30 тисяч кваліфікованих і безстрашних бійців почали будувати чайки…

В цей час створюються всі умови для найвищого злету запорізького козацтва. По-перше, створюється Січ — тилова база, організаційний центр, місце вишколу молоді, столиця, точка акумуляції енергії. До речі, без цього фактору вести морську війну неможливо. По-друге, з’являється переможний бойовий досвід у війнах з татарами, турками, москалями. По-третє, за умов переходу української князівської верстви і майже всієї шляхти до католицизму і їх поступового ополячення, це незалежне українське лицарство відчуває себе тією державницькою елітою, яка повинна взяти відповідальність за Русь Святу і українську людність.

Морські походи стали для низового козацтва одним з найважливіших джерел свого власного фінансування. Чорне і Азовське моря були для турецької імперії внутрішнім морем. Один з англійських дипломатів доповідав своєму уряду: “Чорне море є в буквальному смислі слова море-годувальник Константинополя і постачає його майже всім необхідним і їстівним і продуктами, як то хліб, збіжжя, ячмінь, просо, сіль, бики, живі барани, барашки, кури, яйця, свіжі яблука і інші плоди, сливове масло — ще одна дуже важлива стаття, — яке масло прибуває у великих бурдюках з буйволячої шкіри; воно прогіркле, змішане з баранячим жиром і дуже погане, але турки… йому віддають перевагу… перед найкращим вершковим маслом, англійським і голландським. Привозять також топлене свине сало, дуже дешеві свічки, шерсть, бичачі, коров’ячі і буйволові шкури, як вже сухі, так і вологопросолені… жовтий віск і мед… (турки його вживають як цукор)… багато поташа, точильних каменів… коноплю, залізо, сталь, мідь, будівельний ліс, дрова, вугілля… ікру, рибу сушену і солону плюс до цього невільників, яких постачали головним чином татари. В протилежному напрямку рухалися товари, які зберігалися на складах у Стамбулі, призначені для Росії, для Персії, Кавказу чи придунайських країн: бавовна в кіпах, ладан, вино, помаранчі, лимони, сухі фрукти Архіпелагу, турецькі чи ввезені з християнського світу текстильні вироби. Проте кава і рис були заборонені для вивозу, “щоб в Константинополі панував достаток”.

Російські купці доставляли свої товари по Дону до турецького міста Азов. Тут їх перегружали на турецькі суди, бо тільки турки могли плавати по Чорному морю.

І.Брєдіхін, викладач історії КПЛ.