Заснування Костянтинівки. Частина V

Продовжуємо розповідь про перші сторінки індустріальної історії нашого міста. Всі спекуляції на тему «Які місцеві робітники некваліфіковані, та як сильно вони поступаються бельгійським робітникам» припиняються у травні 1896 року. Десь поруч, автори поки не встановили, у Дружківці, чи у Краматорську, сталися стихійні робітничі заворушення. Там, на деякій відстані від Сантуринівки, де завод іноземного підпорядкування також знаходиться в стадії будівництва, директор-іноземець грубо поставився до місцевих робітників. Місцеві робітники припинили роботу і почали ображали французький і бельгійський персонал. Конфлікт перейшов в гостру фазу, коли місцеві почали бити іноземців. Щоб відновити порядок, довелося втрутитися поліції. За десятиріччя 1890-1900 Донбас побачив 9 таких заворушень. «Робітничий рух починається зі стихійних виступів і переходить до організованих під проводом робітничої партії».

Кілька слів хочеться сказати про вигляд будівельних майданчиків майбутньої Костянтинівки. Тут треба згадати про стокілометровий шлях між Таганрогом та майбутньою Юзівкою. Як відомо з британських документів: «Г‘юз законтрактував чумаків». Протягом трьох років 1869-1872 чумаки на круторогих волах доставляли з порту до землі, яку Г‘юз купив у князя Віктора Кочубея, все громіздке устаткування майбутнього металургійного заводу та кількох шахт: копри, кліті, під’ємні парові машини, величезні ковші для сталеваріння, доменні механізми, 19 паровозів, понад сотню вагонів та безліч одиниць іншого обладнання та матеріалів. Вирисовується епічна картина чумацького шляху. Донбас починається з українського епосу — тут я з Гайворонським згоден. Розвиток залізничного транспорту вбив чумацький промисел, але є відомості, що багато чумаків знайшли себе саме на залізницях, де вони масово стали опановувати професію паровозного машиніста.

По бельгійським свідченням виходить, що кількість возів, що були запряжені волами чи не перевищувала кількість кінських возів. У степовій Україні селяни орали на волах. Росіяни, що переселялися на наші землі саме від українців переймали вміння поратись з волами. Чумаки проіснували в наших степах до початку 1880-х, залізничний транспорт їх витіснив. Тож на будівництві костянтинівських заводів їх бути не могло. Але свідчення бельгійських інженерів, які будували Склозавод та Хімічний, говорять про те, що кількість волових возів майже дорівнює кінським: «Вони вимагають використовувати 50 кінських возів, щоб довезти розчин, і від 35 до 40 колісниць, запряжених волами, які привозять брили червоної або вогнетривкої цегли, пісок [...] і т.д.» Якщо завважити, що воли тягнули віз у 6 разів важчий, ніж коні, то ми бачимо те значення, яке мали на будівництві картинки саме українські, яке значення мав саме український селянин зі своїм реманентом.

Німецька колонія

1896 рік був роком будівництва. З весни, коли шляхи підсохли, починається праця. Майже одразу постачальники, з якими Де Бер підписав контракти на 6 мільйонів, не змогли забезпечити ритмічної поставку цегли. Штрафні санкції були передбачені в контрактах, але після тривалих роздумів та консультацій з Брюсселем, Де Бер вирішує не судитися. Місцева знать, Карпови та Номікосови мали неабиякий вплив на Бахмутське судочинство. Судові процедури могли затягнутися надовго. Де Бер вирішує купити чи побудувати свій власний цегельний заводик. Сусідські дідичі, як росіяни, так і німці, землю та працюючи цегельні потужності продавати бельгійцям відмовилися. Йому пощастило. На щастя, він знайшов блок із 3 або 4 га на вже купленій землі, цілком придатний для виробництва цегли. За два тижні там було побудовано дві печі, які зняли назавжди «цегляну кризу».

