Держава є - нема вітчизни

Це здогадка давня, але не іржава.
Її промовляти пручається рот:
В нас гарна країна й паскудна держава,
В нас люди хороші і кепський народ.
Олександр Ірванець

24 серпня 1991 р. справдилося одвічне прагнення української нації — Україна здобула державну незалежність, стала на шлях демократичних перетворень. Було досягнуто історичної мети багатовікових національно-визвольних змагань українського народу. Проте, не так сталося, як гадалося. Щоби отримати справжню незалежність необхідно було зруйнувати комуністичну імперію, звільнити український народ від впливу більшовицької ідеології. Та цього не сталось. Сподівались на краще, а вийшло, як завжди.

24 серпня святкуватимемо шістнадцяті роковини Незалежності України. Ця дата надихає підсумувати досягнення і втрати з точки зору звичайної людини. Хоча, про досягнення помовчимо, бо про таке є кому співати.

В Україні було зроблено дві підміни, що паралізували громадське життя, продовжили й поглибили стан загальної кризи. По-перше, комуністичні функціонери переназвались демократами, по-друге, номенклатура та її ідеологічна обслуга переназвалась національною елітою. Створення демократичних інститутів обернулося, як слід було очікувати, чистою симуляцією, що продовжувала практику комуністичних часів, відому під назвою «показуха». Інтереси трудящих їм завжди були до лампочки Ільїча.

Більшість людей в Україні не змогли зламати стереотипи вкорінені в психіку комуністичною пропагандою. Отже будувати нову Україну було нікому. Пострадянська людина «homo sovietikus» взагалі ламає всі класичні уявлення про суспільну реалізацію особистості — настільки її особисті програми не співвідносяться з тими, що їх декларує суспільство, її світогляд, життєві інтереси, норми співіснування та моралі, прагнення перебувають в іншій площині. Наука і в нас, і на Заході дослідили і описали в ньому все —державні інституції та їхні функції, роль партій, структуру суспільства і структуру економіки, рівень життя і ефективність праці і т.д. Білою плямою залишилася лише структура свідомості радянської людини, зокрема тої, що була активно присутньою на громадській сцені. А такі знання є найголовнішими, бо знов-таки людське життя упорядковується не ким іншим, як людьми. Ми, власне, й досі не усвідомили, що являє собою людина, яка переходить чи мала б перейти з однієї епохи в іншу. Перебуваючи у полоні догми, людина залишилась совєтською.

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський ще навесні 1917 року звертався до української людності: «Се духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Ви, що хочете проїхати безплатними пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій страшенній боротьбі, котрою вона здобувається, не побивши святочних черевиків на тій груді, на котрій тягнеться тяжкий обоз сього походу?»

Держава, яку приватизувала комуністична номенклатура, не стала для людей вітчизною. Це дуже небезпечно. Громадяни України, не скріплені єдиною ідеологією будівництва держави, не будуть цю державу захищати.

Мойсей 40 років водив свій народ пустелею, щоб померла остання людина. народжена в рабстві, бо раби не змогли б збудувати вільну державу. Залишилось небагато часу до позачергових парламентських виборів. Об’єднаються чи ні демократичні сили для здобуття більшості в Верховній Раді? Отримає чи ні стражденний український народ чесну і справедливу владу? А може не вийшов ще термін у 40 років блукання в пустелі?

ЯРОСЛАВ. [email protected]