Кожна нація має свою соціальну історію, притаманний тільки їй соціальний досвід. Тому французькі протестувальники обожнюють ходити по багатих кварталах та палити авто своїх більш заможніших громадян. Німцю це і в голову не спаде. А французів охороняє поліція. Іноді вони і вітрини розкішних бутиків б'ють. Не дай Бог щось з нащадками комунарів станеться. Тому їх поліція і наглядає.
А українці полюбляють Майдани. Що може бути кращим, ніж по першому морозцю зібратися мільйонним натовпом на Майдані Незалежності, послухати грандіозного безупинного концерту, лекцій про український та світовий кінематограф у вільному вуличному університеті, та ще з демонстрацією найкращих зразків світового кінематографа. Потім перекусити безкоштовною вуличною їжею, випити гарячої кави, чи чаю. Ну і поплигати, бо все ж мороз стоїть, холодно. Це весело і драйвово.
Росіяни найбільше в нашому майдані не приймають і не розуміють ось цього весілля: заборонити на майдані горілку, а щоб зігрітися не пити, а… плигати.
Вчать росіян не реальній історії, а історії підкорегованій, підправленій. Їм розказують, щоб стати козаком треба було перехреститися і сказати, що ти православний та випити оковитої. «Та ти шо, — в захваті видихають наші сусіди, — та ми ж брати! Наливай!»
Але соціальний досвід українців зовсім не такий, як у росіян. В реальній історії претенденту в козаки казали: «Якщо хочеш загинути за Україну, закінчити життя на палі, або бути четвертованим, то йди в козаки». Між «сміховою культурою» Гоголя та «95 кварталу» є різниця. А «Майдан» став важливою складовою соціального досвіду сучасних українців.
Розповідь про майдани треба розпочинати з «Революції на граніті». Як не крути, це був реально перший майданний революційний досвід сучасної України, набутий ще при розпаді СРСР.
Саме «Революція на граніті» жовтня 1990 року та подальші події стали поштовхом до перейменування київської Площі Жовтневої революції на Майдан Незалежності, що офіційно було закріплене в Рішенні виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 26 серпня 1991 року № 524. А це, як не крути, одне з перших рішень київської влади в перші дні епохи незалежності.
Як починалася студентська «Революція на граніті»? 2 жовтня 1990 року в Києві, на Майдані з’явилися намети. Невеличка група студентів, всього їх було кілька сотень, переважно з київських та львівських вишів, оголосила голодування і висунула деякі політичні вимоги.
Протестувальники вимагали: по-перше, щоб українські юнаки, призвані в радянську армію, службу проходили на території своєї республіки; по-друге, націоналізувати майно КПУ та комсомолу; по-третє, нових виборів на багатопартійній основі на весні 1991 року; по-четверте, відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола; по-п‘яте, не підписувати новий Союзний договір, а це, фактично був вихід України з СРСР.
Нагадаю, проти кого виступили студенти. КПРС налічувала тоді понад 20 мільйонів осіб. Один з моїх студентських товаришів в Москві, росіянин, якось мені сказав: «Хай тільки видадуть автомат. Я піду їх стріляти». Але, нагадаю, збройного спротиву розпаду СРСР так і не було.
Випадок повстання рижського ОМОНу, який на російському обласному телеканалі Ленінграду висвітлював син генерала КДБ Олександр Нєвзоров був поодинокий. Безумовно героїчний. Але на фоні здачі комуністами всього, беззмістовний.
Студенти виступили проти радянської системи: КДБ, міліції, армії з ядерним арсеналом паритетним з США і т.д. і т.п. На перемогу хлопці не розраховували. Спочатку не брали з собою навіть дівчат. Сценарій міг бути любий, затримання могли розпочатися одразу по прибутті до Києва. Але за кілька днів наметове містечко на Майдані розрослося до кількох сотень його постійних мешканців та кількох тисяч тих, хто щодня збирався на Майдані. До протестувальників почали приєднуватися студенти з вишів багатьох інших міст України, студентський протест підтримали пересічні кияни. Так починався перший в новітній історії України майдан, який дістав назву «Революція на граніті».
Серед активістів тієї акції спротиву зустрічаємо знайомі постаті: депутат багатьох скликань Олесь Доній, який очолював тоді Українську студентську спілку, Олег Тягнибок, який зараз більше відомий як лідер партії «Свобода», ще один відомий політик В'ячеслав Кириленко. Всі троє серед керівників першого майдану.
Ідея такого громадянського спротиву народилася ще на святкуванні п’ятсотріччя Запорізької Січі влітку 1990 року, а форму протесту хлопці «запозичили» в болгарських студентів, які в червні 1990 року оголошували голодування, вимагаючи змін. Та й сама акція була на часі: в березні 1990 року вперше у Верховну Раду пройшло 115 представників національно-демократичних сил, на чию підтримку розраховували протестувальники.
Підготовка до акції відбувалася в умовах суворої конспірації. Львів’яни, які на 2 жовтня їхали до Києва, збиралися невеликими групами, квитки брали не більше п’яти за раз, щоб не викликати підозри. У кожного був чіткий план, яким маршрутом добиратися від вокзалу до центру столиці. Спочатку акція планувалася під стінами Верховної Ради, але там їх зустріли посилені загони міліції, які вже були напоготові.