Німець Судерман Де Бера обрадував несказанно. Він побудував на своїй землі, за Новоселівкою та німецькою колонією (в наш час — Кіндратівкою) потужний цегельний завод, що виробляв вогнетривку цеглу. До того часу вогнетривку цеглу привозили з Маріуполя.

Будується житло для росіян та бельгійців. «Вже 24 російські будинки побудовані з двохсхилою покрівлею. В понеділок ми починаємо закладати фундаменти бельгійських будинків [...] В цілому, роботи йдуть досить добре», — пише Де Бер. На зиму заплановані внутрішні роботи в будинках, а вже навесні наступного 1897 року заплановані пуски печей та початок виробництва скла. Керівництво Анонімного Товариства Донецьких скляних заводів підсумувало річний доробок: «Належне функціонування, нічого особливого, щоб повідомити. Будівництво швидко рухаються до завершення».

Влітку приїхав керуючий директор Фернан Ламбер. З його появою розпочинається прихований конфлікт між ним та Луї Бером. При Ламбері Де Бер став офіційно «виконувати функції інженерного менеджера».

Будинок Гомона

Фернан Ламбер повівся з Де Бером нечемно. Хоч він і був «капіталістом», але це не давало Ламберу підстав так поводитись. Його замок («будинок Гомона») ще не був готовий, тому він почав вимагати якнайскорішого завершення робіт у замку, за рахунок інших об’єктів. Де Бер, у якого все було розраховано наперед, не згодився особисто керувати два місяці роботами на замку, знімати на нього бельгійців з інших об’єктів, ламати на них графіки робіт на догоду «капіталісту». «Хочеш зробити все за два місяці? Найми архітектора-росіянина. Він тобі пообіцяє все закінчити за цей строк, візьме потрійну ціну, але працювати буде два роки», — так він відповів молодому Ламберту. Тоді Ламберт став наполягати, щоб Бер поступився йому тим будинком де він жив, а сам перейшов жити до робітників в інший будинок, віддалений на кілометр. «Я є менеджер, — казав Ф.Ламберт, — і це не доцільно, щоб його співробітники були краще розміщені, ніж він, і тільки насолоджуватися садом». Бер категорично відмовився; його прикро вразила відсутність делікатності з боку Фердінанда Ламбера. «Цей пан молодий, і як він буде працювати далі, відштовхувати всіх своєю відсутність знань у мистецтві поводження з іншими».

«Оскільки пан Ламберт тут, ми взяли для нього садівника за 108 франків в місяць. Як і всі росіяни, садівник є лінивцем; він навіть не поливає овочі, хоча тепер сухо і жарко. Як ви бачите, немає нічого занадто дорогого для менеджера», — додаткова риса у портреті Ламберта від Луї Де Бера. Ще один інженер, Поль Десгейн взяв у цьому конфлікті сторону Бера. Кінне полювання в цей час стало для Бера чи не єдиним засобом відволікання від негараздів з начальством.

У перший рік роботи адміністрація АТ Донецьких скляних заводів розчарувала очікування Луї Бера. Якщо по прибуттю, в 1895 році він сподівався на успіх, незважаючи на обмежену зарплатню (в його очах) — 7500 франків, то в лютому 1897 він зрозумів, що менталітет керівників АТ не обов'язково буде на його користь.

Перебуваючи у 6-тижневій відпустці інженер Бер почув від керівництва про подальші плани розвитку товариства. У найближчому майбутньому планувалося побудувати ще три заводи: Дзеркальний та пляшковий, а також землю біля станції планувалося віддати під залізопрокатний завод. Джозеф Сізеле очолив би непрофільне для Луї Ламберта та Поля Нобле металургійне виробництво. У грошовій винагороді 2.500 франків, на яку Де Бер розраховував за підсумками року, йому теж було відмовлено.

