Лист до Василя Гайворонського

14 січня (на День Василя), як завжди, група місцевих крає- та літературознавців відзначає день народження (у 1906 році у Костянтинівці) видатного письменника В.Гайворонського. Чергові читання з цього приводу пройдуть в індустріальному технікумі 16 січня у 11.30 год. Наша газета приєднується до заходів незвичайною публікацією звичайної школярки.

Покладання квітів біля будинку, де народився В.Гайворонсьний (нижче Центрального ринку) 14 січня 2008 року

Я вирішила написати цього листа, щоб хоча б у такий спосіб висловити Василю Андрійовичу Гайворонському свої думки і почуття. І нехай мого листа він ніколи не прочитає, я все ж не можу знехтувати такою можливістю. Вірю в те, що Гайворонський і зараз поруч із нами, костянтинівцями, і гадаю, йому було б приємно, що на Батьківщині його пам’ятають, його твори читають нащадки і подумки до нього звертаються...

Вельмишановний Василю Андрійовичу!

Коли мені на очі вперше потрапив матеріал про вас, я ним зацікавилась, але, чесно кажучи, не очікувала від Вашої творчості чогось такого, що могло б вразити мою думку і серце. Так само не вірять і не очікують ще багато костянтинівців. І тут справа не в Вас, а в сучасному житті, його складностях.

Городяни сьогодення ще більш зневірені в собі, ніж були при вас. І тому не вірять вони і в інших. Уже давно і я, і багато моїх однолітків, та й людей старшого віку не вірять у те, що в нашому непримітному провінційному містечку, практично позбавленому будь-якого культурного життя, можуть бути якісь літературні скарби. Навіть не уявляла, чесно кажучи, що книжечку, яку я прочитала, написала людина, що колись жила у моєму місті, ходила його вулицями, а його донька і досі живе через декілька вулиць від мене. Це справді — диво. Диво, на яке я навіть не сподівалась!

Люди знають, що рідне місто занепадає. Все менше і менше залишаться мешканців у Костянтинівці. Вся молодь, замість того, щоб стати майбутнім нашого містечка, їде до столиці, інших міст, за кордон, будь-куди, аби лише не залишатися вдома. Бо ж тут нема де вчитися, немає роботи, повсякденні побутові турботи стають єдиним сенсом життя на довгі роки. Такий стан справ не може не викликати у молоді протест: «Ні, не хочу я так жити! Працювати у напівзруйнованому заводі чи в дитсадку, жити на останні копійки і нічого не бачити, окрім давно не ремонтованих доріг, порожніх трамваїв. Та й тих не часто побачиш. Не хочу! Вже не має значення, де я буду жити, аби не у Костянтинівці, бо немає перспективи».

Найгірше те, що з цим уже змирилися всі. Молоді нікуди піти. Про це знають, та особливо не звертають уваги. Сидять собі хлопці та дівчата на лавочці біля під’їзду, і хай сидять, головне — щоб нікого не чіпали. А якщо у когось і є бажання відвідувати секції, співати чи танцювати, а, можливо, і творити шедеври, займаючись у різноманітних гуртках, то у нього немає для цього фінансових можливостей. У цьому рідному мені і Вам, мов мамине слово, місті, все ніби противиться розквіту і розвитку. Все у нас не слава Богу. Все не так. Щось чи хтось наче заважає нам робити кроки назустріч майбутньому. Можливо, я не маю права говорити так про свою малу батьківщину, та я пишу Вам, Василю Андрійовичу, щиро, як і Ви нам, своїм нащадкам писали, і тому нічого не хочу приховувати від Вас.

Порівняно з минувшиною, багато чого в місті і новенького з’явилося. Спортивний зал чудовий побудували, щоправда далече від мене, та до нього приємно ходити, незважаючи на відстань. Багато супермаркетів поставили. Ніби намалювали один коло одного і розмістили аж по два на деяких вулицях. Навіть назви у них однакові. Нову школу відкрили, а декілька вже давно не працюють. Парк відпочинку «Ювілейний» уже давно відзначив черговий свій ювілей, а взагалі — суттєво постарів. Чортове колесо зі скрипом, знехотя піднімає у височину свої кабінки, а деякі гойдалки вже давно зупинені, навіть скрипу – і того не почуєш від них. Та на свята, коли парк освітлюють святкові ілюмінації, він прикрашається і стає дуже урочистим, гостинним, навіть пишним. У місті відчинилися маленькі піцерії, і щось на зразок ресторанів. Дитячі майданчики побудували. Не всюди, але ж побудували. Одним словом, старається міська влада покращити умови існування, змінити щось, та, як на мене, замало старається.

Нещодавно до Вас у гості приходила, маю на увазі будинок, де Ви народилися, чи пам’ятаєте? Зрозуміли, про що я питаю!? Адже будинок дитинства, будинок материнської ласки і батьківських добрих порад – найзатишніший, і забути його неможливо. Стоїть собі ця хатина і час над нею не владний. Міцненько тримаються дерев’яні ставні та й огорожа ще збереглася. Та давно уже не лунають у домівці веселі чи заклопотані голоси мешканців, бо там, на превеликий жаль, ніхто не живе.

Завітала я і до доньки Вашої. Вона щиро сумує за Вами і, мабуть, усе на світі віддала б, щоб лише побачити Вас, хоча б просто побачити. А мати її, як розповідала Антоніна Василівна, так і не вийшла заміж, все на Вас чекала, Вас одного кохала.

Не питала я що думають про Вас діти мого віку, «дорослі діти». Замість них нічого не можу Вам розповісти, але, як виявилося, Вами цікавляться! Хоч і небагато поки що, але цікавляться! Та я знаю: і над Вашим ім’ям зійде зіронька, і Ваш голос, що лунає із невеличких книжечок, почують. Це все лише питання часу. Я впевнена в цьому. Про вас ще заговорять. Вірю в це!

Прошу вибачення за те, що не познайомилася з Вашою творчістю раніше, і, користуючись нагодою, хочу подякувати Вам за неї. Сподіваюся, що не востаннє я тримала у руках книжечку Василя Гайворонського і мені пощастить перечитати усі, що вийшли друком. Дуже це цікаво. Приємно, що таку людину народило моє місто. Ваше ім’я викликає пошану до Костянтинівки. Я хочу пишатися своїм рідним містом.

З повагою, Ваш нащадок Єлизавета Кручиніна, учениця 10-го класу ЗОШ № 16.