Деяка частина протестувальників, коли відступила від Верховної Ради, то опинилася на тодішній площі Жовтневої революції перед монументом Леніну. Саме там львів‘яни й розгорнули наметове містечко для початку голодування. Все було зроблене за лічені хвилини, іноземні кореспонденти вже фотографували, тож, коли правоохоронці доповіли керівництву, та отримали наказ, то наметове містечко вже стояло, а протестувальники були готові захистити намети. Розганяти силою молодь міліція не наважилася. Так український Майдан локалізувався та прописався в історії.
А коли про протест узнала вся країна, коли стало ясно, що підтримка студентів, як в Україні, так і по іншим республікам Радянського Союзу величезна, то про силове придушення майдану речі вже й не велося. Дуже великою була підтримка простих киян. Згадують дідуся, який, побачивши студентів, почав знімати із себе куртку, светра. Йому кажуть: «Діду, та вас жінка додому не пустить». А він: «Якщо цього не зроблю, то з якою совістю житиму?» Згадують ще іншого пенсіонера, який приніс на Майдан всю свою пенсію і всі заощадження. Їжу голодувальникам не треба було нести, як в 2013 – 2014, але в 1990 році несли воду. Її перевіряли, просто пили, і коли пересвідчувалися, що загрози голодувальникам нема, то її передавали студентам. Всього у голодуванні приймали участь 137 студентів. Вони мінялися – строк був у залежності від стану здоров‘я — від 3-4 днів до 12.
Особливість моменту полягала в тому, що політика Перебудови, започаткована Генеральним Секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачевим не одразу отримала адекватну відповідь серед мільйонів пересічних радянських людей. Спочатку піднялася Прибалтика, потім пішов відгук з Москви, а от національні республіки підключилися до підтримки політики Горбачева згодом. Всі розуміли, що СРСР конає, але про перебудову, як про винос тіла намагалися не розповсюджуватися.
Жовтень 1990 та виступ студентів нарешті показав відношення до політики змін України. Переломним днем «Революції на граніті» стало 15 жовтня, коли в Києві було оголошено загальний студентський страйк і студенти почали захоплювати приміщення вишів, а на Майдані зібралося близько ста тисяч робітників, студентів, простих людей. Того ж дня студенти прорвали міліцейський кордон біля Верховної Ради та організували на площі перед нею ще одне наметове містечко. «Коли ми штурмували Верховну Раду, я, можливо, вперше злякалася, тому що цей тиск, коли на тебе напирають іззаду, і це протистояння міліції, коли ти розумієш, як у таких давках гинуть люди, – це справді страшно. Але якби міліція нас не підтримувала, нам там справді були б кранти», – згадувала студентка-революціонерка Людмила Гридковець.
Саме 15 жовтня піднялися київські Виші, заворушення перекинулися на київські робітничі колективи. Робітники-кияни та інші мешканці міста вийшли на Майдан. До жменьки студентів приєдналися сотні тисяч. Міліція вже не стримувала протестувальників, тільки роблячи вигляд, що вона протистоїть маніфестантам.
І в цей час, коли студентський виступ почав переростати у всенародний Майдан, влада перехопила ініціативу. Влада пішла на перемовини. До Верховної Ради були запрошені лідери «Революції на граниті». Позицію студентів з трибуни парламенту озвучив Олесь Доній. Після чисельних дискусій 17 жовтня Верховна Рада 314 голосами «за» (лише 38 були «проти») прийняла рішення частково задовольнити вимоги студентів.
Голову Ради Міністрів Віталія Масола відправили у відставку, інші вимоги пообіцяли виконати по змозі, але не виконали більше нічого. На жаль, головне питання – про розпуск Верховної Ради – так і не було втілене в життя. Хоча навіть Леонід Кравчук, тодішній голова Верховної Ради, пізніше зізнавався, що, якби восени 1991 року відбулися перевибори, Україна пішла б зовсім іншим шляхом. Замість комуністичної більшості, яка у серпні 1991 почала розмахувати жовто-блакитними прапорами, ми на час розпаду радянської імперії мали б парламент не фейкових патріотів, насправді системних саботажників побудови незалежності, а Раду із достатньо сильною державницько налаштованою половиною депутатського корпусу.
«Вже тоді ми називали Майдан територією, вільною від комунізму. Це був час катарсиса не лише для юних революціонерів, а й для країни, яка вміє думати і дивитися у майбутнє. Це були стреси, хвороби, втрата свідомості, поїздки у лікарні, допити і т.і. А ще — це були зустрічі, знайомства із легендарними борцями за Україну, єднання поколінь. Це був початок того, що ми зараз святкуємо 24 серпня. І кому здається, що незалежність нам була дана просто так — нічого не знає про історію своєї країни. Незалежність — це історія боротьби багатьох поколінь, яка усіляко замовчувалася колись комуністичною ідеологічною машиною», — згадувала учасниця голодування Анжеліка Рудницька.
Незалежність України не впала з неба, брехня, що незалежність – це наслідок якихось кулуарних біловежських домовленостей трьох президентів. Правда полягає в тому, що країна СРСР зайшла в глухий кут, а вже відтіля її стали виводити. Як виводили – це вже інша історія, але були сотні українських студентів, які започаткували традицію проведення акцій непокори, Майданів. Були тисячі романтиків, які підняли на спротив комуністичній системі тисячі і тисячі українців. А ще є пропаганда Росії, яку треба відрізняти від інтересів України та українців.
І.Бредіхін