Ще однією проблемою, з якою зіткнулися бельгійці на будівництві майбутньої Костянтинівки, стала відсутність католицьких храмів та священнослужителів. У 1900 році на всю Південну Росію було лише 4 костьоли та кілька невеличких капличок, які були споруджені іноземними компаніями. Про це згадує у своїй книзі Сегер Бонебеккер:«Духовна їжа… залишається проблемою. Католицькі церкви дуже далеко розташовані від місця будівництва, і немає католицьких священників. …Більшість іммігрантів нехтували свої релігійні обов'язки, так як вони повинні були їхати за дні, щоб дістатися до відправи найближчої меси».

Провівши рік в Росії, Луї Бер приїздить до Катеринрослава, де він в перший раз в Росії має можливість прийняти участь в католицькій месі. В маленькій церкві, але служба божа була на латині і у органному супроводі. Все було майже як у Бельгії. Де Бер, правда, помітив і «місцевий колорит»: «Священик, як і всі священики з тією різницею, що він раз плюнув на землю перед вівтарем». Прихожан було небагато, це були польські робітники та їх жінки, але вони були побожніми та ставали на коліна під час служби, що для Бельгії було нехарактерно.

Ще через кілька днів після повернення Де Бера з Катеринослава, в маленькій бельгійській колонії сталося нещастя — перша смерть, померла дитина. Довелося шукати католицького священника. «Католицькі священики не ходять по вулицях в Південній Росії, і ті, що нам вдалося знайти, були іноді зі своїми маленькими особливостями, як той, який був запрошений для першого поховання в колонії».

Маленька дитина, трьох з половиною років хлопчик, відкрив список бельгійських поховань в Костянтинівці. До витрат на заводське будівництво додали паркан з штакетника 30 метрів на 30 метрів на кладовищі. Всі бельгійці були присутні на похованні, за винятком Фердинана Ламбера. На відкритій могилі, низенький бельгійський робітник прочитав молитви за померлих. Потім всі по черзі кинули землю на труну. Всі йшли просто через бур'яни, тому що не було ніякої стежки.

Католицький священик провів вдалу службу наступного дня після поховання у понеділок вранці. Він зупинився у когось з робітників і там же годувався в домашніх умовах. Це був вірменин, 56 років. На службі він казав багато прекрасних слів, але, Де Беру здалося, що в них дуже мало правди. Священник засуджував російську релігію і тих, кого нема з ними на службі, і навіть був момент гніву проти трьох або чотирьох бельгійців, які взяли участь в його мессі.

У вівторок вранці бельгійці знов були на месі в новому будинку. Вівтар був встановлений на столі, і, що було дуже незвичним для католиків, не було ні стільців, ні лавок. На месу прийшов, мабуть з метою налагодження контактів з робітниками Фердінанд Ламбер. Близько 11:00 процесія пішла на кладовище, де священик сказав кілька молитов, і плеснули воду на могилу. Ці дні візиту священника стали незапланованим відпочинком для всіх робітників.

Під час обіду в цей день, священик попросив Де Бера попередити німців-католиків, які жили за два кілометри від бельгійців в Кіндратівці, щоб ті прийшли на месу на наступний день. Але в той же час, принесли лист від менеджера Ламберта та 60 рублів для священика з вибаченнями за його незручність. І раптово священник змінив свою думку — він вже не міг провести месу наступного ранку і вирішив їхати в ту ж ніч. І він тут же заховав гроші, прославляючи і вітаючи Ламбера, який же він чарівний чоловік! Дійсно, сума за подорож священника, втричі більша за звичайну, призвела до такого ефекту!

Це була перша, але не остання бельгійська смерть. Через рік, 16 липня 1897 року сталася прикра трагедія. У Кривому Торці втопився бельгійський інженер Поль Десгейн. Ця смерть приголомшила всіх. Молодий 26-річний здоровань, він, на жаль, не навчився плавати. На бельгійському цвинтарі це була вже 12 чи 13 могила.

І.Бредіхін, Д.Чістов

Четверта частина. Далі буде.